Новини за категорією: Радянський період

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бурян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Буряну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бурянах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Іван Черінько – туркменський художник родом із Золотоніського району

Основоположник туркменського образотворчого мистецтва Іван Черінько  наш земляк, народився у с. Деньги Золотоніського району. Став заслуженим діячем мистецтв Туркменістану у 1945 році.

Про історію його життя та творчості розповідає телеканал “Ільдана”:

Ніна Пономаренко » Золотоноша. Рідне і незабутнє місто

Золотоноша…. Рідне і незабутнє місто, яке прийняло нас у свої обійми в 1950 році, а провело в різні життєві дороги в 1954.

На вулиці Баха будиночок, а в ньому викладачі та слухачі. Це – педучилище, де кувались кадри для шкіл України. Будуть інститути, університети, академії, але всього того, що взяли ми в педучилищі, ніде не отримали. Крім знань, нас готували всебічно до життя. А ми, маленькі, голі і босі, голодні, хотіли все взяти, чого нас навчають, ніби знали, що все в житті буде потрібне.

Особливо теплі спогади, що гріють і сьогодні, про Карпа Андрійовича Марченка та Ірину Іванівну Сокальську. Вони нас оберігали від поганої вулиці, були нашим захистом і порадою.

У парку обладнаний танцмайданчик, але ж потрібні гроші, щоб там потанцювати. Отож хлопці дощечку відхилять і одних нас пропустять без оплати. А в чому ж іти? Виручала Люба Нестеренко, бо мала гарний костюм. Ото ми по черзі його одягали й почувалися гарненькими, а хлопці просили одягатися всією групою “В” і прийти.

Двом слухачам на тиждень продавали третю частину хлібини. Допомагала нам Людочка Рудь з дитбудинку, бо приходила з бутербродами: маргарин і трішечки цукру.

А Карпо Андрійович на парти найбіднішим клав по “пів саєчки”. Ми про це довідались під час зустрічі через багато років. А тоді не допитувались, брали і їли. Цього не забудеш. Виручала ще їдальня в місті. Всі чисті залишки їжі не викидались, чекали нас і пригощали. Ми жили на квартирах. Гріх поганого слова сказати про людей. І ряденце дадуть, щоб укритись, і миску борщу, і вишеньки з варення до чаю.

Зі станції Драбово-Барятинське до Золотоноші їхали на східцях. Не один раз черговий по станції організовував обігрів ніг, бо ноги попримерзали до підошви резинових бот. Автобусів не було. Проїхала містом, раділа, яке ж воно сьогодні гарне, ніде нічого не впізнаю. Все в людини можна забрати, але спогади – ні.

Мали ми друзів, думалось, що ніколи не настане розлука. Але роки і відстань зробили своє. Загублено Григорія Юрченка, Василя Левченка, Іскру Зайцеву, Мері Цибулько та інших. Були листи, і різні не з’ясовані недоречності. От і сьогодні сказати, чому ми загубили своїх друзів юності, ми не можемо.

У юність ніколи не повернемось, але вона в серці живе. Не забута ота ніч, коли ми з дипломами чекали поїзд, а друзі були з нами. Які ми були щасливі! Нагадують про все і подаровані фотографії, а які підписи…

У Золотоноші і в районі багато живе моїх ровесників, а мене в свої обійми взяла Київщина, не випустила до пенсії. Сльози падали непрошено… Хотілося сісти в отой автобус з вулиці Баха і їздити вічність, але ж треба доїхати до Полтавщини. Я зупинилась на годину. Люди поглядали здивовано, чому сльози, ота спостережливість, що трапилось.

Низько вклоняюсь місту, його мешканцям! Добра, тепла, благополуччя, щасливого і радісного довголіття. Мирного неба!

З безмежною вдячністю, педагог із 40-річним стажем, ветеран праці, відмінник народної освіти України Ніна Олексіївна Пономаренко (Масенко)
067 128 94 06
37323, вул Шкільна, 3, село Сазонівка, Оржицький район, Полтавська область.

