Архивы тегов: slider

Сквер Неверовського – місце, що поєднує епохи

Центральну вулицю Золотоноші в районі всіма відомої «китайської стіни» прикрашає зелена квітуча зона – сквер імені Дмитра Неверовського. Влітку це улюблене місце відпочинку перехожих та прогулянок малечі. Адже між деревами та квітниками є ігровий майданчик.

Поряд зі сквером розташована відома місцева православна святиня – Свято-Успенський собор. 7 червня 2014 року біля стін Свято-Успенського собору у сквері Неверовського урочисто освячено пам’ятний знак «Хрест». Подія  приурочена 1025-річчю хрещення Русі.

Поряд на гранітному постаменті розмістився пам’ятник–бюст генерал-лейтенанту Дмитрові Неверовському – герою війни 1812 року. Народився він 1 листопада 1771 року в Прохорівці. Був старшим з багатодітної (чотирнадцять дітей) сім’ї. Батько, Петро Іванович, був сотником Бубнівської сотні, а з 1783-го року – городничим Золотоноші. Вже із семи років юний Дмитрик впевнено тримався у сідлі, а з травня 1786 року прийнятий на службу рядовим лейбгвардії Семенівського полку. Брав участь у російсько-турецькій війні, війні з Польщею (1792-1794 р р). 1804 року отримав військове звання генерал-майор.

Його 27-ма дивізія прославилась у визначних боях війни 1812 року за містечко Красне, Смоленській битві, Бородинській битві. За останню Неверовському присвоїли звання генерал-лейтенанта. Його ім’я стоїть поряд з відомими воєначальниками: Кутузовим, Багратіоном, Давидовим. В боях проявляв себе хоробрим та безстрашним. Під час битви під Лейпцигом (яку в історії називають «битвою народів») 16-19 жовтня 1813 року Дмитро Петрович тяжко поранений ядром. Помер молодий генерал в день свого народження 1 листопада 1813 року від гангрени. Похований в німецькому місті Галле. До сторіччя Бородинської битви тіло було перевезено і поховано на Бородинському полі (в 1912 році).

Пам’ятник відкрили 30 жовтня 1996 року, до 225-ї річниці Золотоноші. Бронзове погруддя висотою 1,17м, встановили на гранітному постаменті, виготовленому у вигляді зрізаної піраміди з сірого граніту висотою 2,45 м. Загальна висота – 3,62 м. За твердженням краєзнавців саме поряд з нинішнім Свято-Успенським собором проживали батьки Неверовського, та й сам майбутній генерал бував у Золотоноші.

29 квітня 2017 року у сквері Неверовського недалеко від Свято-Успенського собору відкрито пам’ятник «чорним запорожцям». Це – постамент, на якому розміщена чеканка із зображенням «чорних запорожців», що борються з двоголовим змієм-драконом. Вгорі зображений Герб України та гілка калини. Внизу табличка з написом: «Слава героям полеглим у боях за волю України». Збоку табличка: «На цьому місці 15 лютого 1920 року чорні запорожці Петра Дяченка і Карліса Броже під час Першого зимового походу розгромили московсько-більшовицьких окупантів». Автор – Іван Фізер, відомий черкаський скульптор, Заслужений художник України, професор кафедри образотворчого мистецтва Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

пам'ятник чорним запорожцям 40

пам'ятник чорним запорожцям 41

Відкриття пам’ятника на місці бою приурочили до традиційного щорічного Холодноярського тижня, а сам захід відвідали чимало військовослужбовців та добровольцівОсвятив пам’ятник митрополит Черкаський та Чигиринський Іоан.

Новітня історія нашої держави, які і історія попередніх століть пишеться кров’ю захисників, мужніх лицарів, козаків, які відстоювали і нині відстоюють її незалежність. На початку минулого століття молода проголошена Українська Народна республіка виборювала право бути незалежною.

пам'ятник чорним запорожцям 10

З історії «чорних запорожців».

