Новини за категорією: Радянський період

День пам’яті золотонісців: спогади дітей тодішньої війни, яким на долю випала і теперішня

В історії людства бувають події, здавалося б, дуже значимі для певного часу, але через кілька десятиліть вони втрачають свою актуальність і стають надбанням лише вузького кола спеціалістів та архівних полиць. Інші ж події, які ми звично називаємо епохальними, не тьмяніють від невмолимого бігу часу. Навпаки, кожне десятиліття з наростаючою силою підкреслює їх велич. Саме до останніх належить Друга світова війна.

Пам’ять – надзвичайний і повноважний посол історії. Вона зв’язує невидимими, але міцними ниточками минуле, сьогодення і майбутнє, змушує нас відкривати нові сторінки великої драми, в якій відбилися долі мільйонів людей.

Сьогодні наша країна у стані війни. Гинуть невинні мирні люди, потерпають від насильства жінки і діти, рашизм стирає з лиця землі українські міста і села. Світ шокований від звірств російських посіпак, які плюндрують квітучі містечка і селища, змушуючи на окупованих територіях місяцями не виходити людей з підвалів… Однак зі світовою підтримкою ми на шляху до української Перемоги – жаданої і вистражданої. У ці травневі дні на шпальтах видання Золотоноша.City віддають шану поколінню, у пам’яті якого живуть страхіття попередньої війни

«…я знаю, що таке війна…»

8 травня – у День пам’яті та примирення, який нагадує про страшну катастрофу минулого століття, ми завжди вшановуємо ветеранів, дітей війни та поминаємо мільйонні людські жертви. Цьогоріч ветерани розповідають не лише про минуле, але й діляться враженнями сьогодення. Місцева ветеранка Тамара Самойленко поділилася своєю історією і розповіла, що відчуває зараз.

— Я б ніколи не подумала, що так могло трапитись, що росія може зробити таке з Україною. Навіть німці не були такими жорстокими до людей. Навколо так багато жахіть, не знаю, як люди це переживають.

Тамарі Григорівні було лише три роки, коли розпочалася Друга світова війна. Її батько був військовим фельдшером при госпіталі. Вона звісно ж не пам’ятає всіх деталей, але згадує, що коли перед нею постав вибір – ким працювати, який фах обирати, було доволі складно. Адже тато говорив, що можна стати медсестрою, піти його стежкою, але мама була проти, бо не хотіла, щоб її дитина повторювала долю батька і в майбутньому ризикувала б своїм життям. Очевидно, що то були тяжкі часи. Страх, розпач, переживання за дітей. І попри біль та втому, люди боролися, продовжували жити: навчалися, працювали, одружувалися.

У 18 років Тамара Григорівна почала працювати на золотоніському консервному заводі ваговиком, але обов’язків було, звісно, набагато більше. Видавала в цехи буряк, моркву, пастернак. Її чоловік Анатолій працював на пошті майже 40 років телефоністом, але завжди розумів складність роботи дружини, яка встигала і вдома господарювати, і дитину виховувати.

Син Тамари Григорівни також служив і пройшов Афганістан. Вона згадує, що було тяжко жити в постійному очікувані звістки від нього. Щодня, після роботи, бігла на пошту аби отримати листа.

— Чоловік ховав від мене листи, щоб я хоча б поїла, бо мені було байдуже до всього аби лиш дізнатися, щось нове. Я навіть ночами не спала, переймалася. Хотілося, щоб син писав щодня. Але якось, коли я того навіть не очікувала, він прийшов. Дивлюсь, йде вулицею хтось дуже схожий. Сусіди говорять, що я тоді обмацала і руки, і ноги сина. Мабуть, не вірилось, що ось він, переді мною, живий і здоровий.

Попри поважні роки Тамара Григорівна не переживає за себе, але турбується про безпеку і добробут своєї родини. Говорить, що перейматись є чим. Вона пишається своїми квітами та деревами, які сама садила на своєму подвір’ї. Зізнається, що зараз у неї менше сил, але треба щось робити. Ровесників на вулиці стало менше, але має найкращого друга – улюбленого котика.