Олексій Бах – «композитор» в царині біології

Кожен, хто вперше буває в нашому місті в районі міської школи №5 цікавиться, яке відношення до Золотоноші має відомий композитор. Так, Золотоноша і золотонісці можуть пишатися, бо мають свого власного Баха. Та на відміну від відомого німецького композитора (який до речі теж народився в березні) наш став «композитором» в галузі природничих наук, натхненником і дослідником в царині біології.

17 березня 1857 року у Золотоноші в родині техніка-винокура народився син Олексій. Пізніше родина переїхала до Борисполя. Ще в дитячі роки батько познайомив сина з процесами бродіння, пробудив у хлопця інтерес до процесів, що відбуваються у живій природі. Під час навчання в Другій класичній київській гімназії (1867-1875) Олексій цікавився природничими науками. По закінченню гімназії батьки радили синові обрати шлях лікаря. Олексій же вбачав своє покликання в науці. В шкільному віці він ознайомився з працею Дмитра Менделєєва «Основи хімії», яка справила на майбутнього науковця велике значення.

У 1875 році Олексій Бах вступає на відділ природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету. Не оминули Баха і революційні події, що точились у тогочасному студентському середовищі. В результаті за участь у студентських виступах студент Олексій Бах з 1878 по 1883 роки перебував під наглядом поліції у Новгородській губернії. Після повернення із заслання Олексій бере участь у створенні Київської організації «Народна воля». Під впливом популярного в ті часи вчення Карла Маркса Бах написав книгу «Царь Голод». За епіграф автор узяв слова поета Некрасова: «В мире есть царь: этот царь безпощаден. Голод названье ему…». У книзі Бах пише про розподіл праці, попит і пропозицію, конкуренцію та їхній вплив у визначенні цін на товари.

Після розгрому народовольчої організації у 1885 році Бах емігрує за кордон. Спочатку в 1890 році працює та відточує свої знання в лабораторіях Колеж де Франс (Париж), в 1891-1892 роках працює в США, в 1894 році переїздить до Швейцарії. В Женеві організовує лабораторію у власній квартирі. Проводить наукові дослідження що стали справжнім проривом в природничій галузі. У 1895 році Бах обґрунтовує свою теорію окислювальних процесів у живих організмах, яка увійшла в світову науку як теорія Баха-Енглера. За видані праці в галузі біохімії Лозанський університет присвоює йому звання доктора. У 1915 році Баха обрано президентом Швейцарського товариства природознавців.

У 1917 році у шістдесятирічному віці вчений повертається на батьківщину. В цей час Олексій Бах організовує Центральну хімічну лабораторію, яку пізніше було реорганізовано в фізико-хімічний інститут ім. Я. Карпова. В 1920 році він засновує біохімічний інститут у системі Наркомату охорони здоров`я. У 1935 році створює інститут біохімії Академії наук СРСР і очолює його (був його директором до 1946 р.) . З 1935 по 1941 р. Олексій Миколайович був академіком і секретарем відділу хімічних наук АН СРСР. У 1945 році йому було присвоєно звання Героя соцпраці.

Багато відкриттів земляка збагатили природничу науку, ними користуємося і сьогодні. Беручи до рук скибку хліба, смакуючи справжнім «живим» пивом, ми навіть не замислюємось, що для покращення смакових якостей продуктів наш земляк проводив години наполегливої праці в лабораторії. Теоретичні праці Баха про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловості. Завдяки наполегливій праці земляка було реконструйовано підприємства цукрової, тютюнової, чайної та інших галузей  харчової промисловості. Теорії вченого-біохіміка дали пояснення багатьом властивостям рослин: урожайності, цукристості, скоростиглості, морозо- і посухостійкості Поглиблене вивчення ферментів зерна і борошна дозволило значною мірою покращити процес випікання хліба.