Повна назва: кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом – 1-й полк Чорних запорожців). Військове формування кавалерії армії Української Народної республіки, що існувало в 1918-1920 роках. Мали особливий стрій: носили чорний шлик на чорній шапці, чорні жупани, штани, чоботи. Зачіска – «оселедець». За спогадами одного з командирів Петра Дяченка, сукно чорного кольору здобуто в боях з махновцями в грудні 1918 року. 13-15 лютого 1920 року у Золотоноші біля стін Успенського собору відбувся бій «чорних запорожців» («чорношличників») з більшовицькими військами. Саме на згадку про події майже 100-літньої давнини нині стоїть пам’ятник. Зображення  ж двоголового змія-дракона навіює певні асоціації…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Меморіальний парк – місце пам’яті

24 травня в Європі щорічно відзначається Європейський день парків. Дата вибрана невипадково – саме 24 травня 1909 р. створено перший з дев’яти національних парків у Швейцарії. У світі є багато різноманітних парків. Вони різняться за площею, тематикою і за оформленням. Існують  відомі на увесь світ  парки розваг, аквапарки,  тематичні  та меморіальні парки. В нашому місті діють парк ім. Т. Шевченка, Меморіальний парк, в проєкті – будівництво парку Надія.

Меморіальний (memory – пам’ять) – це парк, створений на честь визначної події, на місці, де відбулись події ( зустрічі, битви), на згадку про визначну особу чи групу осіб. Меморіальний парк охороняється державою. як пам’ятка садово-парковового мистецтва.

Мовою документів: «9 травня 1988 року у районному центрі урочисто відкрито меморіальний парк та пам’ятник жертвам нацизму. Цей унікальний меморіальний комплекс є творінням розуму та рук творчого колективу київських та черкаських митців у складі авторів архітекторів І. Ланька, О. Ренькаса, О. Заварова,  скульптора Б. Микитенка, бригади різьбярів київського об’єднання «Художник» на чолі з В. Коржовим та ін. Центральною фігурою парку є монумент жертв фашизму. Він символізує нескореність духу народу проти загарбників. Скульптура виконана з сірого граніту Старобабанського гранкар’єру. Висота скульптурної композиції – 9,7 м, кургану – 3,0 м.»

Курган – братська могила, де поховано 12618 військово-полонених і мирних жителів, розстріляних у жовтні 1941 – березні 1943 рр. і 152 воїни, що загинули при визволенні міста у вересні 1943 р. За монументом є плити із зазначеною кількістю загиблих по районах: Золотоніському, Драбівському, Гельмязівському, Чорнобаївському. Окремо стоїть пам’ятних знак із переліком прізвищ загиблих визволителів Золотоноші – воїнів 3-го Гвардійського Сталінградського механізованого корпусу. 12618 душ поховано в великій братській могилі.

Історична довідка.

Чорна п’ятниця» 19 вересня 1941 року. В місто прийшов  «новий порядок». Окупація Золотоніщини тривала до 23 вересня 1943 року. Вже на третій день свого приходу нацисти розстріляли 300 жителів міста. Це були, переважно активісти, комсомольці, передовики, військові полонені.

Нова хвиля розстрілів і смертей – 22 листопада 1941 року: урочище Ярки. 3,5 тисяч невинних жертв людиноненависної політики. Вони винні, бо вони – євреї. Золотоніський Бабин Яр. Чи не найскорботнішими видались спекотні дні з 25 по 31 липня 1942року.

«Увесь колишній партійно-радянський актив міст і сіл Золотоніського, Гельмязівського, Чорнобаївського, Іркліївського і Драбівського районів було викликано на бесіду.

На розі вулиць Шевченка і Енгельса (нині – Миколаївська) до війни розміщався військкомат (зараз – гуртожиток технічної школи) з парадного входу військкомату приймали викликаних. При бесіді був староста села. Після «бесіди» викликаним на спині крейдою ставили мітки і відправляли по коридору в двір. Потім одних направляли додому, а інших – вантажили на автомашину і везли у військове містечко. Там було викопано три великі ями…. Стріляли в голови з автоматів і пістолетів, засипали невеликим шаром землі. Зверху  клали другий, третій шар і так аж до верху…За тиждень знищено 7(!) тисяч душ.»