Тамара Григорівна розповідає, що її покоління бачило багато речей, прожили ціле життя, яке не помістить в одну кінострічку. Для пояснення знадобиться серіал, з окремими присвятами дитинству у воєнні та післявоєнні часи, складному дорослому життю і ось здавалося б такому бажаному щасливому сьогоденню, яке затьмарила нова війна. Нехай немає страху за себе, але серце болить за молодь. Тамара Григорівна щиро бажає людям якомога більше здоров’я, наголошуючи, що це головне.

— Поки ворушуся – я живу. Так, я знаю, що таке війна, я застала аж три, маю згадки про службу батька і сина, тепер бачу все своїми очима. Близькі змушують мене берегти себе, але я знаю, що мені треба рухатися, попри біль у ногах. Хоча майбутнє рухає молодь, бо за ними життя.

Вікторія ГОРОБЕЦЬ

«Перша авіабомба, яка впала на Золотоношу»

Свою історію повідало також золотоніське подружжя – Юхим і Світлана Грановські. Вони зустріли війну маленькими хлопчиком і дівчинкою, у різних місцях тодішньої УРСР. Подібні історії від таких людей дійсно вартують створення, можливо, не фільмів, але принаймні мемуарів чи ж хоча б довгих, ґрунтовних публікацій. Але ми спробуємо натомість обмежитися коротким переказом життя тих, на чию долю наразі випала чергова війна на їхній рідній землі.

Люфтваффе

Теплим літнім днем ​​1941 року маленький, тоді майже семирічний хлопчик Фіма повернувся додому з ринку з мамою Єлизаветою Григорівною. Займаючись своїми дитячими справами у дворі, він побачив у синяві неба німецькі літаки і покликав на вулицю маму. Саме тоді перша авіабомба, яка вибухнула на золотоніських теренах, влучила до їхнього будинку, де лежав у колясці маленький однорічний братик Юхима. Коли обвалилася стіна, немовля врятувала шафа, яка стояла під нею.

Юхим і його мама отримали осколкові поранення. Хлопчику ушкодило руку, ногу та спину. А мамину сестру вбило на місці, буквально розірвавши. Так маленький Фіма зустрів війну, а згодом його родина вирушила в евакуацію. Спершу рухалися до Харкова, залізничним сполученням, просто неба і під дощем. Звідти їх повезли до російського Аткарська, а звідти пізніше – до Середньої Азії.

Розповідаючи про складнощі, Юхим Давидович відзначає саме період евакуації. Він добре пригадує, як йому доводилося роботи перев’язки. Рани гноїлися, а коли приходив час «медичних» процедур у тих буквально-таки польових умовах – він пручався, адже було страшно і боляче.

З приємного чоловік відзначає, що під час одного з чергових переїздів залізницею, їхню родину помітив якийсь полковник, що їхав тим же потягом. Він забрав малого до себе у купе і нагодував, а маму з братиком тим часом взяла до своїх «апартаментів» кондукторка.

Поміж іншим, вже в евакуації у хлопчини народився ще один братик.

Зі спогадів Юхима Давидовича, війна це завжди холод, голод і розруха. Мама у евакуації вимінювала їжу на одяг, а одного разу, коли їй вдалося роздобути шматок сушеної дині – маленький Фіма вмить проковтнув свою частку разом зі шкіркою, так кортіло їсти.

Наразі чоловікові не надто вкладається у голові, що комусь раптом спало на думку повторити ту жахливу епоху ще раз, тільки вже сьогодні. До того ж, у жилах чоловіка тече єврейська кров і такі поняття, як нацизм та геноцид вже були знайомі йому та його кревному народові на українських теренах раніше. Тому коли російські нацисти повторюють це у сучасності – Юхим Давидович впізнає вже знайомі йому з 1941 року обриси.

