Архивы тегов: slider

День пам’яті золотонісців: спогади дітей тодішньої війни, яким на долю випала і теперішня

В історії людства бувають події, здавалося б, дуже значимі для певного часу, але через кілька десятиліть вони втрачають свою актуальність і стають надбанням лише вузького кола спеціалістів та архівних полиць. Інші ж події, які ми звично називаємо епохальними, не тьмяніють від невмолимого бігу часу. Навпаки, кожне десятиліття з наростаючою силою підкреслює їх велич. Саме до останніх належить Друга світова війна.

Пам’ять – надзвичайний і повноважний посол історії. Вона зв’язує невидимими, але міцними ниточками минуле, сьогодення і майбутнє, змушує нас відкривати нові сторінки великої драми, в якій відбилися долі мільйонів людей.

Сьогодні наша країна у стані війни. Гинуть невинні мирні люди, потерпають від насильства жінки і діти, рашизм стирає з лиця землі українські міста і села. Світ шокований від звірств російських посіпак, які плюндрують квітучі містечка і селища, змушуючи на окупованих територіях місяцями не виходити людей з підвалів… Однак зі світовою підтримкою ми на шляху до української Перемоги – жаданої і вистражданої. У ці травневі дні на шпальтах видання Золотоноша.City віддають шану поколінню, у пам’яті якого живуть страхіття попередньої війни

«…я знаю, що таке війна…»

8 травня – у День пам’яті та примирення, який нагадує про страшну катастрофу минулого століття, ми завжди вшановуємо ветеранів, дітей війни та поминаємо мільйонні людські жертви. Цьогоріч ветерани розповідають не лише про минуле, але й діляться враженнями сьогодення. Місцева ветеранка Тамара Самойленко поділилася своєю історією і розповіла, що відчуває зараз.

— Я б ніколи не подумала, що так могло трапитись, що росія може зробити таке з Україною. Навіть німці не були такими жорстокими до людей. Навколо так багато жахіть, не знаю, як люди це переживають.

Тамарі Григорівні було лише три роки, коли розпочалася Друга світова війна. Її батько був військовим фельдшером при госпіталі. Вона звісно ж не пам’ятає всіх деталей, але згадує, що коли перед нею постав вибір – ким працювати, який фах обирати, було доволі складно. Адже тато говорив, що можна стати медсестрою, піти його стежкою, але мама була проти, бо не хотіла, щоб її дитина повторювала долю батька і в майбутньому ризикувала б своїм життям. Очевидно, що то були тяжкі часи. Страх, розпач, переживання за дітей. І попри біль та втому, люди боролися, продовжували жити: навчалися, працювали, одружувалися.

У 18 років Тамара Григорівна почала працювати на золотоніському консервному заводі ваговиком, але обов’язків було, звісно, набагато більше. Видавала в цехи буряк, моркву, пастернак. Її чоловік Анатолій працював на пошті майже 40 років телефоністом, але завжди розумів складність роботи дружини, яка встигала і вдома господарювати, і дитину виховувати.

Син Тамари Григорівни також служив і пройшов Афганістан. Вона згадує, що було тяжко жити в постійному очікувані звістки від нього. Щодня, після роботи, бігла на пошту аби отримати листа.

— Чоловік ховав від мене листи, щоб я хоча б поїла, бо мені було байдуже до всього аби лиш дізнатися, щось нове. Я навіть ночами не спала, переймалася. Хотілося, щоб син писав щодня. Але якось, коли я того навіть не очікувала, він прийшов. Дивлюсь, йде вулицею хтось дуже схожий. Сусіди говорять, що я тоді обмацала і руки, і ноги сина. Мабуть, не вірилось, що ось він, переді мною, живий і здоровий.

Попри поважні роки Тамара Григорівна не переживає за себе, але турбується про безпеку і добробут своєї родини. Говорить, що перейматись є чим. Вона пишається своїми квітами та деревами, які сама садила на своєму подвір’ї. Зізнається, що зараз у неї менше сил, але треба щось робити. Ровесників на вулиці стало менше, але має найкращого друга – улюбленого котика.