А у березні 1943 стратили 63 підопічних Бакаївського будинку для людей похилого віку Багатьох кинули до ями живими. Старі і немічні не потрібні новим властям.

Після визволення Золотоноші з жовтня 1943 року почала працювати комісія для встановлення кількості жертв окупації. В результаті проведеної роботи було виявлено 30 ям , у яких було закопано 12 тисяч 750 жертв нацистського терору – військовополонених, активістів, партизан, мирних жителів.

Міською радою було прийнято рішення про перевезення решток в Братську могилу. До міста з’їжджались рідні вбитих з чотирьох районів для упізнання. Останки було перенесено в міський парк. З цегли, розібраної зі знищених будинків було побудовано обеліск. Згодом на міській площі збудовано аналогічний пам’ятник і, як пам’ятають старожили, біля нього на п’єдесталі стояв танк Т-70. Цей пам’ятник є на багатьох світлинах 50- х – поч.70-х років ХХ ст.

До братської могили не перевозились останки вбитих в листопаді 1941року єврейських громадян. Зараз це окреме сумне місце нашої історії – Золотоніський Бабин Яр.

9 травня 1988 року було прохолодно. Накрапав дощ. Він сумував разом з багатьма земляками, що зібрались на сумну і тривожну, та водночас пам’ятну подію – відкриття Меморіального парку та монумента жертв фашизму. Авторка цих рядків, тоді шестикласниця міської школи №6 стояла разом з учнями шкіл міста в «живому коридорі» на центральній алеї Меморіального парку. Було багато людей та квітів. Також були сльози рідних, колишніх дітей, що втратили батьків 45 років тому. Біля монумента горів Вічний вогонь. Тут було багато квітів. До 23 вересня і 9 травня приїжджали з сусідніх районів та колишні «гвардійці» пом’янути загиблих

Зараз, через сім десятиліть після Другої світової та визволення краю не всі, нажаль, розуміють трагізм та великі людські жертви тієї війни. Витоптані та зірвані квіти, п’яні посиденьки, безглузді жарти. Як донести до сьогоднішніх юних, і не зовсім, інколи зухвалих, інколи просто злих та жадібних «громадян» – не гоже топтатись по могилі, знищувати красу – останню шану землякам.

Сучасність:

У меморіальному парку Золотоноші на початку 2000-х років було відкрито кілька пам’ятників і пам’ятних знаків. У 2002 році з території міського кладовища було перенесено камінь – пам’ятний знак в пам’ять про земляків, що померли в голодні роки Голодомору 1932-1933 років. Пізніше поряд з  ним встановлено ще один –  в’язням концтаборів та  репресованим. Щороку в двадцятих числах листопада тут проходить акція «Запали свічку пам’яті». Ще і на сьогодні невідома остаточна кількість жертв тоталітарної системи з її політикою залякування, знищення, голодоморів та репресій. Це страшна війна проти народу. Лише за приблизними підрахунками за голодну осінь 1932- весну 1933 років знищено голодом близько 12 тисяч земляків. А скільки їх, безіменних лишилось по дорозі до міста в пошуках їжі, скільки дітей померло в нетопленій хаті біля охололого трупа матері! Скільки голодних в божевіллі накладали на себе руки, чи йшли на страшенне вбивство і поїдання собі подібних. Цей жах не можна ні забути, ні простити. І це чинили люди проти людей! – забирали до крихти , до зернини, до насінини.

3 листопада 2006 р. на алеї парку в оточенні молодих берізок з’явився  пам’ятник «Бронзовий птах» (автор – Г. Чуєнко, родом із Золотоноші).  Це згадка про загиблих земляків – учасників війни в Афганістані – (Ю. Корзун, С. Нос, О. Невмивака, О. Воронович, В. Харина, М. Ясир, М. Кононець). На жаль, за останні десятиліття цей список продовжився і продовжується щороку. За даними 1987 року в бойових діях в Афганістані взяли участь 420 земляків  Щороку тут, біля бронзового солдата-птаха зустрічаються воїни, що пройшли дорогами Афганістану. І полум’яніють червоні квіти.