Якщо дивитися зліва — направо — Юхим Грановський третій. 1982 рік, щойно зданий об’єкт, тодішній Райком партії у Драбові
Ця ж будівля, фото 2021 року, з того ж ракурсу

У 1944 році сім’я Юхима Давидовича змогла повернутися у Золотоношу. Чоловік у післявоєнний час навчався на будівельника і зрештою спромігся досягнути у професії значних успіхів. У нашій рідній Золотоноші багато хто знає, чи ж принаймні чув його прізвище. Якщо не поглиблюватися у професійну біографію, то коротко кар’єру Юхима Грановського можна описати так: заслужений будівельник України, доклав руку до створення у Золотоноші (і не тільки) багатьох будівель, якими люди послуговуються і до сьогодні, включаючи цілу низку житлових п’ятиповерхівок; почав свій шлях з майстра, тоді побував виконробом, старшим виконробом, начальником дільниці, головним інженером, а наприкінці – став начальником Золотоніського ПМК і вийшов на пенсію у 1996 році з посади очільника ВАТ «Будівельник».

Юхим Давидович вже не пам’ятає багато чого з тих часів, а що все ж пригадує – те збивається у його думках гамузом і складно виокремлювати якісь деталі, подробиці чи ж просто переповідати події з логічною послідовністю. Але єдине, що добре затямив з дитячого віку чоловік, це слова – «аби лише би не було війни». Натомість російський КДБіст у Московії цього уроку не засвоїв.

Юхим Давидович прожив життя, тому війна вже не лякає його так, як могла б злякати семирічного хлопчика. Але він цікавиться новинами, переглядає Марафон на телебаченні і намагається тримати руку на пульсі подій. Він переконаний, що Україна здобуде свою славну перемогу, питання лише у тому, скільки часу знадобиться для цього і якою виявиться для українців ціна.

«…впевнені в Українській перемозі»

Світлана Григорівна тоді проживала у Василькові. Коли почалася війна, її батько, як працівник заводу, міг вирушити у евакуацію, проте надав перевагу записатися у добровольці на фронт. Їхня сім’я пішки йшла з Василькову до Києва. Дорогою маленьку Світлану, її сестру Женю та маму підібрала машина з солдатами, а батько таки дійшов своїм ходом. У військкоматі Києва його «розвернули» і сказали, що записатися на фронт він зможе лише у рідному Василькові.

Шлях маленької Свєти, мабуть, як і кожної дитини тих часів, був здебільшого схожий: рух на схід, якнайдалі від наступу Вермахту. Спершу вони прибули до Костянтинівки, звідки згодом родина вирушила на Урал, де прожили цілу зиму. Затим доля завела їх аж у Сибір. Там Світлана Григорівна відвідувала садочок, а її сестричка – школу. Зі слів жінки, сестра з однолітками збирала металобрухт, за що від імені Сталіна діти отримали подяку за допомогу армії: з цього металу збудували літак.

У Сибіру сім’я проживала у квартирі зі співвітчизниками. Родина з України, яку, як припускає Світлана Григорівна, свого часу туди виселили за якусь «провину» перед комунізмом.

У 1944 цілий місяць дівчата їхали у товарному вагоні, повертаючись додому. Їх ніхто не годував, а тому те, що дорогою вдавалося роздобути власноруч – то і був весь харч. 28 серпня вони нарешті побачили рідний Васильків і вже 1 вересня Світлана Григорівна пішла у перший клас.

Батько повернувся 10 вересня 1945 додому. Він пройшов усю війну і лише одного разу в шинель йому влучили осколки: у сорочці народився. Згодом чоловік вступив у партію, з чим йому допомогла рекомендація від брата того самого Ісака Дунаєвського (радянський композитор українсько-єврейського походження).

29.04.2022У подальшому Світлана Григорівна долею випадку познайомилася з Юхимом Давидовичем і у 1962 році вони одружилися. Золотоноша стала для неї рідною домівкою за ці літа. А 29 квітня 2022 року – золотоніське подружжя зустріло ювілей.

За спиною у Юхима Давидовича та Світлани Григорівни – 60 років прожитих в унісон та 87 і 85 відповідно у кожного поодинці. Вони у дитячо-підлітковому віці пережили одну нацистсько-фашистську навалу – Другу світову війну. А наразі на їхню долю випало жити за нової збройної агресії, у час нових окупацій та бомбардувань. Проте подружжя переконане – пережили Гітлера, переживуть разом тепер і путіна. Вони впевнені в українській перемозі, а також щиро бажають побачити її на власні очі.

Дмитро ГРАНОВСЬКИЙ

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бурян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Буряну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бурянах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Іван Черінько – туркменський художник родом із Золотоніського району

Основоположник туркменського образотворчого мистецтва Іван Черінько  наш земляк, народився у с. Деньги Золотоніського району. Став заслуженим діячем мистецтв Туркменістану у 1945 році.

Про історію його життя та творчості розповідає телеканал “Ільдана”:

Ніна Пономаренко » Золотоноша. Рідне і незабутнє місто

Золотоноша…. Рідне і незабутнє місто, яке прийняло нас у свої обійми в 1950 році, а провело в різні життєві дороги в 1954.

На вулиці Баха будиночок, а в ньому викладачі та слухачі. Це – педучилище, де кувались кадри для шкіл України. Будуть інститути, університети, академії, але всього того, що взяли ми в педучилищі, ніде не отримали. Крім знань, нас готували всебічно до життя. А ми, маленькі, голі і босі, голодні, хотіли все взяти, чого нас навчають, ніби знали, що все в житті буде потрібне.

Особливо теплі спогади, що гріють і сьогодні, про Карпа Андрійовича Марченка та Ірину Іванівну Сокальську. Вони нас оберігали від поганої вулиці, були нашим захистом і порадою.

У парку обладнаний танцмайданчик, але ж потрібні гроші, щоб там потанцювати. Отож хлопці дощечку відхилять і одних нас пропустять без оплати. А в чому ж іти? Виручала Люба Нестеренко, бо мала гарний костюм. Ото ми по черзі його одягали й почувалися гарненькими, а хлопці просили одягатися всією групою “В” і прийти.

Двом слухачам на тиждень продавали третю частину хлібини. Допомагала нам Людочка Рудь з дитбудинку, бо приходила з бутербродами: маргарин і трішечки цукру.

А Карпо Андрійович на парти найбіднішим клав по “пів саєчки”. Ми про це довідались під час зустрічі через багато років. А тоді не допитувались, брали і їли. Цього не забудеш. Виручала ще їдальня в місті. Всі чисті залишки їжі не викидались, чекали нас і пригощали. Ми жили на квартирах. Гріх поганого слова сказати про людей. І ряденце дадуть, щоб укритись, і миску борщу, і вишеньки з варення до чаю.

Зі станції Драбово-Барятинське до Золотоноші їхали на східцях. Не один раз черговий по станції організовував обігрів ніг, бо ноги попримерзали до підошви резинових бот. Автобусів не було. Проїхала містом, раділа, яке ж воно сьогодні гарне, ніде нічого не впізнаю. Все в людини можна забрати, але спогади – ні.

Мали ми друзів, думалось, що ніколи не настане розлука. Але роки і відстань зробили своє. Загублено Григорія Юрченка, Василя Левченка, Іскру Зайцеву, Мері Цибулько та інших. Були листи, і різні не з’ясовані недоречності. От і сьогодні сказати, чому ми загубили своїх друзів юності, ми не можемо.