Тамара Григорівна розповідає, що її покоління бачило багато речей, прожили ціле життя, яке не помістить в одну кінострічку. Для пояснення знадобиться серіал, з окремими присвятами дитинству у воєнні та післявоєнні часи, складному дорослому життю і ось здавалося б такому бажаному щасливому сьогоденню, яке затьмарила нова війна. Нехай немає страху за себе, але серце болить за молодь. Тамара Григорівна щиро бажає людям якомога більше здоров’я, наголошуючи, що це головне.

— Поки ворушуся – я живу. Так, я знаю, що таке війна, я застала аж три, маю згадки про службу батька і сина, тепер бачу все своїми очима. Близькі змушують мене берегти себе, але я знаю, що мені треба рухатися, попри біль у ногах. Хоча майбутнє рухає молодь, бо за ними життя.

Вікторія ГОРОБЕЦЬ

«Перша авіабомба, яка впала на Золотоношу»

Свою історію повідало також золотоніське подружжя – Юхим і Світлана Грановські. Вони зустріли війну маленькими хлопчиком і дівчинкою, у різних місцях тодішньої УРСР. Подібні історії від таких людей дійсно вартують створення, можливо, не фільмів, але принаймні мемуарів чи ж хоча б довгих, ґрунтовних публікацій. Але ми спробуємо натомість обмежитися коротким переказом життя тих, на чию долю наразі випала чергова війна на їхній рідній землі.

Люфтваффе

Теплим літнім днем ​​1941 року маленький, тоді майже семирічний хлопчик Фіма повернувся додому з ринку з мамою Єлизаветою Григорівною. Займаючись своїми дитячими справами у дворі, він побачив у синяві неба німецькі літаки і покликав на вулицю маму. Саме тоді перша авіабомба, яка вибухнула на золотоніських теренах, влучила до їхнього будинку, де лежав у колясці маленький однорічний братик Юхима. Коли обвалилася стіна, немовля врятувала шафа, яка стояла під нею.

Юхим і його мама отримали осколкові поранення. Хлопчику ушкодило руку, ногу та спину. А мамину сестру вбило на місці, буквально розірвавши. Так маленький Фіма зустрів війну, а згодом його родина вирушила в евакуацію. Спершу рухалися до Харкова, залізничним сполученням, просто неба і під дощем. Звідти їх повезли до російського Аткарська, а звідти пізніше – до Середньої Азії.

Розповідаючи про складнощі, Юхим Давидович відзначає саме період евакуації. Він добре пригадує, як йому доводилося роботи перев’язки. Рани гноїлися, а коли приходив час «медичних» процедур у тих буквально-таки польових умовах – він пручався, адже було страшно і боляче.

З приємного чоловік відзначає, що під час одного з чергових переїздів залізницею, їхню родину помітив якийсь полковник, що їхав тим же потягом. Він забрав малого до себе у купе і нагодував, а маму з братиком тим часом взяла до своїх «апартаментів» кондукторка.

Поміж іншим, вже в евакуації у хлопчини народився ще один братик.

Зі спогадів Юхима Давидовича, війна це завжди холод, голод і розруха. Мама у евакуації вимінювала їжу на одяг, а одного разу, коли їй вдалося роздобути шматок сушеної дині – маленький Фіма вмить проковтнув свою частку разом зі шкіркою, так кортіло їсти.

Наразі чоловікові не надто вкладається у голові, що комусь раптом спало на думку повторити ту жахливу епоху ще раз, тільки вже сьогодні. До того ж, у жилах чоловіка тече єврейська кров і такі поняття, як нацизм та геноцид вже були знайомі йому та його кревному народові на українських теренах раніше. Тому коли російські нацисти повторюють це у сучасності – Юхим Давидович впізнає вже знайомі йому з 1941 року обриси.