14 грудня 2007 року в парку з’явився пам’ятник «Дзвін Чорнобиля» (автор – М. Регурецький). На згадку про померлих і живих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Наслідки страшної катастрофи, що стала причиною хвороб, забруднення рік, лісів та відселення тисяч родин буде відчувати на собі не одне покоління українців. За даними  Держагропрому від 8 травня 1986 року радіаційне забруднення від Чорнобильської аварії поширилось на 10,9млн га сільськогосподарських угідь, були виведені з ладу великі площі в Україні, Білорусії, Росії. Радіаційний шлейф досяг Прибалтики, Уралу, поширився на Польщу, Болгарію, Скандинавські країни.

Ті дні на столичному Майдані змінили багатьох. З темної листопадової ночі, коли «беркутівці» кийками виганяли студентів почавсь народний супротив. А  далі були палаючі шини, чорний дим, перші вбиті, і твори …Шевченка на вустах : «борітеся- поборете…». І тужливо линуло «Плине кача..». І народ на колінах прощався з загиблими.  Пам’ятник Героям Небесної Сотні був відкритий 12 листопада 2014 року в Золотоніському Меморіальному парку.  Гранітний хрест з написами: «Слава синам України; Небесній Сотні Героям Слава». По бокам невисокого постаменту викарбувані  напутні слова  українського Пророка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». На лицевій і зворотній стороні стилізовано зображені відтиски від куль. Виготовлений пам’ятник  на приватному підприємстві «Анубіс» авторським колективом.

А нині триває неоголошена війна на Сході країни. На своїй рідній землі відстоюють її незалежність сини і дочки, кіборги і волонтери.

У Меморіальному парку відкрили пам'ятник на честь Небесної сотні ...

28 травня 2017 року  в парку було велелюдно. З’їхались на відкриття  пам’ятного знака прикордонники різних поколінь. Згадували усіх, хто десятиліття тому і в наш час оберігають кордони країни. Два прикордонні стовпи і табличка з написом вписались в загальний  ландшафт.

На території меморіального парку, яка є охоронною зоною, забороняється шкодити насадження, квіти, самі пам’ятники, бо це розцінюватиметься як акт вандалізму і злочин. Ст. 153 КУпАП зазначено: « Знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення в межах населених пунктів та за їх межами тягнуть за собою штраф  від 10 до 30 неоподаткованих доходів громадян». Звичайно, до кожного пам’ятника чи квітника не поставиш охорону. Виховання має починатись з родини і продовжуватись в школі. Та мені здається, що рідні і близькі тих, хто був закатований і похований в братській могилі, хто терпів від голоду, кого стріляли в гарячих точках,  хто оберігає нашу державу на Сході, той ніколи не знищить квітку, не  вигуляє собаку, не насмітить в цьому пам’ятному місці.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Будинок з історією: насичений шлях будівлі Золотоніського земства

За своє столітнє існування він бачив і чув багато. Сюди під’їздили на запряжених кіньми екіпажах, тут зупинялись перші автівки початку минулого століття. А які історичні особистості тут бували і працювали: Михайло Злобинець – відомий вчитель, бандурист, громадський діяч; Іван Піддубний – всесвітньовідомий силач, Михайло Максимович – вчений зі світовим ім’ям та інші. Це будинок колишніх повітових зборів, а нині представництва влади в Золотоніському районі. Також  тут розмістились районний архів, редакція та інші служби.

Будували будинок земських повітових зборів протягом 1909–1911 років за проєктом техніка Золотоніського земства архітектора Африкана Балавенського. Потреба створення  будинку та вже згаданих раніше історичних споруд виникла в зв’язку зі змінами в суспільному та політичному житті колишньої імперії і в кожному окремо взятому регіоні. У 1860-х роках російський самодержець Олександр ІІ здійснив  ряд реформ. Це – відміна кріпосного права, земська, міська, судова, та інші реформи.

Внаслідок земської реформи (1864 р.)  відбувся розподіл території Російської  імперії на губернії та повіти, замінивши полковий устрій. Золотоніський повіт був одним з найбільших у Полтавській губернії. До нього входили землі сучасної Золотоніщини, Драбівщини, Чорнобаївщини та Канівщини. Про діяльність Золотоніського земства писали  Віктор Козоріз, Григорій Голиш, Михайло Пономаренко та інші дослідники історії краю. Окремо зазначу, що діяльність земської еліти (переважно складалась із дворян) мала забезпечити покращення становища простого люду. Включала в себе «будівництво та утримання шляхів, лікарень, шкіл, розвитку ветеринарії, агрономії. У свою чергу земство залежало від царської бюрократії. Губернатор міг скасувати будь-яку ухвалу земських зборів»  (з архіву М. Пономаренка).

Почалося насичене бурхливими подіями ХХ століття. Відбувались війни, перекроювались карти держав, змінювались уряди. На заміну царям приходили «князьки» і «товариші». З 1919 року в будинку засідав повітовий військово- революційний комітет. Із січня 1920 року повітовим ревкомом було проголошено радянську владу на Золотоніщині. В будинку по Садовому засідав виконком Золотоніської районної ради депутатів трудящих. У  зв’язку з новими адмінреформами 7 березня 1923 р. утворено Золотоніський район у складі Золотоніської округи. В 1925 році було ліквідовано губернський  поділ і район увійшов до Черкаської округи, у 1927 – Шевченківської округи. Золотоніщина встигла побувати  в складі Київської  (1932) та Полтавської (1937) областей. В 1954 році 7 січня у  зв’язку з утворенням Черкаської області Золотоніщина поповнила її  територію. Під час окупації в будинку розміщалась «нова влада». В вересні 1943 року при відступі окупанти підпалили будівлю. Міцні стіни вистояли,  знищений дах  пізніше відновили.

У 1967 році  на фасаді історичного будинку встановлено меморіальну дошку з написом «У цьому будинку в 1919 р. перебував Золотоніський повітовий військово – революційний комітет». У квітні  2016 р. дошка була знята – (на виконання закону про декомунізацію). В 2017 році з’явилась нова  пам’ятна дошка.

Історія пишеться щодня. Змінюються часи, люди, покоління, уряди. У спадок нам дістались чудові споруди. Вони гармонійно вписались в сучасність. Тут чути голоси дітей та дорослих, щодня проходять гості і городяни. Хочеться, щоб будівлі не втратили своєї величі і краси.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Місце видовища – історія Золотоніського повітового театру

У стародавній Греції мистецтво було  у великій пошані. Його  різними видами «опікувались» Талія, Мельпомена, Терпсіхора та інші музи. Театр – улюблене місце відпочинку  любителів сценічного мистецтва, де актори перевтілюються в королів і жебраків, птахів  і диво-звірів… Є знані на увесь світ театри, в яких грають   актори зі світовим ім’ям за досить високі гонорари.  Поряд функціонують  аматорські, справді народні театри де актори-любителі грають за  чисто символічну платню. І найкращою винагородою для них  є  щире – «Браво!!!». » Читати далі

Тут лікували від усіх недуг: історія аптеки на розі Черкаської та Шевченка

Кожен, хто вперше проїжджає чи прогулюється центральною вулицею нашого міста, не може не помітити двоповерхового цегляного будинку з кованими елементами на даху, що розташувався на повороті з вулиці Черкаської на вулицю Шевченка. Світлі стіни визирають з-поміж зелених струнких каштанів. Особливо гарно тут на початку травня, коли між листками-долоньками розпускаються свічки-пірамідки. Творчі натури з гарною уявою називають цей будинок «парусним». Знавці в темі архітектури говорять, що колись будинки такого типу будували на початку та в кінці вулиць, і вони наче захищали цю територію. А тут колись і справді оберігали та піклувались. Адже на початку минулого століття в цій споруді можна було покращити здоров’я.