Помер Олексій Бах 13 травня 1946 року на дев`яностому році життя і похований в Москві. У 1967 році до 110-ї річниці з Дня народження Олексія Миколайовича Баха в Золотоноші в сквері імені Баха було відкрито пам’ятник-погруддя відомому вченому. Автор – вчитель Золотоніської школи-інтернату Полікарп Орестович Швидкий. Зараз цей пам’ятник стоїть на подвір’ї міської ЗОШ № 5. В приміщенні Золотоніського  музею є експозиція, присвячена славному землякові.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Для довідки: Список наукових праць Олексія Миколайович Баха

Іван Падалка — геніальний графік і стиліст, закатований НКВС

Іван Падалка 00Пiдстрижений «пiд горщик» модернiзований запорожець, генiальний графiк i стиліст Іван Падалка – найкращий учень Михайла Бойчука, в 1920-х його ім’я було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ століття…

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Тато та дід були вихідцями з козаків Гельмязівської сотні Переяславського полку. Хоч і десяток дітей батьки мали, але про освіту їхню дбали. Іван навчався в церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, потім у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, але був виключений за поширювання української преси. Завдяки О Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї. » Читати далі

Антон Богунський — націонал-комуніст, убитий Троцьким за ідеї Незалежності

Після прориву червоного фронту під Волновахою в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися Україною. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

В цей час у Саратові виходить книжка «До хвилі» українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано — Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави — армією і фінансами. » Читати далі

Олександр Островський — золотоніський актор, розстріляний більшовиками

oleksandr-ostrovskijОлександр Островський народився в Золотоноші, навчався в місцевій юнацькій гімназії. Тут вперше познайомився з ідеями українського націоналізму Миколи Міхновського і під їх впливом став «мазепинцем». Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Островський брав активну участь в революційних подіях 1905-1907 років.

Після поразки революції Островський перебирається до Галичини. В 1912 році він повертається в «підросійську» на той час Україну, де пов’язує свою долю з театром, своїм давнім захопленням. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина 6

Продовжуємо нашу імпровізовану історичну подорож вулицями рідного міста. Для когось із читачів подібні світлини — не новина, адже тут було проведене дитинство. Та для більшості — це вже справжня історія. Трішечки «обшарпаний» пам’ятник Баху (на жаль, не вдалося встановити, в якій саме локації він знаходився на фото), зовсім юні ялинки на вході до сучасної Міської ради, традиційний пасажирський бум на Вокзалі, центральна площа, яку доволі складно впізнати, порівнюючи із сучасною, зовсім інша «клумбова» ділянка, що з’єднує Садовий проїзд та Меморіальний парк та справжній відголос війни — напівзруйнований будинок, що нині в народі називають «старий банк». Все це оглянути запрошуємо у нашому черговому матеріалі. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина5

Цього разу майже весь матеріал присвяченій нашій центральній транспортній артерії та місцем, навколо якого зав’язане все економічне життя міста — вулиці Шевченка. На світлинах 1959-1963 років маємо змогу поринути у ще зовсім голі краєвиди як в плані зелених насаджень, так і в плані дорожнього трафіку. Також для урізноманітнення завітаємо на Садовий проїзд і знову на нашу багатостраждальну річку, до будівельників.

Приємного перегляду! Надсилайте свої фото, адже це реально вже історія!

Золотоноша вулиця Шевченка 1963 01

Перехрестя з вулицею Миколаївською

» Читати далі

Громадянська війна та відбудова міста на початку XX століття

революція

Невдовзі після лютневої революції 1917 року у Золотоноші встано­вилося фактичне тривладдя. Органом Тимчасового уряду став міський гро­мадський комітет, який складався переважно з денаціоналізованого чиновництва. Поряд із цим виникла Рада робітничих і селянських депутатів, а в травні 1917 р. з ініціативи “Громади” було утворено Золотоніську повітову раду як крайовий орган Центральної Ради. » Читати далі

Семен Скляренко — від золотоніського гімназиста до радянського класика [ФОТО, ВІДЕО]

Скляренко молодийСемен Дмитрович Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”.

