Архивы тегов: slider

Історія села Кононівка

"Серед степу широкого на Вкраїні милій". Презентуємо книгу, присвячену історії села Кононівки та видатним особам, які мешкали в цьому селі чи були з ним пов'язані. Зокрема, йдеться про сотника золотоніського Якова Лукашевича, предводителя дворянства Золотоніського повіту Івана Лукашевича, Євгена Чикаленка та інших осіб. Це - подарунок жителям Драбівщини і Золотоніщини до Дня незалежності України від автора - Віктора Козоріза, краєзнавця, члена НСКУ, журналіста.

У книзі висвітлено маловідомі сторінки з історії села Кононівка Золотоніського району Черкаської області від часу його заснування до початку 20-х років ХХ сторіччя. Спираючись на широку джерельну базу, автор проаналізував історичні умови в яких виник і розвивався цей населений пункт, хто володів ним у XVIII–XIX ст. і чим жило місцеве населення. Окремі нариси присвячено історії кононівської церкви та історії створення унікальної бібліотеки, що належала поміщику-бібліофілу І.Я. Лукашевичу, а також зв’язкам з Кононівкою відомого мецената, агронома, громадського діяча і видавця Є.Х. Чикаленка та членів його родини.

Це перша книга з історії села Кононівка. Присвячена вона 160-річчю від дня народження Євгена Чикаленка та 30-річчю незалежності України.

Видання розраховане на широке коло читачів, насамперед, істориків, краєзнавців, студентів, учнів, учителів, які цікавляться історією України і Драбівсько-Золотоніського краю.

ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0001 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0002 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0003 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0004 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0005 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0006 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0007 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0008 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0009 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0010 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0011 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0012 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0013 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0014 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0015 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0016 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0017 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0018 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0019 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0020 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0021 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0022 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0023 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0024 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0025 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0026 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0027 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0028 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0029 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0030 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0031 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0032 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0033 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0034 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0035 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0036 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0037 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0038 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0039 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0040 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0041 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0042 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0043 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0044 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0045 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0046 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0047 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0048 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0049 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0050 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0051 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0052 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0053 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0054 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0055 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0056 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0057 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0058 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0059 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0060 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0061 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0062 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0063 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0064 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0065 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0066 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0067 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0068 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0069 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0070 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0071 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0072 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0073 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0074 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0075 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0076 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0077 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0078 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0079 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0080 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0081 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0082 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0083 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0084 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0085 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0086 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0087 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0088 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0089 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0090 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0091 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0092 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0093 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0094 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0095 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0096 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0097 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0098 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0099 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0100 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0101 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0102

Церква Святих Жон-мироносиць – маловідома духовна сторінка Золотоноші

За переказами та спогадами дослідників історії Золотоноші на початку ХІХ століття у місті було достатньо культових споруд, які забезпечували духовні та релігійні потреби громадян. У Золотоноші нараховувалося 5 церков для православних вірян. Єврейське населення, що сповідувало іудейську віру, мало в своєму розпорядженні дві синагоги та молитовні будинки.

У цьому матеріалі ознайомимось з історією церкви Святих Жон-мироносиць, яка відома ще під назвою Кладовищенської.

З матеріалів «Клировой книжки» Полтавской епархии на 1902 годъ.» дізнаємось, що в Золотоніському повіті І-у благочинному окрузі м. Золотоноші до Соборно-Успенської церкви приписана Кладовищенська церква Святих Жон-мироносиць. Церква дерев’яна, з такою ж дзвіницею, холодна, побудована в 1865 році на кошти купця 1-ї гільдії Григорія Юнакова; землі 35 десятин. Прихожан – 886 чоловіків і 925 жінок. У приході – хутір Згар.

Частково церква проглядається на старих світлинах міста (фото Брагінського, 1912 рік.)

