Архивы тегов: slider

Золотоніська громада розробляє туристичну карту

Повноцінний туристичний маршрут вирішили розробити у новоствореній Золотоніській громаді. За словами заступниці міського голови Мар’яни Ніщенко, проект приурочений тридцятій річниці Незалежності України. Про це повідомляє офіційний сайт міської ради.

– Наша громада має чимало цікавих об’єктів, про які часом мешканці і не здогадуються. Тому вирішили підтримати ініціативу Олександра Скічка та обрати свої #місця_сили, – говорить посадовиця.

Спершу людей ознайомлять з об’єктами новоприєднаних сіл, далі ж складеться спільний туристичний маршрут всієї Золотоніської громади. Усі об’єкти будуть внесені до Google-карти, а незабаром біля кожного із них з’являться таблички з QR-кодами.

Перший крок – ознайомлення із селом Кропивна.

Перші документальні згадки про село датуються 1615 роком. Як відомо, Кропивна увійшла в історію, як знамените козацьке полкове місто. Тому й має ряд історичних пам’яток:

1. Камінь пам’яті козакам

При в’їзді в село – дуже цікава знахідка – камінь пам’яті козакам. У 1648 – 1658 роках Кропивна була полковим центром, резиденцією полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького. Саме цей камінь наголошує, що це село ще у 1630-х pоках стало центром створеної Кропивнянської сотні у складі Переяславського полку. У 1648 році сотня стала основою для формування окремого Кропивнянського полку, що складався із 14 сотень і нараховував 2013 козаків.

2. Кам’яний знак козацького городища

Встановлений на честь Кропивнянського полку. Ця пам’ятка, може зацікавити як істориків та науковців, так і піших туристів, яким не байдужа історія рідної країни.

3. Свята криниця

Мальовничій Кропивнянський ліс завжди вабив не лише місцевих жителів, а й гостей села, своєю багатою природою та чистим повітрям. Дивовижною знахідкою, посеред загадкової природи стала Свята криниця. Як виявилось, активні місцеві жителі планують її реставрацію, і скоро будуть готові пригощати гостей чистою джерельною водицею.

4. Гришино-Ровенська залізниця

Благодатним грунтом для історичних та наукових дослідів є й Гришино-Ровенська залізниця з поперечними тунелями, будівництво якої розпочалося ще у 1913 році. Розбудова залізниці була згорнута 1953 року. Залізниця,також, частково збережена на території Золотоноші II.

5. Яр на Лисій горі

Притягує погляди місцевих жителів і Яр на Лисій горі, який при належному догляді може стати вдалим місцем для спортивних та екстремальних маршрутів.

6. Річкова гора

Хорошим місцем для відпочинку та пікніків, є гора над річкою. Тут можна і насолодитися гарними видами,і відпочити після трудових буднів. Звісно, природа потребує нашої допомоги, тож при правильному нагляді за даною місцевістю, вона обіцяє стати улюбленою для жителів села.

7. Хатинка для лебедя та Міст кохання

Дуже цікавою знахідкою, стала затишна хатинка для лебедів, нещодавно сконструйована місцевими жителями та старостою села Олександром Кипичем. Міст біля місцевого ставка став улюбленим для закоханих пар, і вже отримав від них романтичну назву – “Міст кохання”. Це прекрасне місце для сімейних фотосесій та тихого відпочинку.

Також автори запрошують долучатися до колективного створення туристичного маршруту, очікуючи на відгуки громади.

Історія Благовіщенської церкви

Благовіщення  є одним з найбільших весняних свят. За християнським вченням це день, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. Це свято тримається числа. Раніше святкувалось 25 березня, а нині – 7 квітня. В народі його пошановують майже як Великдень і притримуються багатьох пересторог щодо виконання  різної роботи. В Золотоноші є вулиця Благовіщенська. В назві вулиці не лише велике свято  а й давнішня історія міста, з відомими іменами та подіями.

В «Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 годъ» зазначено слідуюче: «Благовъщенськая церковь, деревяная, съ такою же  въ одной связи колокольнею, на каменномъ фундаментъ, холодная, построена въ 1764г., церковная библіотека; школа грамоты – помъщается въ церковномъ домъ; земли усадебной и подъ погостомъ 5 дес., пахатной и сънокосной 26 дес.; жалованья въ годъ священнику 300 руб, псаломщику 100 р., … Прихожанъ 724 д. м.п (чоловіків) и  753 д. ж. п. (жінок). В приходъ хуторъ  Дубровка. Священник  Симеонъ  Андреевъ Ярошевскій  – въ санъ священника 1872 г., псаломщик – діаконъ Митрофанъ Михайловъ Рябчевскій – въ санъ 1900 г.  Церковный  староста мъщанинъ Іоаннъ Даніиловъ Марченко.»

Історичні джерела свідчать, що до того часу, коли Благовіщенська церква стала парафіяльною тут був жіночий монастир. Він бере свій початок з чоловічого Мошногірського монастиря (який існував біля Мошен – містечка на правій стороні Дніпра). Монахи мали  господарські будівлі неподалік Золотоноші в селі Коробівка, де пізніше виник  жіночий монастир. В 1760 році Коробівська обитель згоріла. Її черниці перейшли на Зозулівку (передмістя Золотоноші). Церква в ім’я Благовіщення була збудована старанням запорозького козака Якова Щербини в 1764р., а трапезна церква в пам’ять перенесення мощей св. Іоана Златоуста, збудована 1783р. Золотоніський Благовіщенський монастир проіснував 56 років; в 1817 році Благовіщенську церкву перетворено в парафіяльну. Причинами закриття монастиря історик та дослідник Микола Сагарда називає не зовсім придатне для чернечого життя розташування монастиря в межах міста, а також існування поряд Красногірського монастиря. Багато черниць після закриття монастиря перейшло до Красногірської обителі.

