Новини за категорією: УНР

Сергій Шелухін — проректор першого українського університету за кордоном

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається 100-річчя з часу заснування єдиного університету з українською мовою викладання поза межами України та одного із найважливіших центрів україністики у світі — Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Ініціювали його створення провідні діячі Української Народної Республіки (УНР), які після окупації нашої молодої держави більшовицькою Росією опинилися на політичній еміграції, українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій та Союз письменників і журналістів.

До його діяльності має відношення і Сергій Шелухін, уродженець Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, Міністр судових справ та юстиції при Центральній раді й Директорії УНР. Навчався у Лубенській гімназії, яку очолював видатний етнограф Матвій Номис. До слова, першим вчителем Шелухіна був Іларіон Бойко — племінник Тараса Шевченка. Вже гімназистом Сергій виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером. При Гетьманаті Павла Скоропадського був генеральним суддею. Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат — підписання договору про припинення воєнних дій.

сергій шелухін

Один зі засновників одеської «Просвіти», член п’яти наукових товариств, він обстоював величезний внесок українства у загальнослов’янську історію та культуру. Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном — спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-25). Проректор, а з 1929 року — декан факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в УВУ. На еміграції видав працю «Назва України». У ній він доводив, що французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя.

Сам Український Вільний Університет заснований УВУ був 17 січня 1921 року у Відні — столиці Австрії, і потім ще двічі змінював місце «прописки». Університет створювався для українських емігрантів, щоб надати їм доступ до освіти та наукових досліджень. На початку ще точилися дискусії: творити університет чи науково-дослідний інститут? І перемогла точка зору, що важлива не лише наука, але й викладання. Оскільки УВУ засновувався в еміграції, його місія полягала у оберіганні і плеканні української національної ідентичності.

Проте незабаром Відень втратив позиції «емігрантської столиці», і вже після закінчення першого семестру УВУ восени 1921 року переїхав до Праги, де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя українських емігрантів. Також там мешкало чимало українських професорів та академічної молоді, що посприяло розвиткові УВУ. У Празі Університет одержав приміщення та фінансову підтримку від Чехословацької Республіки, яку очолював Томаш Масарик, а на перший семестр вписалося понад 700 слухачів, серед яких не лише українці, а й німці, євреї, румуни, поляки та ін.

український вільний університет

Група професорів Українського Вільного Університету. Прага, 1926 рік

Упродовж свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами.

В Університеті було відкрито філософський і правничий факультети. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як історик, міністр мистецтва УНР Дмитро Антонович, історик і міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського Дмитро Дорошенко, мовознавець Олександр Колесса, географ Степан Рудницький, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, історик і правник Андрій Яковлів, географ Роман Дражньовський та ін.

З наближенням військ СРСР до Праги навесні 1945 року УВУ опинився під загрозою, адже він стояв на заваді окупаційному комуністичному режиму, і ним та його працівниками особисто цікавився кривавий диктатор Йосип Сталін. Щоб зберегти заклад, ректор Андрій Яковлів пропонував переїхати до Німеччини, проте колишній президент Карпатської України, релігійний, культурний та політичний діяч Августин Волошин, який тоді був заступником декана філософського факультету, наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та сподівався на компроміс із більшовиками. Усе ж, Яковлів із деякими професорами переїхав на захід, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. Така наївність і недалекоглядність дорого коштувала: Августина Волошина й інших діячів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували спецслужби Радянського Союзу (самого його комуністичні бузувіри закатували у московській Бутирській в’язниці), а майно, бібліотека й архіви були брутально розгромлені або викрадені й вивезені «радянськими визволителями Європи» до СРСР. Складно навіть уявити, скільки правдивих відомостей з історії перших у 20 ст. визвольних змагань ретельно приховані «за сімома замками» у закритих архівах нинішньої Росії — правонаступниці СРСР, яку очолює Владімір Путін — послідовний продовжувач політики Сталіна.

Отож, буремні вітри 20 століття закинули більшість професорів і студентів до Баварії. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період існування УВУ. Усе довелося відновлювати «з нуля»: знекровлена після ІІ світової війни Німеччина не могла фінансово підтримати заклад, тож Університет матеріально опирався винятково на власні сили. Спершу він базувався у стінах початкової школи, і тільки згодом стараннями Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого та української діаспори отримав інше просторе приміщення. Бібліотечний фонд спершу формувався з курсових записів професорів, самвидавів, періодики та приватних книжок, оскільки не було коштів, паперу та засобів для друку. Нині бібліотека налічує близько 35 тис. книг, а обсяг архіву УВУ — близько 500 тис. аркушів документів, якими цікавляться науковці багатьох країн світу. Внаслідок нової хвилі повоєнної міграції і втеч від репресій комуністичного режиму сюди переїздили науковці з України. У Мюнхені, на відміну від СРСР, вони могли вільно видавати книги, читати лекції та проводити наукові дослідження. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ сягала 80 осіб.