Довідка: Жони-мироносиці – це ті жінки, що мирували усопше тіло Ісуса Христа (мазали його миром – ароматними маслами). Звідси і приказка: «одним миром мазані». В православ’ї день Святих Жон-мироносиць відзначається в третю неділю після Великодня.  В цьому році  припадає на 16 травня. Цей день є святом багатьох жінок (як світське 8-е березня). Також цей день в якості Дня ангела відзначають жінки з іменами Сусанна, Магдалина, Іоанна та ін.

За твердженням відомого золотоніського історика та краєзнавця Михайла Пономаренка, ця церква звалася кладовищенською, бо знаходилась на цвинтарі. У ХІХ ст. міське кладовище з центру (район вул. Миколаївської) винесли на територію нинішньої військової частини. Ще у 30-х роках ХХ століття Михайло Федорович «блукав занедбаним кладовищем і спотикався об надмогильне каміння в бур’янах».

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Золотоніська громада розробляє туристичну карту

Повноцінний туристичний маршрут вирішили розробити у новоствореній Золотоніській громаді. За словами заступниці міського голови Мар’яни Ніщенко, проект приурочений тридцятій річниці Незалежності України. Про це повідомляє офіційний сайт міської ради.

– Наша громада має чимало цікавих об’єктів, про які часом мешканці і не здогадуються. Тому вирішили підтримати ініціативу Олександра Скічка та обрати свої #місця_сили, – говорить посадовиця.

Спершу людей ознайомлять з об’єктами новоприєднаних сіл, далі ж складеться спільний туристичний маршрут всієї Золотоніської громади. Усі об’єкти будуть внесені до Google-карти, а незабаром біля кожного із них з’являться таблички з QR-кодами.

Перший крок – ознайомлення із селом Кропивна.

Перші документальні згадки про село датуються 1615 роком. Як відомо, Кропивна увійшла в історію, як знамените козацьке полкове місто. Тому й має ряд історичних пам’яток:

1. Камінь пам’яті козакам

При в’їзді в село – дуже цікава знахідка – камінь пам’яті козакам. У 1648 – 1658 роках Кропивна була полковим центром, резиденцією полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького. Саме цей камінь наголошує, що це село ще у 1630-х pоках стало центром створеної Кропивнянської сотні у складі Переяславського полку. У 1648 році сотня стала основою для формування окремого Кропивнянського полку, що складався із 14 сотень і нараховував 2013 козаків.

2. Кам’яний знак козацького городища

Встановлений на честь Кропивнянського полку. Ця пам’ятка, може зацікавити як істориків та науковців, так і піших туристів, яким не байдужа історія рідної країни.

3. Свята криниця

Мальовничій Кропивнянський ліс завжди вабив не лише місцевих жителів, а й гостей села, своєю багатою природою та чистим повітрям. Дивовижною знахідкою, посеред загадкової природи стала Свята криниця. Як виявилось, активні місцеві жителі планують її реставрацію, і скоро будуть готові пригощати гостей чистою джерельною водицею.

4. Гришино-Ровенська залізниця

Благодатним грунтом для історичних та наукових дослідів є й Гришино-Ровенська залізниця з поперечними тунелями, будівництво якої розпочалося ще у 1913 році. Розбудова залізниці була згорнута 1953 року. Залізниця,також, частково збережена на території Золотоноші II.

5. Яр на Лисій горі

Притягує погляди місцевих жителів і Яр на Лисій горі, який при належному догляді може стати вдалим місцем для спортивних та екстремальних маршрутів.

6. Річкова гора

Хорошим місцем для відпочинку та пікніків, є гора над річкою. Тут можна і насолодитися гарними видами,і відпочити після трудових буднів. Звісно, природа потребує нашої допомоги, тож при правильному нагляді за даною місцевістю, вона обіцяє стати улюбленою для жителів села.

7. Хатинка для лебедя та Міст кохання

Дуже цікавою знахідкою, стала затишна хатинка для лебедів, нещодавно сконструйована місцевими жителями та старостою села Олександром Кипичем. Міст біля місцевого ставка став улюбленим для закоханих пар, і вже отримав від них романтичну назву – “Міст кохання”. Це прекрасне місце для сімейних фотосесій та тихого відпочинку.