У юність ніколи не повернемось, але вона в серці живе. Не забута ота ніч, коли ми з дипломами чекали поїзд, а друзі були з нами. Які ми були щасливі! Нагадують про все і подаровані фотографії, а які підписи…

У Золотоноші і в районі багато живе моїх ровесників, а мене в свої обійми взяла Київщина, не випустила до пенсії. Сльози падали непрошено… Хотілося сісти в отой автобус з вулиці Баха і їздити вічність, але ж треба доїхати до Полтавщини. Я зупинилась на годину. Люди поглядали здивовано, чому сльози, ота спостережливість, що трапилось.

Низько вклоняюсь місту, його мешканцям! Добра, тепла, благополуччя, щасливого і радісного довголіття. Мирного неба!

З безмежною вдячністю, педагог із 40-річним стажем, ветеран праці, відмінник народної освіти України Ніна Олексіївна Пономаренко (Масенко)
067 128 94 06
37323, вул Шкільна, 3, село Сазонівка, Оржицький район, Полтавська область.

Олексій Бах – «композитор» в царині біології

Кожен, хто вперше буває в нашому місті в районі міської школи №5 цікавиться, яке відношення до Золотоноші має відомий композитор. Так, Золотоноша і золотонісці можуть пишатися, бо мають свого власного Баха. Та на відміну від відомого німецького композитора (який до речі теж народився в березні) наш став «композитором» в галузі природничих наук, натхненником і дослідником в царині біології.

17 березня 1857 року у Золотоноші в родині техніка-винокура народився син Олексій. Пізніше родина переїхала до Борисполя. Ще в дитячі роки батько познайомив сина з процесами бродіння, пробудив у хлопця інтерес до процесів, що відбуваються у живій природі. Під час навчання в Другій класичній київській гімназії (1867-1875) Олексій цікавився природничими науками. По закінченню гімназії батьки радили синові обрати шлях лікаря. Олексій же вбачав своє покликання в науці. В шкільному віці він ознайомився з працею Дмитра Менделєєва «Основи хімії», яка справила на майбутнього науковця велике значення.

У 1875 році Олексій Бах вступає на відділ природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету. Не оминули Баха і революційні події, що точились у тогочасному студентському середовищі. В результаті за участь у студентських виступах студент Олексій Бах з 1878 по 1883 роки перебував під наглядом поліції у Новгородській губернії. Після повернення із заслання Олексій бере участь у створенні Київської організації «Народна воля». Під впливом популярного в ті часи вчення Карла Маркса Бах написав книгу «Царь Голод». За епіграф автор узяв слова поета Некрасова: «В мире есть царь: этот царь безпощаден. Голод названье ему…». У книзі Бах пише про розподіл праці, попит і пропозицію, конкуренцію та їхній вплив у визначенні цін на товари.

Після розгрому народовольчої організації у 1885 році Бах емігрує за кордон. Спочатку в 1890 році працює та відточує свої знання в лабораторіях Колеж де Франс (Париж), в 1891-1892 роках працює в США, в 1894 році переїздить до Швейцарії. В Женеві організовує лабораторію у власній квартирі. Проводить наукові дослідження що стали справжнім проривом в природничій галузі. У 1895 році Бах обґрунтовує свою теорію окислювальних процесів у живих організмах, яка увійшла в світову науку як теорія Баха-Енглера. За видані праці в галузі біохімії Лозанський університет присвоює йому звання доктора. У 1915 році Баха обрано президентом Швейцарського товариства природознавців.

У 1917 році у шістдесятирічному віці вчений повертається на батьківщину. В цей час Олексій Бах організовує Центральну хімічну лабораторію, яку пізніше було реорганізовано в фізико-хімічний інститут ім. Я. Карпова. В 1920 році він засновує біохімічний інститут у системі Наркомату охорони здоров`я. У 1935 році створює інститут біохімії Академії наук СРСР і очолює його (був його директором до 1946 р.) . З 1935 по 1941 р. Олексій Миколайович був академіком і секретарем відділу хімічних наук АН СРСР. У 1945 році йому було присвоєно звання Героя соцпраці.