Якщо дивитися зліва — направо — Юхим Грановський третій. 1982 рік, щойно зданий об’єкт, тодішній Райком партії у Драбові
Ця ж будівля, фото 2021 року, з того ж ракурсу

У 1944 році сім’я Юхима Давидовича змогла повернутися у Золотоношу. Чоловік у післявоєнний час навчався на будівельника і зрештою спромігся досягнути у професії значних успіхів. У нашій рідній Золотоноші багато хто знає, чи ж принаймні чув його прізвище. Якщо не поглиблюватися у професійну біографію, то коротко кар’єру Юхима Грановського можна описати так: заслужений будівельник України, доклав руку до створення у Золотоноші (і не тільки) багатьох будівель, якими люди послуговуються і до сьогодні, включаючи цілу низку житлових п’ятиповерхівок; почав свій шлях з майстра, тоді побував виконробом, старшим виконробом, начальником дільниці, головним інженером, а наприкінці – став начальником Золотоніського ПМК і вийшов на пенсію у 1996 році з посади очільника ВАТ «Будівельник».

Юхим Давидович вже не пам’ятає багато чого з тих часів, а що все ж пригадує – те збивається у його думках гамузом і складно виокремлювати якісь деталі, подробиці чи ж просто переповідати події з логічною послідовністю. Але єдине, що добре затямив з дитячого віку чоловік, це слова – «аби лише би не було війни». Натомість російський КДБіст у Московії цього уроку не засвоїв.

Юхим Давидович прожив життя, тому війна вже не лякає його так, як могла б злякати семирічного хлопчика. Але він цікавиться новинами, переглядає Марафон на телебаченні і намагається тримати руку на пульсі подій. Він переконаний, що Україна здобуде свою славну перемогу, питання лише у тому, скільки часу знадобиться для цього і якою виявиться для українців ціна.

«…впевнені в Українській перемозі»

Світлана Григорівна тоді проживала у Василькові. Коли почалася війна, її батько, як працівник заводу, міг вирушити у евакуацію, проте надав перевагу записатися у добровольці на фронт. Їхня сім’я пішки йшла з Василькову до Києва. Дорогою маленьку Світлану, її сестру Женю та маму підібрала машина з солдатами, а батько таки дійшов своїм ходом. У військкоматі Києва його «розвернули» і сказали, що записатися на фронт він зможе лише у рідному Василькові.

Шлях маленької Свєти, мабуть, як і кожної дитини тих часів, був здебільшого схожий: рух на схід, якнайдалі від наступу Вермахту. Спершу вони прибули до Костянтинівки, звідки згодом родина вирушила на Урал, де прожили цілу зиму. Затим доля завела їх аж у Сибір. Там Світлана Григорівна відвідувала садочок, а її сестричка – школу. Зі слів жінки, сестра з однолітками збирала металобрухт, за що від імені Сталіна діти отримали подяку за допомогу армії: з цього металу збудували літак.

У Сибіру сім’я проживала у квартирі зі співвітчизниками. Родина з України, яку, як припускає Світлана Григорівна, свого часу туди виселили за якусь «провину» перед комунізмом.

У 1944 цілий місяць дівчата їхали у товарному вагоні, повертаючись додому. Їх ніхто не годував, а тому те, що дорогою вдавалося роздобути власноруч – то і був весь харч. 28 серпня вони нарешті побачили рідний Васильків і вже 1 вересня Світлана Григорівна пішла у перший клас.

Батько повернувся 10 вересня 1945 додому. Він пройшов усю війну і лише одного разу в шинель йому влучили осколки: у сорочці народився. Згодом чоловік вступив у партію, з чим йому допомогла рекомендація від брата того самого Ісака Дунаєвського (радянський композитор українсько-єврейського походження).

29.04.2022У подальшому Світлана Григорівна долею випадку познайомилася з Юхимом Давидовичем і у 1962 році вони одружилися. Золотоноша стала для неї рідною домівкою за ці літа. А 29 квітня 2022 року – золотоніське подружжя зустріло ювілей.