Дід Семена Скляренка, також Семен, все життя прожив у Прохорівці Канівського району. Він – потомствений козак Прохорівської козацької сотні. З дружиною мали двох синів – Дмитра і Афанасія. Але вік Семена Скляренка був недовгим – в одному з кулачних боїв, які у ті часи були в моді, він загинув. Вдова вийшла заміж удруге – за місцевого козака Степана Негрея і народила йому ще чотирьох синів. Після смерті вітчима найстарший із синів Дмитро був за головного, рано пішов працювати матросом на річковий пароплав, згодом став на кораблі стерновим. Одруження у цій ситуації довелося відкласти – з 18-річною Євдокією побрався лише у 32 роки. Євдокія Стоянова була з роду збіднілих дворян. Дівчина закінчила Золотоніську гімназію і мала диплом учителя. Але вчителювала лише два роки – народила п’ятьох дітей, отож усе життя була домогосподаркою. Молода невістка мусила жити в тісній хатині разом із свекрухою і п’ятьма ще неодруженими чоловіковими братами. Рятуючись від тісноти, у теплу пору року Євдокія плавала на кораблі по Дніпру разом з чоловіком-стерновим, який мав окрему каюту. Саме на кораблі «Ратмир», неподалік Кременчука, і народився Семен Скляренко. Хоча в документах місцем народження значиться село Прохорівка. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 3

Цього разу більшість матеріалів — атмосферні фото (як для того часу) центральної частини міста, зроблені з пожежної каланчі. Це стосується новеньких будівель кінотеатру, готелю та технічної школи. Серед справжнісіньких артефактів знаходимо колишні будівлі музею та клубу піонерів (аналог сучасного Будинку школяра), а також на диво повноводну всім відому річку.

Золотоноша 1961

Травень 1961 року: Гуртожиток Технічної школи. Ліворуч видніється будівля СШІТ №2, праворуч — церкви

» Читати далі

Грандіозна залізнична недобудова: Красноармійськ-Золотоноша-Рівне

Карта залізничних доріг СРСР 1943

Напівзруйнований канівський міст, залізнична колія Золотоноша-Ліпляве, що ледве жевріє, занедбаний вокзал «Золотоноша – 2» — це не просто артефакти радянської транспортної системи, це – частина дуже амбітного, але невдалого плану Царського уряду, котрий безуспішно намагались втілювати і представники Гетьманату, і «совіти», і, навіть, німці. Задум, простий з точки зору логіки, але в той же час абсолютно нереальний через суб’єктивні причини (світові війни, падіння Імперії тощо) – будівництво залізничної магістралі, що мала з’єднувати Донбас із Західною Україною, розвантаживши вже діючі шляхи. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях 50-60 років — Частина 2

Продовжуємо знайомитись із повоєнними ретро-світлинами нашого міста. Цього разу пройдемось першотравневою демонстрацією, побуваємо біля пращура нинішньої центральної автостанції, на будівництві Торгівельного цетру, познайомимося із пожежними та врешті помилуємося містом з висоти.

Золотоноша вулиця Шевченка

Перехрестя вулиць Шевченка та Черкаської. Ліворуч бачимо автобусну зупинку.

» Читати далі

Андрій Лівицький — від Золотоніського мирового судді до правонаступника Симона Петлюри

Лівицький

Андрій Лівицький — голова Ради міністрів, третій президент УНР, правонаступник Симона Петлюри, уродженець нашого краю, починав свою політичну кар’єру у Золотоноші, будучи виборним суддею місцевого повіту, а згодом – повітовим комісаром, головою земства та співзасновником золотоніської «Просвіти». Його ж донька, Наталія Лівицька-Холодна, котра народилася у Гельмязеві та навчалася у золотоніській жіночій гімназії (нині — Технічна школа Укрзалізниці), згодом стала однією з найвидатніших українських письменниць у еміграції.
 
Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) навчався на юридичному факультеті університету св. Володимира, брав участь в Українському національному русі, очолював студентську громаду у Києві, переслідувався царським урядом за політичну діяльність, двічі ув’язнювався до Лук’янівської тюрми. У 1919-1920 рр. був міністром уряду УНР. Опинившись в еміграції, Андрій Лівицький стає найближчим соратником Симона Петлюри і після його вбивства очолив український уряд у вигнанні.