За матеріалами Олега Пустовгара, регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Джерело: poltava.to

Земський гласний Михайло Злобинців: діяльність на Золотоніщині під час революційних подій 1917-1920 років

Ще донедавна ім’я видатного громадського й культурного діяча Михайла Олександровича Злобинціва (Злобинця) було невідоме широкому загалу, оскільки він відносився до категорії репресованих діячів, щодо яких за радянських часів діяло негласне табу на згадування та вшанування. Навіть після реабілітації у 1989 році пройшло немало часу, щоб його ім’я нарешті було повернуте із забуття, а справи – належно оцінені нашими сучасниками. Найбільша заслуга в цьому колишнього директора Золотоніського краєзнавчого музею М.Ф. Пономаренка, який свого часу порушив питання про реабілітацію свого земляка, а також помістив про нього невелику довідку в Українській Літературній Енциклопедії (1990). Пізніше про М. Злобинціва, як про бандуриста із сценічним ім’ям Микола Домонтович (правильно Михайло, В.К.), з’явилася згадка в енциклопедичному довіднику «Митці України» (1992) та в інших довідкових виданнях. » Читати далі

Апеляційний суд реабілітував золотоніського підпільника

18 жовтня Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення про реабілітацію холодноярських отаманів і козаків. Про це на своїй сторінці у Facebook написав голова історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

Зокрема, суд реабілітував отамана Іларіона Загороднього, Мефодія Голіка- Залізняка, Дениса Гупало, Юрія Дроботківского, козаків Олексія Добровольського, Тимофія Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка, Костянтина Здобудь-Волю і Леоніда Мушкета. » Читати далі

Золотоноша — місце останнього бою Першого зимового походу

Голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко підтримав ідею встановлення у Золотоноші пам’ятника на місці бою, у якому українці здобули блискучу перемогу над московськими більшовиками. Про це інформує “Козацький край”.

Цей бій 15 лютого 1920 року під мурами старовинного Свято-Успенського собору та на кризі річки Золотоношки став фактично крайньою точкою Першого зимового походу. Наступного дня війська Армії УНР отримали наказ покинути Лівобережжя і відвернути на захід – місію переможного походу було виконано…

» Читати далі

Декомуназція: яке відношення до Золотоноші має полковник УНР Петро Дяченко?

У світлі майбутнього виконання закону про декомунізацію Золотоноша, як і годиться, остаточно замінить назви ряду вулиць, котрі ще досі носять імена явищ та постатей радянського символізму. Перелік, якщо порівнювати із іншими містами Наддніпрянщини, досить невеликий. Все-таки наше місто протягом років Незалежності стояло в авангарді, безболісно перейменувавши більшість подібних об’єктів. Немає в нас ні фрунзів, ні орджонікідзів, ні провулків 38-річчя утворення ВЛКСМ.

Залишки, проте, ще існують. Тому й протягом двох місяців у Міській раді працювала спецкомосія, котра й здійснювала топонімічний аналіз Золотоноші. Список невеликий — близько 25 назв. На що замінять? Як і повелося давно, при зміні назв вулиць нашого міста пріоритет надаватиметься старовинним назвам, місцевим історичним постатям. Вже потім — відомим особам чи явищам в масштабах країни. » Читати далі

Євген Мєшковський — легендарний генерал-хорунжий Армії УНР з Богданів

Село Богдани славиться на всю Золотоніщину своїм козацьким минулим, адже писемна перша згадка про населений пункт припадає на 1666 рік. Через два з половиною століття (1910) тут налічувалося 186 козацьких і 96 селянських дворів із населенням 1469 жителів. Богдани має славетних уродженців: міністр пошти й телеграфу Української Народної Республіки Іван Паливода, який провів тут дитинство (батько, Симон Панасович, із 1889 року служив керуючим богданівського маєтку Кочубеїв), та начальника Генерального Штабу Армії УНР генерал-хорунжого Євгена Мєшковського. » Читати далі