Будинок по вулиці Черкаська, 2 збудований у 1908 році за проєктом вже згадуваного Африкана Балавенського. Будинок–аптека належав Вержбицькому (на жаль, ім’я – невідоме), який на першому поверсі мав приватну аптеку, а на другому мешкав із сім’єю. В довіднику «Справочная книжка по Полтавской губернии на 1906 годъ» в розділі «Справочныя сведенія по городу» в переліку наявних у місті аптек і аптечних магазинів зазначено: «Аптекарскія магазины наслъдниковъ Игнат. Вержбицкаго, купца Шулима Бенціонов. ( Бенціонович) Фрумгарца и Золотоноскаго уъзднаго земства. Аптека наслъд . Игнатія Вержбицкаго, завъд. (завідуючий) провизоръ Робертъ Игнатьевичь Вержбицкій.»

Зараз важко уявити, що аптека може бути однією на усе місто. Асортимент нинішніх аптек вирізняється різноманітністю товарів. Інколи легко розгубитися і постати перед дилемою: яку з двох десятків знеболюючих мазей на основі одного діючого препарату придбати, чи який «аспірин» кращий. Ціна ліків з однаковими лікувальними властивостями і різницею лише в назві виробника інколи різниться від кількох до десятків гривень.

Століття тому все було трохи інакше. Не буду заглиблюватись в давню історію. Тоді лікували народні цілителі, баби-знахарки, а від багатьох хвороб вживали «Aqua vita» – живу воду, та виготовлені на її основі настоянки. Століття тому аптека була і місцем виготовлення та реалізації лікарських препаратів. Тут і аптекар проживав разом з родиною. Можна уявити, що колишні спеціалісти аптечного напрямку були і хіміками і травниками і навіть знавцями тіла та душі. Знали, як поєднувати, настоювати, висушувати, перетирати, змішувати… В своєму арсеналі мали ваги, колби, ступки, великі стоси літератури з давніми рецептами, ще й написаними латиною. Головний постулат лікаря: «Не нашкодь!», думаю, у аптекарів також. Пропонуючи хворому порошки, настоянки, відвари, мазі і т.д. мали врахувати усі супутні хвороби.

 Швидко пролітають роки. Змінюються часи і події. На старій чорно-білій світлині початку 50-х років ця будівля зображена без даху та шибок у вікнах та з портретами «вождів».

У кінці 50-х – поч. 60-х будинок відремонтовано і дах перекрито. В радянський період тут було відділення банку. Пам’ятаю, як на початку 90-х на другому поверсі цієї будівлі виступав наш шкільний ансамбль (середня школа № 6). Це було в переддень березневого жіночого свята. В перерві ми виходили на красивий балкон, прикрашений ажурними кованими візерунками і з нього дивились на місто. На початку двотисячних тут розміщався банк «Фінанси і кредит».

В останні роки у цій історичній будівлі розмістились магазини спорттоварів, ряд крамничок, а нещодавно відкрилась «Кава-банк». Мабуть, справді цікавим видався ланцюжок : ліки, гроші, спорт, бадьорий настрій.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Для довідки

Власником аптеки був поляк Ігнатій Філіціанович Вержбицкий у 1892-1896 рр. Мав троє синів:

1. Роберт Гнатович - дворянин, провізор, власник аптеки у 1900-1917 рр., старшина Золотоніських громадських зборів у 1913-1915 рр., гласний Золотоніської міської думи у 1914 р., член "Золотоніського квартирного присутствія", член "Золотоніського міського присутствія по податку з нерухомого майна" тощо.

2. Федір Гнатович - дворянин, гласний Золотоніської міської думи у 1913 р.

3. Річард Гнатович - земський повітовий лікар у Богодухівськіц та Чорнобаївській волостях, член Золотоніської земської медичної ради у 1895-1900 рр., гласний Золотоніської міської думи у 1915 р., У 1898 р. за рахунок Золотоніського земства перебував на практиці у Імператорському клінічному інституті Великої княгині Олени Павлівни.

У Роберта Гнатовича був син Євген - 1909 р.н., освіта - вища. Він працював диспечером паровозної служби. 28 грудня 1938 р. заарештований у м. Алма-Ата (Казахстан) та 19 квітня 1938 р. розстріляний. Звинувачення - статті 58-6, 58-9, 58-11 КК РСФСР. Реабілітований 22 серпня 1989 р.