Родина

Народився Андрій Лівицький 27 березня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько, Микола Лівицький — Нащадок старого козацького роду і члена дворянського зібрання в Золотоноші. Мати – донька Петра Ілляшенка, найвідомішого представника свого роду, який мав володіння у Хоцьках, під Гельмязовом, Озерищем та околишніх хуторах. Ілляшенко закінчив Київський університет (перший випуск) і тривалий час був мировим суддею.

Виростав Андрій зі своєю сестрою Євгенією, яка стала лікарем і тривалий час працювала у Хоцьківській лікарні, мешкаючи з родиною в одному з будинків на її території. У неспокійні 1918-1920 рр. надавала медичну допомогу не лише селянам, а і пораненим повстанцям, які діяли у місцевих лісах. Зокрема, у неї лікувалися П. Самутін – командир в армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжий уряду УНР в екзилі, родом з Ташані та С. К. Мичуда – один із командирів дивізії отамана Д. Зеленого.

Донька Андрія Миколайовича, Наталія Лівицька-Холодна (1902-2005), яка народилася на хуторі під Гельмязовом, що дістався у спадок мамі Андрія після смерті її батька Петра Ілляшенка, стала відомою українською письменницею в еміграції. Проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, США, Канаді. У середині 1920-х років навчалася у Празькому університеті. Була членом правління Союзу українок Америки. Її чоловік – Петро Петрович Холодний, син відомого українського художника-монументаліста і графіка П. І. Холодного (родом з Переяслава), сам став одним із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, створював ікони, вітражі, мозаїки.

Марія Лівицька (1879-1971), дружина, вірний друг і соратниця Андрія Миколайовича, залишила спогади “На грані двох епох” (Нью-Йорк, 1972), у яких досить детально описала родинні зв’язки Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що прокотилися Україною на початку ХХ ст.

Родина Лівицьких

Родина Лівицьких: син Микола, Андрій Лівицький, донька Марія та дружина, Наталія Лівицька (Варшава, 1920 рік)

Революційна юність

Закінчив Лівицький Прилуцьку гімназію, навчався у Києві в колегії Павла Галагана та на математичному й правничому факультетах Київського університету. Приєднався до київської Української студентської громади і брав участь у політичному русі, за що у 1897 та 1899 рр. був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. За участь у студентському страйку 1899 р. виключено з університету і вислано на Полтавщину під гласний нагляд поліції. У 1903 р. Лівицький закінчив університет і отримав посаду у Лубенському окружному суді, від листопада 1905 р. – присяжний повірений Харківської судової палати, а 1913– 17 рр. – виборний суддя Золотоніського повіту.

У 1901 р. виступав одним із фундаторів Революційної української партії, у 1902–03 рр. разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, М. Ткаченком входив до Київського комітету РУП. У наступні роки керував осередком РУП у м. Лубни. У 1905 очолював у цьому місті Коаліційний комітет українських, російських і єврейських організацій, «Громаду самооборони» з шести бойових дружин. Був одним із творців так званої «Лубенської республіки». У 1905 р. увійшов до УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). За участь у революційних подіях 3 січня 1906 р. його заарештовано, але той втік з-під варти. 7 жовтня 1907 р. знову був затриманий у Лубнах і відбув півтора роки ув’язнення.

Після Лютневої революції 1917 р. Лівицький поринув у вир політичного життя. 16 березня 1917 р. його обрано Золотоніським повітовим комісаром. 4–5 квітня брав участь у конференції УСДРП у Києві, яка фактично відродила діяльність партії і визнала її головну мету – домагання автономії України. За сприянням Андрія Лівицького у Золотоніському повіті було засноване товариство «Просвіта», налагоджено видання газети «Вісти з Просвіти». На початку червня на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Тимчасового ЦК Української селянської спілки і став членом Центральної Ради з правом вирішального голосу.