Також автори запрошують долучатися до колективного створення туристичного маршруту, очікуючи на відгуки громади.

Історія Благовіщенської церкви

Благовіщення  є одним з найбільших весняних свят. За християнським вченням це день, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. Це свято тримається числа. Раніше святкувалось 25 березня, а нині – 7 квітня. В народі його пошановують майже як Великдень і притримуються багатьох пересторог щодо виконання  різної роботи. В Золотоноші є вулиця Благовіщенська. В назві вулиці не лише велике свято  а й давнішня історія міста, з відомими іменами та подіями.

В «Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 годъ» зазначено слідуюче: «Благовъщенськая церковь, деревяная, съ такою же  въ одной связи колокольнею, на каменномъ фундаментъ, холодная, построена въ 1764г., церковная библіотека; школа грамоты – помъщается въ церковномъ домъ; земли усадебной и подъ погостомъ 5 дес., пахатной и сънокосной 26 дес.; жалованья въ годъ священнику 300 руб, псаломщику 100 р., … Прихожанъ 724 д. м.п (чоловіків) и  753 д. ж. п. (жінок). В приходъ хуторъ  Дубровка. Священник  Симеонъ  Андреевъ Ярошевскій  – въ санъ священника 1872 г., псаломщик – діаконъ Митрофанъ Михайловъ Рябчевскій – въ санъ 1900 г.  Церковный  староста мъщанинъ Іоаннъ Даніиловъ Марченко.»

Історичні джерела свідчать, що до того часу, коли Благовіщенська церква стала парафіяльною тут був жіночий монастир. Він бере свій початок з чоловічого Мошногірського монастиря (який існував біля Мошен – містечка на правій стороні Дніпра). Монахи мали  господарські будівлі неподалік Золотоноші в селі Коробівка, де пізніше виник  жіночий монастир. В 1760 році Коробівська обитель згоріла. Її черниці перейшли на Зозулівку (передмістя Золотоноші). Церква в ім’я Благовіщення була збудована старанням запорозького козака Якова Щербини в 1764р., а трапезна церква в пам’ять перенесення мощей св. Іоана Златоуста, збудована 1783р. Золотоніський Благовіщенський монастир проіснував 56 років; в 1817 році Благовіщенську церкву перетворено в парафіяльну. Причинами закриття монастиря історик та дослідник Микола Сагарда називає не зовсім придатне для чернечого життя розташування монастиря в межах міста, а також існування поряд Красногірського монастиря. Багато черниць після закриття монастиря перейшло до Красногірської обителі.

В своїх «Спогадах про Золотоношу» наш видатний земляк Михайло Максимович з теплом згадує часи навчання в монастирській школі « … тут учились грамоті  рідні і близькі мені п’ятеро братів Тимковських., по їхніх слідах, з нашої спільної батьківщини ( х. Тимковщини – нині –с. Богуславець) і я був виданий на навчання книжне.  … після того майже 30 років я не був тут… і не забуду того враження, з яким відвідав священний для мене Благовіщенський двір. Усе знайоме воскресло в моїй пам’яті. Зеленіли як і раніше клени і липи, що ведуть від дзвіниці до церкви, стояла ще величезна верба, що нависла над колодязем… Але від шовковиць лишилися тільки всохлі пні , замість багатьох келій  – земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла келія, в якій я пройшов повний курс навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.»

В радянські роки на місті колишньої церкви побудували дитсадок «Журавлик» . Зараз в будівлі розташувався Територіальний центр, медичний  заклад, бібліотека. В кількох кімнатах розмістилась нинішня церква, де збираються віряни на службу Божу. А міська шоста школа, що розташувалася неподалік, стала наступницею колишньої Благовіщенської, де і нині продовжують вчити учнів розумному,  вічному,  доброму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бурян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Буряну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бурянах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка