Новини за категорією: Радянський період

Іван Падалка — геніальний графік і стиліст, закатований НКВС

Іван Падалка 00Пiдстрижений «пiд горщик» модернiзований запорожець, генiальний графiк i стиліст Іван Падалка – найкращий учень Михайла Бойчука, в 1920-х його ім’я було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ століття…

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Тато та дід були вихідцями з козаків Гельмязівської сотні Переяславського полку. Хоч і десяток дітей батьки мали, але про освіту їхню дбали. Іван навчався в церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, потім у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, але був виключений за поширювання української преси. Завдяки О Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї. » Читати далі

Антон Богунський — націонал-комуніст, убитий Троцьким за ідеї Незалежності

Після прориву червоного фронту під Волновахою в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися Україною. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

В цей час у Саратові виходить книжка "До хвилі" українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано - Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави - армією і фінансами. » Читати далі

Олександр Островський — золотоніський актор, розстріляний більшовиками

oleksandr-ostrovskijОлександр Островський народився в Золотоноші, навчався в місцевій юнацькій гімназії. Тут вперше познайомився з ідеями українського націоналізму Миколи Міхновського і під їх впливом став "мазепинцем". Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Островський брав активну участь в революційних подіях 1905-1907 років.

Після поразки революції Островський перебирається до Галичини. В 1912 році він повертається в "підросійську" на той час Україну, де пов'язує свою долю з театром, своїм давнім захопленням. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина 6

Продовжуємо нашу імпровізовану історичну подорож вулицями рідного міста. Для когось із читачів подібні світлини - не новина, адже тут було проведене дитинство. Та для більшості - це вже справжня історія. Трішечки "обшарпаний" пам'ятник Баху (на жаль, не вдалося встановити, в якій саме локації він знаходився на фото), зовсім юні ялинки на вході до сучасної Міської ради, традиційний пасажирський бум на Вокзалі, центральна площа, яку доволі складно впізнати, порівнюючи із сучасною, зовсім інша "клумбова" ділянка, що з'єднує Садовий проїзд та Меморіальний парк та справжній відголос війни - напівзруйнований будинок, що нині в народі називають "старий банк". Все це оглянути запрошуємо у нашому черговому матеріалі. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина5

Цього разу майже весь матеріал присвяченій нашій центральній транспортній артерії та місцем, навколо якого зав'язане все економічне життя міста - вулиці Шевченка. На світлинах 1959-1963 років маємо змогу поринути у ще зовсім голі краєвиди як в плані зелених насаджень, так і в плані дорожнього трафіку. Також для урізноманітнення завітаємо на Садовий проїзд і знову на нашу багатостраждальну річку, до будівельників.

Приємного перегляду! Надсилайте свої фото, адже це реально вже історія!

Золотоноша вулиця Шевченка 1963 01

Перехрестя з вулицею Миколаївською

» Читати далі

Громадянська війна та відбудова міста на початку XX століття

революція

Невдовзі після лютневої революції 1917 року у Золотоноші встано­вилося фактичне тривладдя. Органом Тимчасового уряду став міський гро­мадський комітет, який складався переважно з денаціоналізованого чиновництва. Поряд із цим виникла Рада робітничих і селянських депутатів, а в травні 1917 р. з ініціативи “Громади” було утворено Золотоніську повітову раду як крайовий орган Центральної Ради. » Читати далі

Семен Скляренко — від золотоніського гімназиста до радянського класика [ФОТО, ВІДЕО]

Скляренко молодийСемен Дмитрович Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”.

Дід Семена Скляренка, також Семен, все життя прожив у Прохорівці Канівського району. Він – потомствений козак Прохорівської козацької сотні. З дружиною мали двох синів – Дмитра і Афанасія. Але вік Семена Скляренка був недовгим – в одному з кулачних боїв, які у ті часи були в моді, він загинув. Вдова вийшла заміж удруге – за місцевого козака Степана Негрея і народила йому ще чотирьох синів. Після смерті вітчима найстарший із синів Дмитро був за головного, рано пішов працювати матросом на річковий пароплав, згодом став на кораблі стерновим. Одруження у цій ситуації довелося відкласти – з 18-річною Євдокією побрався лише у 32 роки. Євдокія Стоянова була з роду збіднілих дворян. Дівчина закінчила Золотоніську гімназію і мала диплом учителя. Але вчителювала лише два роки – народила п’ятьох дітей, отож усе життя була домогосподаркою. Молода невістка мусила жити в тісній хатині разом із свекрухою і п’ятьма ще неодруженими чоловіковими братами. Рятуючись від тісноти, у теплу пору року Євдокія плавала на кораблі по Дніпру разом з чоловіком-стерновим, який мав окрему каюту. Саме на кораблі "Ратмир", неподалік Кременчука, і народився Семен Скляренко. Хоча в документах місцем народження значиться село Прохорівка. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 3

Цього разу більшість матеріалів - атмосферні фото (як для того часу) центральної частини міста, зроблені з пожежної каланчі. Це стосується новеньких будівель кінотеатру, готелю та технічної школи. Серед справжнісіньких артефактів знаходимо колишні будівлі музею та клубу піонерів (аналог сучасного Будинку школяра), а також на диво повноводну всім відому річку.

Золотоноша 1961

Травень 1961 року: Гуртожиток Технічної школи. Ліворуч видніється будівля СШІТ №2, праворуч - церкви

» Читати далі

Грандіозна залізнична недобудова: Красноармійськ-Золотоноша-Рівне

Карта залізничних доріг СРСР 1943

Напівзруйнований канівський міст, залізнична колія Золотоноша-Ліпляве, що ледве жевріє, занедбаний вокзал «Золотоноша – 2» - це не просто артефакти радянської транспортної системи, це – частина дуже амбітного, але невдалого плану Царського уряду, котрий безуспішно намагались втілювати і представники Гетьманату, і «совіти», і, навіть, німці. Задум, простий з точки зору логіки, але в той же час абсолютно нереальний через суб’єктивні причини (світові війни, падіння Імперії тощо) – будівництво залізничної магістралі, що мала з’єднувати Донбас із Західною Україною, розвантаживши вже діючі шляхи. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 2

Продовжуємо знайомитись із повоєнними ретро-світлинами нашого міста. Цього разу пройдемось першотравневою демонстрацією, побуваємо біля пращура нинішньої центральної автостанції, на будівництві Торгівельного цетру, познайомимося із пожежними та врешті помилуємося містом з висоти.

Золотоноша вулиця Шевченка

Перехрестя вулиць Шевченка та Черкаської. Ліворуч бачимо автобусну зупинку.

» Читати далі

Андрій Лівицький — від Золотоніського мирового судді до правонаступника Симона Петлюри

Лівицький

Андрій Лівицький - голова Ради міністрів, третій президент УНР, правонаступник Симона Петлюри, уродженець нашого краю, починав свою політичну кар’єру у Золотоноші, будучи виборним суддею місцевого повіту, а згодом – повітовим комісаром, головою земства та співзасновником золотоніської «Просвіти». Його ж донька, Наталія Лівицька-Холодна, котра народилася у Гельмязеві та навчалася у золотоніській жіночій гімназії (нині - Технічна школа Укрзалізниці), згодом стала однією з найвидатніших українських письменниць у еміграції.
 
Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) навчався на юридичному факультеті університету св. Володимира, брав участь в Українському національному русі, очолював студентську громаду у Києві, переслідувався царським урядом за політичну діяльність, двічі ув’язнювався до Лук’янівської тюрми. У 1919-1920 рр. був міністром уряду УНР. Опинившись в еміграції, Андрій Лівицький стає найближчим соратником Симона Петлюри і після його вбивства очолив український уряд у вигнанні.

Родина

Народився Андрій Лівицький 27 березня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько, Микола Лівицький - Нащадок старого козацького роду і члена дворянського зібрання в Золотоноші. Мати – донька Петра Ілляшенка, найвідомішого представника свого роду, який мав володіння у Хоцьках, під Гельмязовом, Озерищем та околишніх хуторах. Ілляшенко закінчив Київський університет (перший випуск) і тривалий час був мировим суддею.

Виростав Андрій зі своєю сестрою Євгенією, яка стала лікарем і тривалий час працювала у Хоцьківській лікарні, мешкаючи з родиною в одному з будинків на її території. У неспокійні 1918-1920 рр. надавала медичну допомогу не лише селянам, а і пораненим повстанцям, які діяли у місцевих лісах. Зокрема, у неї лікувалися П. Самутін – командир в армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжий уряду УНР в екзилі, родом з Ташані та С. К. Мичуда – один із командирів дивізії отамана Д. Зеленого.

Донька Андрія Миколайовича, Наталія Лівицька-Холодна (1902-2005), яка народилася на хуторі під Гельмязовом, що дістався у спадок мамі Андрія після смерті її батька Петра Ілляшенка, стала відомою українською письменницею в еміграції. Проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, США, Канаді. У середині 1920-х років навчалася у Празькому університеті. Була членом правління Союзу українок Америки. Її чоловік – Петро Петрович Холодний, син відомого українського художника-монументаліста і графіка П. І. Холодного (родом з Переяслава), сам став одним із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, створював ікони, вітражі, мозаїки.

Марія Лівицька (1879-1971), дружина, вірний друг і соратниця Андрія Миколайовича, залишила спогади “На грані двох епох” (Нью-Йорк, 1972), у яких досить детально описала родинні зв’язки Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що прокотилися Україною на початку ХХ ст.

Родина Лівицьких

Родина Лівицьких: син Микола, Андрій Лівицький, донька Марія та дружина, Наталія Лівицька (Варшава, 1920 рік)

Революційна юність

Закінчив Лівицький Прилуцьку гімназію, навчався у Києві в колегії Павла Галагана та на математичному й правничому факультетах Київського університету. Приєднався до київської Української студентської громади і брав участь у політичному русі, за що у 1897 та 1899 рр. був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. За участь у студентському страйку 1899 р. виключено з університету і вислано на Полтавщину під гласний нагляд поліції. У 1903 р. Лівицький закінчив університет і отримав посаду у Лубенському окружному суді, від листопада 1905 р. – присяжний повірений Харківської судової палати, а 1913– 17 рр. – виборний суддя Золотоніського повіту.

У 1901 р. виступав одним із фундаторів Революційної української партії, у 1902–03 рр. разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, М. Ткаченком входив до Київського комітету РУП. У наступні роки керував осередком РУП у м. Лубни. У 1905 очолював у цьому місті Коаліційний комітет українських, російських і єврейських організацій, «Громаду самооборони» з шести бойових дружин. Був одним із творців так званої «Лубенської республіки». У 1905 р. увійшов до УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). За участь у революційних подіях 3 січня 1906 р. його заарештовано, але той втік з-під варти. 7 жовтня 1907 р. знову був затриманий у Лубнах і відбув півтора роки ув’язнення.

Після Лютневої революції 1917 р. Лівицький поринув у вир політичного життя. 16 березня 1917 р. його обрано Золотоніським повітовим комісаром. 4–5 квітня брав участь у конференції УСДРП у Києві, яка фактично відродила діяльність партії і визнала її головну мету – домагання автономії України. За сприянням Андрія Лівицького у Золотоніському повіті було засноване товариство «Просвіта», налагоджено видання газети «Вісти з Просвіти». На початку червня на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Тимчасового ЦК Української селянської спілки і став членом Центральної Ради з правом вирішального голосу.

Від 1 серпня 1917 р. до травня 1918 р. обіймав посаду Полтавського губернського комісара, паралельно – гласний і голова Золотоніського повітового та Полтавського губернського земств, член губернського і голова повітового Золотоніського комітету УСДРП.

З утворенням Української Держави його усунено з посади губернського комісара. Певний час працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. Згодом увійшов до Українського національного союзу і під час антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового й губернського комісара Полтавщини.

Урядова кар'єра

Андрій ЛівицькийЗа доби Директорії А. Лівицький брав участь у скликанні й роботі наприкінці січня 1919 р. Конгресу трудового народу. 5 лютого 1919 р. його призначено тимчасово виконуючим обов’язки міністра внутрішніх справ, а 19 лютого з’явився наказ Директорії про доручення йому виконання обов’язків міністра юстиції, з 1 квітня – тимчасово керуючого міністерством. Під час урядової кризи на початку квітня 1919 р. йому разом з І. Мазепою запропонували схилити прем’єра С. Остапенка до добровільної відставки. У новопризначеному Симоном Петлюрою 9 квітня 1919 р. уряді Лівицькому дісталися посади заступника голови Ради народних міністрів та міністра юстиції.

У наступному уряді І. Мазепи, сформованому наприкінці серпня 1919 р., він зберіг ці посади. 2 вересня 1919 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення «про необхідність у зв’язку з політичним станом» доручити йому ще й керівництво міністерством закордонних справ. Проте від жовтня 1919 р. головна діяльність А. Лівицького зосередилася у Варшаві, де він очолив Українську дипломатичну місію, покликану здійснити підготовчу роботу до підписання українсько-польського договору. Вироблена у гострих дискусіях протягом жовтня-листопада 1919 р. Декларація 2 грудня 1919 р. була передана урядові Речі Посполитої. В українських національних колах цю акцію зустріли неоднозначно. Упередженість щодо її змісту пояснювалася тими значними територіальними, політичними та економічними втратами, яких в результаті зазнала УНР. Вони були закріплені у квітні 1920 р. у таємному українсько-польському політичному договорі та такій же військовій конвенції. Винуватцем саме такого перебігу подій багато хто вважав Лівицького, хоч останній намагався довести, що після подання згаданої Декларації ставлення поляків до УНР значно пом’якшало. Проте ці його твердження спростовувалися низкою документів самої дипломатичної місії у Варшаві, зокрема, численними січневими 1920 р. нотами на адресу уряду Речі Посполитої, в яких йшлося про систематичне порушення українсько-польських домовленостей щодо дотримання суверенітету УНР і наводилося багато прикладів свавілля польських властей та армії на окупованих українських територіях.

Тим часом С. Петлюра, посилаючись на від’їзд прем’єра Мазепи на фронт з діючою армією «Зимового походу», 12 грудня 1919 р. призначив Лівицького виконуючим обов’язки голови Ради народних міністрів УНР. Отже, у Варшаві фактично почав діяти ніби паралельний кабінет міністрів. Андрій Лівицький з перших днів виявив велику активність на новій посаді. 22 грудня ним підписаний і розісланий усім послам та головам дипломатичних місій УНР обіжник, у якому констатувалося погіршення стану в УНР після переходу Української галицької армії під денікінське командування, а також повідомлялося про те, що під «тимчасову охорону польського уряду передаються Кам’янець-Подільський та його околиці», де залишилася більшість державного апарату, для керівництва яким призначався Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. Далі визначалися завдання варшавської урядової команди УНР на основі положень Декларації від 2 грудня 1919 р. 15 Дехто з членів уряду, як, наприклад, О. Безпалко та А. Степаненко, явно не схвалювали той факт, що А. Лівицький взяв на себе обов’язок визначати спрямування діяльності усіх посольств та дипломатичних місій і наполягали на скорішому поверненні міністерських апаратів в Україну. Така ситуація тривала аж до кінця травня 1920 р., коли РНМ очолив В. Прокопович. У новому уряді А. Лівицький обійняв посади заступника прем’єра та міністра закордонних справ. Щодо стосунків з І. Мазепою наприкінці 1919 – початку 1920 р. він твердив, ніби «Мазепа і Рада народних міністрів цілком опробують його варшавську політику». І. Мазепа ж, вернувшись у травні 1920 р. до Києва з армії «Зимового походу», рішуче заперечував свою участь у підготовці та підписанні принизливих для УНР польсько-українських квітневих домовленостей.

14 жовтня 1920 р. датований наказ С. Петлюри про відставку В. Прокоповича. А. Лівицькому від 18 жовтня 1920 р. доручалося очолити новий уряд із залишенням за ним портфеля міністра юстиції. Згідно з цим наказом РНМ УНР на засіданні 16 жовтня у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) ухвалила подякувати В. Прокоповича за його працю на користь республіки і заслухала інформацію нового прем’єра про стан справ.

Неповний місяць прем’єрства А. Лівицького припав на останній період діяльності уряду УНР перед остаточною еміграцією за межі України. Найважливішими його акціями стали розгляд і схвалення законопроектів «Про Державну Народну Раду» та «Про тимчасове верховне управління». Головна ж увага уряду в цей час у зв’язку з катастрофічним становищем на фронті зосереджувалася на черговій евакуації з метою врятування державного майна та урядових установ. По доповіді А. Лівицького РНМ 12 листопада 1920 р. ухвалила розпочати евакуацію в ніч з 14 на 15 листопада. 18 листопада 1920 р. на засіданні уряду у містечку Фрідріхівка (нині м. Волочиськ Хмельницької області) остаточно вирішили, що для збереження сил на майбутнє слід подбати про перехід армії та проводу УНР за кордон. На засіданні уряду вже у Польщі, у Тарнові, під головуванням А. Лівицького було ухвалено рішення розпочати діяльність на еміграції з оприлюднення законів «Про тимчасове Верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». 11 грудня 1920 р. А. Лівицький доповів на засіданні РНМ про результати поїздки до Варшави для з’ясування умов перебування уряду, армії та громадян УНР на території Річі Посполитої. На одному з наступних грудневих засідань уряду УНР він виступив з ініціативою утворення Тимчасового представницького органу при уряді, запропонувавши залучити до підготовки відповідного законопроекту про тимчасовий орган народного представництва усі партії та громадські організації.

Еміграція

У складі затвердженого С. Петлюрою 24 березня 1921 р. першого уряду УНР в екзилі, очоленого В.Прокоповичем, А. Лівицький знову обійняв посади заступника прем’єра та міністра юстиції. Наприкінці 1921 р. після трагічної невдачі «Другого Зимового походу армії УНР» саме він відстояв необхідність продовження діяльності уряду УНР поза межами України. Перебуваючи у Варшаві разом з С.Петлюрою, великого значення надавав дипломатії, а у 1922–26 рр. знову очолив уряд. Про активну участь А. Лівицького у серпні 1924 р. в утворенні на еміграції єдиного національного фронту свідчить В. Винниченко у своєму «Щоденнику». О. Шульгін у книзі «Без території» згадує, що коли у 1925–26 рр. керівництво УНР активізувало діяльність у справі встановлення зв’язків між українськими осередками у різних країнах Європи, А. Лівицький, як голова уряду, виїжджав на початку 1926 р. до Праги та Парижа.

Після загибелі С. Петлюри А. Лівицький очолив Директорію і перейняв посаду головного отамана військ УНР в екзилі. З 1926 р. також керував Державним центром УНР, який діяв у Варшаві, щоправда, під постійним наглядом польської поліції.

Під час Другої світової війни А. Лівицький залишався у Варшаві. Після закінчення війни оселився у Німеччині. У 1945 р. з метою активізувати діяльність уряду УНР в екзилі запропонував оновити його склад, запросивши до участі представників нової радянської та західноукраїнської еміграції.

Помер А. Лівицький 17 січня 1954 р. у Німеччині, у Карлсруе. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, але згодом прах перевезли на українське меморіальне кладовище у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Використані джерела:

1. Український урядовий портал;

2. Вісник Переяславщини.

Діяльність ОУН на території Черкащини

ОУН

Вашій увазі пропонуємо перший проект-дослідження від команди ресурсу "Золотоноша історична". Представлена наукова робота була написана в рамках конкурсу-захисту Малої академії наук України та присвячена дослідженню діяльності проводів Організації Українських Націоналістів, її похідних груп на території Черкащини та ідеологічним революційним змінам в середовищі українського підпілля під час Другої світової війни. Проект посів друге місце серед загальноосвітніх навчальних закладів Черкаської області. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років

Пропонуємо підбірку ретро-світлин нашого міста 50 річної давнини. Дізнатись, якими були вулиці, до яких ми звикли, як змінилось місто за цей час та просто відчути дух того часу запрошуємо до галереї

Ремонтно-механічний завод імені Лепсе

Ремонтно-механічний завод імені Лепсе. З того часу, як бачимо, будівля майже не змінилася. Хіба вікна нові майорять

» Читати далі

«І я була матір’ю…» — Про трагічну долю «за кадром» Наталії Ужвій [ФОТО, ВІДЕО]

Час всевладний. І він — цей же час — як завжди, нічого не вчить. Інколи здригаєшся, коли в новинах повідомляють про гарячі голови, котрим уже заманулося добратися до занедбаних бібліотек... Аби провести там «партійні чистки»? Аби непотрібне — викинути, а застаріле — спалити? І поділити зотліле минуле — на «добре» і «погане»? На «своє» і «чуже»? Їм, звісно, вже більше нічим зайнятися в оскаженілій від кічу культурі? І більше нема на чому піаритися на тлі примари виборів? Так і до кладовищ доберуться. До скульптурних надгробків на Байковому — із зображеннями тих «героїв учорашніх днів», кого можна безтурботно позначити фарбою — того чорною, того білою. І знову навісити безмовним свідкам і учасникам розталої трагічної епохи чергові ярлики — «потрібний», «геть непотрібний». Певно, не усвідомлюють, що всі вони — і «чужі», і «свої» — все ж таки «наші». Котрі дурили і котрих дурили, котрі служили й котрі прислужували. Творці й руйнівники, котрі страждали й котрих обожнювали... «Наші». У цій темі вже й не знаю, якими стежками і з якими мірками підійдуть до складної постаті вітчизняної культури ХХ століття. До жінки, котра не на словах, а справді була «першою українською радянською актрисою». » Читати далі