В своїх «Спогадах про Золотоношу» наш видатний земляк Михайло Максимович з теплом згадує часи навчання в монастирській школі « … тут учились грамоті  рідні і близькі мені п’ятеро братів Тимковських., по їхніх слідах, з нашої спільної батьківщини ( х. Тимковщини – нині –с. Богуславець) і я був виданий на навчання книжне.  … після того майже 30 років я не був тут… і не забуду того враження, з яким відвідав священний для мене Благовіщенський двір. Усе знайоме воскресло в моїй пам’яті. Зеленіли як і раніше клени і липи, що ведуть від дзвіниці до церкви, стояла ще величезна верба, що нависла над колодязем… Але від шовковиць лишилися тільки всохлі пні , замість багатьох келій  – земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла келія, в якій я пройшов повний курс навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.»

В радянські роки на місті колишньої церкви побудували дитсадок «Журавлик» . Зараз в будівлі розташувався Територіальний центр, медичний  заклад, бібліотека. В кількох кімнатах розмістилась нинішня церква, де збираються віряни на службу Божу. А міська шоста школа, що розташувалася неподалік, стала наступницею колишньої Благовіщенської, де і нині продовжують вчити учнів розумному,  вічному,  доброму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бурян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Буряну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бурянах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Іван Черінько – туркменський художник родом із Золотоніського району

Основоположник туркменського образотворчого мистецтва Іван Черінько  наш земляк, народився у с. Деньги Золотоніського району. Став заслуженим діячем мистецтв Туркменістану у 1945 році.

Про історію його життя та творчості розповідає телеканал “Ільдана”:

Ніна Пономаренко » Золотоноша. Рідне і незабутнє місто

Золотоноша…. Рідне і незабутнє місто, яке прийняло нас у свої обійми в 1950 році, а провело в різні життєві дороги в 1954.

На вулиці Баха будиночок, а в ньому викладачі та слухачі. Це – педучилище, де кувались кадри для шкіл України. Будуть інститути, університети, академії, але всього того, що взяли ми в педучилищі, ніде не отримали. Крім знань, нас готували всебічно до життя. А ми, маленькі, голі і босі, голодні, хотіли все взяти, чого нас навчають, ніби знали, що все в житті буде потрібне.

Особливо теплі спогади, що гріють і сьогодні, про Карпа Андрійовича Марченка та Ірину Іванівну Сокальську. Вони нас оберігали від поганої вулиці, були нашим захистом і порадою.

У парку обладнаний танцмайданчик, але ж потрібні гроші, щоб там потанцювати. Отож хлопці дощечку відхилять і одних нас пропустять без оплати. А в чому ж іти? Виручала Люба Нестеренко, бо мала гарний костюм. Ото ми по черзі його одягали й почувалися гарненькими, а хлопці просили одягатися всією групою “В” і прийти.

Двом слухачам на тиждень продавали третю частину хлібини. Допомагала нам Людочка Рудь з дитбудинку, бо приходила з бутербродами: маргарин і трішечки цукру.

А Карпо Андрійович на парти найбіднішим клав по “пів саєчки”. Ми про це довідались під час зустрічі через багато років. А тоді не допитувались, брали і їли. Цього не забудеш. Виручала ще їдальня в місті. Всі чисті залишки їжі не викидались, чекали нас і пригощали. Ми жили на квартирах. Гріх поганого слова сказати про людей. І ряденце дадуть, щоб укритись, і миску борщу, і вишеньки з варення до чаю.

Зі станції Драбово-Барятинське до Золотоноші їхали на східцях. Не один раз черговий по станції організовував обігрів ніг, бо ноги попримерзали до підошви резинових бот. Автобусів не було. Проїхала містом, раділа, яке ж воно сьогодні гарне, ніде нічого не впізнаю. Все в людини можна забрати, але спогади – ні.

Мали ми друзів, думалось, що ніколи не настане розлука. Але роки і відстань зробили своє. Загублено Григорія Юрченка, Василя Левченка, Іскру Зайцеву, Мері Цибулько та інших. Були листи, і різні не з’ясовані недоречності. От і сьогодні сказати, чому ми загубили своїх друзів юності, ми не можемо.

У юність ніколи не повернемось, але вона в серці живе. Не забута ота ніч, коли ми з дипломами чекали поїзд, а друзі були з нами. Які ми були щасливі! Нагадують про все і подаровані фотографії, а які підписи…

У Золотоноші і в районі багато живе моїх ровесників, а мене в свої обійми взяла Київщина, не випустила до пенсії. Сльози падали непрошено… Хотілося сісти в отой автобус з вулиці Баха і їздити вічність, але ж треба доїхати до Полтавщини. Я зупинилась на годину. Люди поглядали здивовано, чому сльози, ота спостережливість, що трапилось.

Низько вклоняюсь місту, його мешканцям! Добра, тепла, благополуччя, щасливого і радісного довголіття. Мирного неба!

З безмежною вдячністю, педагог із 40-річним стажем, ветеран праці, відмінник народної освіти України Ніна Олексіївна Пономаренко (Масенко)
067 128 94 06
37323, вул Шкільна, 3, село Сазонівка, Оржицький район, Полтавська область.