Від 1 серпня 1917 р. до травня 1918 р. обіймав посаду Полтавського губернського комісара, паралельно – гласний і голова Золотоніського повітового та Полтавського губернського земств, член губернського і голова повітового Золотоніського комітету УСДРП.

З утворенням Української Держави його усунено з посади губернського комісара. Певний час працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. Згодом увійшов до Українського національного союзу і під час антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового й губернського комісара Полтавщини.

Урядова кар’єра

Андрій ЛівицькийЗа доби Директорії А. Лівицький брав участь у скликанні й роботі наприкінці січня 1919 р. Конгресу трудового народу. 5 лютого 1919 р. його призначено тимчасово виконуючим обов’язки міністра внутрішніх справ, а 19 лютого з’явився наказ Директорії про доручення йому виконання обов’язків міністра юстиції, з 1 квітня – тимчасово керуючого міністерством. Під час урядової кризи на початку квітня 1919 р. йому разом з І. Мазепою запропонували схилити прем’єра С. Остапенка до добровільної відставки. У новопризначеному Симоном Петлюрою 9 квітня 1919 р. уряді Лівицькому дісталися посади заступника голови Ради народних міністрів та міністра юстиції.

У наступному уряді І. Мазепи, сформованому наприкінці серпня 1919 р., він зберіг ці посади. 2 вересня 1919 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення «про необхідність у зв’язку з політичним станом» доручити йому ще й керівництво міністерством закордонних справ. Проте від жовтня 1919 р. головна діяльність А. Лівицького зосередилася у Варшаві, де він очолив Українську дипломатичну місію, покликану здійснити підготовчу роботу до підписання українсько-польського договору. Вироблена у гострих дискусіях протягом жовтня-листопада 1919 р. Декларація 2 грудня 1919 р. була передана урядові Речі Посполитої. В українських національних колах цю акцію зустріли неоднозначно. Упередженість щодо її змісту пояснювалася тими значними територіальними, політичними та економічними втратами, яких в результаті зазнала УНР. Вони були закріплені у квітні 1920 р. у таємному українсько-польському політичному договорі та такій же військовій конвенції. Винуватцем саме такого перебігу подій багато хто вважав Лівицького, хоч останній намагався довести, що після подання згаданої Декларації ставлення поляків до УНР значно пом’якшало. Проте ці його твердження спростовувалися низкою документів самої дипломатичної місії у Варшаві, зокрема, численними січневими 1920 р. нотами на адресу уряду Речі Посполитої, в яких йшлося про систематичне порушення українсько-польських домовленостей щодо дотримання суверенітету УНР і наводилося багато прикладів свавілля польських властей та армії на окупованих українських територіях.

Тим часом С. Петлюра, посилаючись на від’їзд прем’єра Мазепи на фронт з діючою армією «Зимового походу», 12 грудня 1919 р. призначив Лівицького виконуючим обов’язки голови Ради народних міністрів УНР. Отже, у Варшаві фактично почав діяти ніби паралельний кабінет міністрів. Андрій Лівицький з перших днів виявив велику активність на новій посаді. 22 грудня ним підписаний і розісланий усім послам та головам дипломатичних місій УНР обіжник, у якому констатувалося погіршення стану в УНР після переходу Української галицької армії під денікінське командування, а також повідомлялося про те, що під «тимчасову охорону польського уряду передаються Кам’янець-Подільський та його околиці», де залишилася більшість державного апарату, для керівництва яким призначався Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. Далі визначалися завдання варшавської урядової команди УНР на основі положень Декларації від 2 грудня 1919 р. 15 Дехто з членів уряду, як, наприклад, О. Безпалко та А. Степаненко, явно не схвалювали той факт, що А. Лівицький взяв на себе обов’язок визначати спрямування діяльності усіх посольств та дипломатичних місій і наполягали на скорішому поверненні міністерських апаратів в Україну. Така ситуація тривала аж до кінця травня 1920 р., коли РНМ очолив В. Прокопович. У новому уряді А. Лівицький обійняв посади заступника прем’єра та міністра закордонних справ. Щодо стосунків з І. Мазепою наприкінці 1919 – початку 1920 р. він твердив, ніби «Мазепа і Рада народних міністрів цілком опробують його варшавську політику». І. Мазепа ж, вернувшись у травні 1920 р. до Києва з армії «Зимового походу», рішуче заперечував свою участь у підготовці та підписанні принизливих для УНР польсько-українських квітневих домовленостей.

14 жовтня 1920 р. датований наказ С. Петлюри про відставку В. Прокоповича. А. Лівицькому від 18 жовтня 1920 р. доручалося очолити новий уряд із залишенням за ним портфеля міністра юстиції. Згідно з цим наказом РНМ УНР на засіданні 16 жовтня у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) ухвалила подякувати В. Прокоповича за його працю на користь республіки і заслухала інформацію нового прем’єра про стан справ.

Неповний місяць прем’єрства А. Лівицького припав на останній період діяльності уряду УНР перед остаточною еміграцією за межі України. Найважливішими його акціями стали розгляд і схвалення законопроектів «Про Державну Народну Раду» та «Про тимчасове верховне управління». Головна ж увага уряду в цей час у зв’язку з катастрофічним становищем на фронті зосереджувалася на черговій евакуації з метою врятування державного майна та урядових установ. По доповіді А. Лівицького РНМ 12 листопада 1920 р. ухвалила розпочати евакуацію в ніч з 14 на 15 листопада. 18 листопада 1920 р. на засіданні уряду у містечку Фрідріхівка (нині м. Волочиськ Хмельницької області) остаточно вирішили, що для збереження сил на майбутнє слід подбати про перехід армії та проводу УНР за кордон. На засіданні уряду вже у Польщі, у Тарнові, під головуванням А. Лівицького було ухвалено рішення розпочати діяльність на еміграції з оприлюднення законів «Про тимчасове Верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». 11 грудня 1920 р. А. Лівицький доповів на засіданні РНМ про результати поїздки до Варшави для з’ясування умов перебування уряду, армії та громадян УНР на території Річі Посполитої. На одному з наступних грудневих засідань уряду УНР він виступив з ініціативою утворення Тимчасового представницького органу при уряді, запропонувавши залучити до підготовки відповідного законопроекту про тимчасовий орган народного представництва усі партії та громадські організації.

Еміграція

У складі затвердженого С. Петлюрою 24 березня 1921 р. першого уряду УНР в екзилі, очоленого В.Прокоповичем, А. Лівицький знову обійняв посади заступника прем’єра та міністра юстиції. Наприкінці 1921 р. після трагічної невдачі «Другого Зимового походу армії УНР» саме він відстояв необхідність продовження діяльності уряду УНР поза межами України. Перебуваючи у Варшаві разом з С.Петлюрою, великого значення надавав дипломатії, а у 1922–26 рр. знову очолив уряд. Про активну участь А. Лівицького у серпні 1924 р. в утворенні на еміграції єдиного національного фронту свідчить В. Винниченко у своєму «Щоденнику». О. Шульгін у книзі «Без території» згадує, що коли у 1925–26 рр. керівництво УНР активізувало діяльність у справі встановлення зв’язків між українськими осередками у різних країнах Європи, А. Лівицький, як голова уряду, виїжджав на початку 1926 р. до Праги та Парижа.

Після загибелі С. Петлюри А. Лівицький очолив Директорію і перейняв посаду головного отамана військ УНР в екзилі. З 1926 р. також керував Державним центром УНР, який діяв у Варшаві, щоправда, під постійним наглядом польської поліції.

Під час Другої світової війни А. Лівицький залишався у Варшаві. Після закінчення війни оселився у Німеччині. У 1945 р. з метою активізувати діяльність уряду УНР в екзилі запропонував оновити його склад, запросивши до участі представників нової радянської та західноукраїнської еміграції.

Помер А. Лівицький 17 січня 1954 р. у Німеччині, у Карлсруе. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, але згодом прах перевезли на українське меморіальне кладовище у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Використані джерела:

1. Український урядовий портал;

2. Вісник Переяславщини.

1 2