За спиною у Юхима Давидовича та Світлани Григорівни – 60 років прожитих в унісон та 87 і 85 відповідно у кожного поодинці. Вони у дитячо-підлітковому віці пережили одну нацистсько-фашистську навалу – Другу світову війну. А наразі на їхню долю випало жити за нової збройної агресії, у час нових окупацій та бомбардувань. Проте подружжя переконане – пережили Гітлера, переживуть разом тепер і путіна. Вони впевнені в українській перемозі, а також щиро бажають побачити її на власні очі.

Дмитро ГРАНОВСЬКИЙ

Історія села Кононівка

«Серед степу широкого на Вкраїні милій». Презентуємо книгу, присвячену історії села Кононівки та видатним особам, які мешкали в цьому селі чи були з ним пов’язані. Зокрема, йдеться про сотника золотоніського Якова Лукашевича, предводителя дворянства Золотоніського повіту Івана Лукашевича, Євгена Чикаленка та інших осіб. Це — подарунок жителям Драбівщини і Золотоніщини до Дня незалежності України від автора — Віктора Козоріза, краєзнавця, члена НСКУ, журналіста.

У книзі висвітлено маловідомі сторінки з історії села Кононівка Золотоніського району Черкаської області від часу його заснування до початку 20-х років ХХ сторіччя. Спираючись на широку джерельну базу, автор проаналізував історичні умови в яких виник і розвивався цей населений пункт, хто володів ним у XVIII–XIX ст. і чим жило місцеве населення. Окремі нариси присвячено історії кононівської церкви та історії створення унікальної бібліотеки, що належала поміщику-бібліофілу І.Я. Лукашевичу, а також зв’язкам з Кононівкою відомого мецената, агронома, громадського діяча і видавця Є.Х. Чикаленка та членів його родини.

Це перша книга з історії села Кононівка. Присвячена вона 160-річчю від дня народження Євгена Чикаленка та 30-річчю незалежності України.

Видання розраховане на широке коло читачів, насамперед, істориків, краєзнавців, студентів, учнів, учителів, які цікавляться історією України і Драбівсько-Золотоніського краю.

ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0001 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0002 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0003 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0004 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0005 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0006 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0007 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0008 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0009 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0010 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0011 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0012 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0013 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0014 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0015 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0016 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0017 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0018 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0019 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0020 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0021 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0022 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0023 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0024 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0025 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0026 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0027 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0028 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0029 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0030 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0031 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0032 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0033 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0034 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0035 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0036 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0037 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0038 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0039 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0040 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0041 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0042 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0043 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0044 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0045 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0046 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0047 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0048 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0049 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0050 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0051 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0052 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0053 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0054 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0055 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0056 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0057 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0058 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0059 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0060 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0061 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0062 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0063 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0064 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0065 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0066 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0067 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0068 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0069 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0070 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0071 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0072 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0073 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0074 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0075 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0076 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0077 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0078 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0079 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0080 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0081 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0082 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0083 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0084 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0085 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0086 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0087 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0088 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0089 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0090 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0091 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0092 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0093 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0094 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0095 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0096 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0097 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0098 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0099 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0100 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0101 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0102

Церква Святих Жон-мироносиць – маловідома духовна сторінка Золотоноші

За переказами та спогадами дослідників історії Золотоноші на початку ХІХ століття у місті було достатньо культових споруд, які забезпечували духовні та релігійні потреби громадян. У Золотоноші нараховувалося 5 церков для православних вірян. Єврейське населення, що сповідувало іудейську віру, мало в своєму розпорядженні дві синагоги та молитовні будинки.

У цьому матеріалі ознайомимось з історією церкви Святих Жон-мироносиць, яка відома ще під назвою Кладовищенської.

З матеріалів «Клировой книжки» Полтавской епархии на 1902 годъ.» дізнаємось, що в Золотоніському повіті І-у благочинному окрузі м. Золотоноші до Соборно-Успенської церкви приписана Кладовищенська церква Святих Жон-мироносиць. Церква дерев’яна, з такою ж дзвіницею, холодна, побудована в 1865 році на кошти купця 1-ї гільдії Григорія Юнакова; землі 35 десятин. Прихожан – 886 чоловіків і 925 жінок. У приході – хутір Згар.

Частково церква проглядається на старих світлинах міста (фото Брагінського, 1912 рік.)

Довідка: Жони-мироносиці – це ті жінки, що мирували усопше тіло Ісуса Христа (мазали його миром – ароматними маслами). Звідси і приказка: «одним миром мазані». В православ’ї день Святих Жон-мироносиць відзначається в третю неділю після Великодня.  В цьому році  припадає на 16 травня. Цей день є святом багатьох жінок (як світське 8-е березня). Також цей день в якості Дня ангела відзначають жінки з іменами Сусанна, Магдалина, Іоанна та ін.

За твердженням відомого золотоніського історика та краєзнавця Михайла Пономаренка, ця церква звалася кладовищенською, бо знаходилась на цвинтарі. У ХІХ ст. міське кладовище з центру (район вул. Миколаївської) винесли на територію нинішньої військової частини. Ще у 30-х роках ХХ століття Михайло Федорович «блукав занедбаним кладовищем і спотикався об надмогильне каміння в бур’янах».

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Золотоніська громада розробляє туристичну карту

Повноцінний туристичний маршрут вирішили розробити у новоствореній Золотоніській громаді. За словами заступниці міського голови Мар’яни Ніщенко, проект приурочений тридцятій річниці Незалежності України. Про це повідомляє офіційний сайт міської ради.

– Наша громада має чимало цікавих об’єктів, про які часом мешканці і не здогадуються. Тому вирішили підтримати ініціативу Олександра Скічка та обрати свої #місця_сили, – говорить посадовиця.

Спершу людей ознайомлять з об’єктами новоприєднаних сіл, далі ж складеться спільний туристичний маршрут всієї Золотоніської громади. Усі об’єкти будуть внесені до Google-карти, а незабаром біля кожного із них з’являться таблички з QR-кодами.

Перший крок – ознайомлення із селом Кропивна.

Перші документальні згадки про село датуються 1615 роком. Як відомо, Кропивна увійшла в історію, як знамените козацьке полкове місто. Тому й має ряд історичних пам’яток:

1. Камінь пам’яті козакам

При в’їзді в село – дуже цікава знахідка – камінь пам’яті козакам. У 1648 – 1658 роках Кропивна була полковим центром, резиденцією полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького. Саме цей камінь наголошує, що це село ще у 1630-х pоках стало центром створеної Кропивнянської сотні у складі Переяславського полку. У 1648 році сотня стала основою для формування окремого Кропивнянського полку, що складався із 14 сотень і нараховував 2013 козаків.

2. Кам’яний знак козацького городища

Встановлений на честь Кропивнянського полку. Ця пам’ятка, може зацікавити як істориків та науковців, так і піших туристів, яким не байдужа історія рідної країни.

3. Свята криниця

Мальовничій Кропивнянський ліс завжди вабив не лише місцевих жителів, а й гостей села, своєю багатою природою та чистим повітрям. Дивовижною знахідкою, посеред загадкової природи стала Свята криниця. Як виявилось, активні місцеві жителі планують її реставрацію, і скоро будуть готові пригощати гостей чистою джерельною водицею.

4. Гришино-Ровенська залізниця

Благодатним грунтом для історичних та наукових дослідів є й Гришино-Ровенська залізниця з поперечними тунелями, будівництво якої розпочалося ще у 1913 році. Розбудова залізниці була згорнута 1953 року. Залізниця,також, частково збережена на території Золотоноші II.

5. Яр на Лисій горі

Притягує погляди місцевих жителів і Яр на Лисій горі, який при належному догляді може стати вдалим місцем для спортивних та екстремальних маршрутів.

6. Річкова гора

Хорошим місцем для відпочинку та пікніків, є гора над річкою. Тут можна і насолодитися гарними видами,і відпочити після трудових буднів. Звісно, природа потребує нашої допомоги, тож при правильному нагляді за даною місцевістю, вона обіцяє стати улюбленою для жителів села.