Багато відкриттів земляка збагатили природничу науку, ними користуємося і сьогодні. Беручи до рук скибку хліба, смакуючи справжнім «живим» пивом, ми навіть не замислюємось, що для покращення смакових якостей продуктів наш земляк проводив години наполегливої праці в лабораторії. Теоретичні праці Баха про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловості. Завдяки наполегливій праці земляка було реконструйовано підприємства цукрової, тютюнової, чайної та інших галузей  харчової промисловості. Теорії вченого-біохіміка дали пояснення багатьом властивостям рослин: урожайності, цукристості, скоростиглості, морозо- і посухостійкості Поглиблене вивчення ферментів зерна і борошна дозволило значною мірою покращити процес випікання хліба.

Помер Олексій Бах 13 травня 1946 року на дев`яностому році життя і похований в Москві. У 1967 році до 110-ї річниці з Дня народження Олексія Миколайовича Баха в Золотоноші в сквері імені Баха було відкрито пам’ятник-погруддя відомому вченому. Автор – вчитель Золотоніської школи-інтернату Полікарп Орестович Швидкий. Зараз цей пам’ятник стоїть на подвір’ї міської ЗОШ № 5. В приміщенні Золотоніського  музею є експозиція, присвячена славному землякові.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Для довідки: Список наукових праць Олексія Миколайович Баха

Іван Падалка — геніальний графік і стиліст, закатований НКВС

Іван Падалка 00Пiдстрижений «пiд горщик» модернiзований запорожець, генiальний графiк i стиліст Іван Падалка – найкращий учень Михайла Бойчука, в 1920-х його ім’я було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ століття…

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Тато та дід були вихідцями з козаків Гельмязівської сотні Переяславського полку. Хоч і десяток дітей батьки мали, але про освіту їхню дбали. Іван навчався в церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, потім у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, але був виключений за поширювання української преси. Завдяки О Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї. » Читати далі

Антон Богунський — націонал-комуніст, убитий Троцьким за ідеї Незалежності

Після прориву червоного фронту під Волновахою в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися Україною. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

В цей час у Саратові виходить книжка «До хвилі» українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано — Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави — армією і фінансами. » Читати далі

Олександр Островський — золотоніський актор, розстріляний більшовиками

oleksandr-ostrovskijОлександр Островський народився в Золотоноші, навчався в місцевій юнацькій гімназії. Тут вперше познайомився з ідеями українського націоналізму Миколи Міхновського і під їх впливом став «мазепинцем». Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Островський брав активну участь в революційних подіях 1905-1907 років.

Після поразки революції Островський перебирається до Галичини. В 1912 році він повертається в «підросійську» на той час Україну, де пов’язує свою долю з театром, своїм давнім захопленням. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина 6

Продовжуємо нашу імпровізовану історичну подорож вулицями рідного міста. Для когось із читачів подібні світлини — не новина, адже тут було проведене дитинство. Та для більшості — це вже справжня історія. Трішечки «обшарпаний» пам’ятник Баху (на жаль, не вдалося встановити, в якій саме локації він знаходився на фото), зовсім юні ялинки на вході до сучасної Міської ради, традиційний пасажирський бум на Вокзалі, центральна площа, яку доволі складно впізнати, порівнюючи із сучасною, зовсім інша «клумбова» ділянка, що з’єднує Садовий проїзд та Меморіальний парк та справжній відголос війни — напівзруйнований будинок, що нині в народі називають «старий банк». Все це оглянути запрошуємо у нашому черговому матеріалі. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина5

Цього разу майже весь матеріал присвяченій нашій центральній транспортній артерії та місцем, навколо якого зав’язане все економічне життя міста — вулиці Шевченка. На світлинах 1959-1963 років маємо змогу поринути у ще зовсім голі краєвиди як в плані зелених насаджень, так і в плані дорожнього трафіку. Також для урізноманітнення завітаємо на Садовий проїзд і знову на нашу багатостраждальну річку, до будівельників.

Приємного перегляду! Надсилайте свої фото, адже це реально вже історія!

Золотоноша вулиця Шевченка 1963 01

Перехрестя з вулицею Миколаївською

» Читати далі

Громадянська війна та відбудова міста на початку XX століття

революція

Невдовзі після лютневої революції 1917 року у Золотоноші встано­вилося фактичне тривладдя. Органом Тимчасового уряду став міський гро­мадський комітет, який складався переважно з денаціоналізованого чиновництва. Поряд із цим виникла Рада робітничих і селянських депутатів, а в травні 1917 р. з ініціативи “Громади” було утворено Золотоніську повітову раду як крайовий орган Центральної Ради. » Читати далі

Семен Скляренко — від золотоніського гімназиста до радянського класика [ФОТО, ВІДЕО]

Скляренко молодийСемен Дмитрович Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”.

Дід Семена Скляренка, також Семен, все життя прожив у Прохорівці Канівського району. Він – потомствений козак Прохорівської козацької сотні. З дружиною мали двох синів – Дмитра і Афанасія. Але вік Семена Скляренка був недовгим – в одному з кулачних боїв, які у ті часи були в моді, він загинув. Вдова вийшла заміж удруге – за місцевого козака Степана Негрея і народила йому ще чотирьох синів. Після смерті вітчима найстарший із синів Дмитро був за головного, рано пішов працювати матросом на річковий пароплав, згодом став на кораблі стерновим. Одруження у цій ситуації довелося відкласти – з 18-річною Євдокією побрався лише у 32 роки. Євдокія Стоянова була з роду збіднілих дворян. Дівчина закінчила Золотоніську гімназію і мала диплом учителя. Але вчителювала лише два роки – народила п’ятьох дітей, отож усе життя була домогосподаркою. Молода невістка мусила жити в тісній хатині разом із свекрухою і п’ятьма ще неодруженими чоловіковими братами. Рятуючись від тісноти, у теплу пору року Євдокія плавала на кораблі по Дніпру разом з чоловіком-стерновим, який мав окрему каюту. Саме на кораблі «Ратмир», неподалік Кременчука, і народився Семен Скляренко. Хоча в документах місцем народження значиться село Прохорівка. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 3

Цього разу більшість матеріалів — атмосферні фото (як для того часу) центральної частини міста, зроблені з пожежної каланчі. Це стосується новеньких будівель кінотеатру, готелю та технічної школи. Серед справжнісіньких артефактів знаходимо колишні будівлі музею та клубу піонерів (аналог сучасного Будинку школяра), а також на диво повноводну всім відому річку.

Золотоноша 1961

Травень 1961 року: Гуртожиток Технічної школи. Ліворуч видніється будівля СШІТ №2, праворуч — церкви

» Читати далі

Грандіозна залізнична недобудова: Красноармійськ-Золотоноша-Рівне

Карта залізничних доріг СРСР 1943

Напівзруйнований канівський міст, залізнична колія Золотоноша-Ліпляве, що ледве жевріє, занедбаний вокзал «Золотоноша – 2» — це не просто артефакти радянської транспортної системи, це – частина дуже амбітного, але невдалого плану Царського уряду, котрий безуспішно намагались втілювати і представники Гетьманату, і «совіти», і, навіть, німці. Задум, простий з точки зору логіки, але в той же час абсолютно нереальний через суб’єктивні причини (світові війни, падіння Імперії тощо) – будівництво залізничної магістралі, що мала з’єднувати Донбас із Західною Україною, розвантаживши вже діючі шляхи. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 2

Продовжуємо знайомитись із повоєнними ретро-світлинами нашого міста. Цього разу пройдемось першотравневою демонстрацією, побуваємо біля пращура нинішньої центральної автостанції, на будівництві Торгівельного цетру, познайомимося із пожежними та врешті помилуємося містом з висоти.

Золотоноша вулиця Шевченка

Перехрестя вулиць Шевченка та Черкаської. Ліворуч бачимо автобусну зупинку.

» Читати далі

1 2