7. Хатинка для лебедя та Міст кохання

Дуже цікавою знахідкою, стала затишна хатинка для лебедів, нещодавно сконструйована місцевими жителями та старостою села Олександром Кипичем. Міст біля місцевого ставка став улюбленим для закоханих пар, і вже отримав від них романтичну назву – “Міст кохання”. Це прекрасне місце для сімейних фотосесій та тихого відпочинку.

Також автори запрошують долучатися до колективного створення туристичного маршруту, очікуючи на відгуки громади.

Історія Благовіщенської церкви

Благовіщення  є одним з найбільших весняних свят. За християнським вченням це день, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. Це свято тримається числа. Раніше святкувалось 25 березня, а нині – 7 квітня. В народі його пошановують майже як Великдень і притримуються багатьох пересторог щодо виконання  різної роботи. В Золотоноші є вулиця Благовіщенська. В назві вулиці не лише велике свято  а й давнішня історія міста, з відомими іменами та подіями.

В «Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 годъ» зазначено слідуюче: «Благовъщенськая церковь, деревяная, съ такою же  въ одной связи колокольнею, на каменномъ фундаментъ, холодная, построена въ 1764г., церковная библіотека; школа грамоты – помъщается въ церковномъ домъ; земли усадебной и подъ погостомъ 5 дес., пахатной и сънокосной 26 дес.; жалованья въ годъ священнику 300 руб, псаломщику 100 р., … Прихожанъ 724 д. м.п (чоловіків) и  753 д. ж. п. (жінок). В приходъ хуторъ  Дубровка. Священник  Симеонъ  Андреевъ Ярошевскій  – въ санъ священника 1872 г., псаломщик – діаконъ Митрофанъ Михайловъ Рябчевскій – въ санъ 1900 г.  Церковный  староста мъщанинъ Іоаннъ Даніиловъ Марченко.»

Історичні джерела свідчать, що до того часу, коли Благовіщенська церква стала парафіяльною тут був жіночий монастир. Він бере свій початок з чоловічого Мошногірського монастиря (який існував біля Мошен – містечка на правій стороні Дніпра). Монахи мали  господарські будівлі неподалік Золотоноші в селі Коробівка, де пізніше виник  жіночий монастир. В 1760 році Коробівська обитель згоріла. Її черниці перейшли на Зозулівку (передмістя Золотоноші). Церква в ім’я Благовіщення була збудована старанням запорозького козака Якова Щербини в 1764р., а трапезна церква в пам’ять перенесення мощей св. Іоана Златоуста, збудована 1783р. Золотоніський Благовіщенський монастир проіснував 56 років; в 1817 році Благовіщенську церкву перетворено в парафіяльну. Причинами закриття монастиря історик та дослідник Микола Сагарда називає не зовсім придатне для чернечого життя розташування монастиря в межах міста, а також існування поряд Красногірського монастиря. Багато черниць після закриття монастиря перейшло до Красногірської обителі.

В своїх «Спогадах про Золотоношу» наш видатний земляк Михайло Максимович з теплом згадує часи навчання в монастирській школі « … тут учились грамоті  рідні і близькі мені п’ятеро братів Тимковських., по їхніх слідах, з нашої спільної батьківщини ( х. Тимковщини – нині –с. Богуславець) і я був виданий на навчання книжне.  … після того майже 30 років я не був тут… і не забуду того враження, з яким відвідав священний для мене Благовіщенський двір. Усе знайоме воскресло в моїй пам’яті. Зеленіли як і раніше клени і липи, що ведуть від дзвіниці до церкви, стояла ще величезна верба, що нависла над колодязем… Але від шовковиць лишилися тільки всохлі пні , замість багатьох келій  – земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла келія, в якій я пройшов повний курс навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.»

В радянські роки на місті колишньої церкви побудували дитсадок «Журавлик» . Зараз в будівлі розташувався Територіальний центр, медичний  заклад, бібліотека. В кількох кімнатах розмістилась нинішня церква, де збираються віряни на службу Божу. А міська шоста школа, що розташувалася неподалік, стала наступницею колишньої Благовіщенської, де і нині продовжують вчити учнів розумному,  вічному,  доброму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка