Новини за категорією: Постаті

Григорій Бондар — бразильський вчений, що відкрив світу декілька сотень комах та жуків

grigorij-bondar-01Не Бахом єдиним Золотоніський повіт вніс свій доробок до світових природничих наук. Якщо про видатного біохіміка знає у місті чи не кожен, то прізвище його успішного колеги із спорідненої науки широкому загалу невідоме. Абсолютно. Причини зрозумілі: радянська буденність не могла не викреслити із пам’яті людину, котра емігрувала з країни, рятуючись від репресій. Понад 200 наукових робіт, відкриття 12 нових видів пальмових рослин, 400 видів комах, 35 родів та 300 видів жуків, 11 родів клопів — такий доробок агронома, ботаніка, міколога, фітопатолога та ентомолога, котрий свою світову славу змушений був здобувати у далекій Бразилії. » Читати далі

Олександр Островський — золотоніський актор, розстріляний більшовиками

oleksandr-ostrovskijОлександр Островський народився в Золотоноші, навчався в місцевій юнацькій гімназії. Тут вперше познайомився з ідеями українського націоналізму Миколи Міхновського і під їх впливом став «мазепинцем». Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Островський брав активну участь в революційних подіях 1905-1907 років.

Після поразки революції Островський перебирається до Галичини. В 1912 році він повертається в «підросійську» на той час Україну, де пов’язує свою долю з театром, своїм давнім захопленням. » Читати далі

Апеляційний суд реабілітував золотоніського підпільника

18 жовтня Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення про реабілітацію холодноярських отаманів і козаків. Про це на своїй сторінці у Facebook написав голова історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

Зокрема, суд реабілітував отамана Іларіона Загороднього, Мефодія Голіка- Залізняка, Дениса Гупало, Юрія Дроботківского, козаків Олексія Добровольського, Тимофія Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка, Костянтина Здобудь-Волю і Леоніда Мушкета. » Читати далі

Золотоноша — місце останнього бою Першого зимового походу

Голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко підтримав ідею встановлення у Золотоноші пам’ятника на місці бою, у якому українці здобули блискучу перемогу над московськими більшовиками. Про це інформує “Козацький край”.

Цей бій 15 лютого 1920 року під мурами старовинного Свято-Успенського собору та на кризі річки Золотоношки став фактично крайньою точкою Першого зимового походу. Наступного дня війська Армії УНР отримали наказ покинути Лівобережжя і відвернути на захід – місію переможного походу було виконано…

» Читати далі

Декомуназція: яке відношення до Золотоноші має полковник УНР Петро Дяченко?

У світлі майбутнього виконання закону про декомунізацію Золотоноша, як і годиться, остаточно замінить назви ряду вулиць, котрі ще досі носять імена явищ та постатей радянського символізму. Перелік, якщо порівнювати із іншими містами Наддніпрянщини, досить невеликий. Все-таки наше місто протягом років Незалежності стояло в авангарді, безболісно перейменувавши більшість подібних об’єктів. Немає в нас ні фрунзів, ні орджонікідзів, ні провулків 38-річчя утворення ВЛКСМ.

Залишки, проте, ще існують. Тому й протягом двох місяців у Міській раді працювала спецкомосія, котра й здійснювала топонімічний аналіз Золотоноші. Список невеликий — близько 25 назв. На що замінять? Як і повелося давно, при зміні назв вулиць нашого міста пріоритет надаватиметься старовинним назвам, місцевим історичним постатям. Вже потім — відомим особам чи явищам в масштабах країни. » Читати далі

Євген Мєшковський — легендарний генерал-хорунжий Армії УНР з Богданів

Село Богдани славиться на всю Золотоніщину своїм козацьким минулим, адже писемна перша згадка про населений пункт припадає на 1666 рік. Через два з половиною століття (1910) тут налічувалося 186 козацьких і 96 селянських дворів із населенням 1469 жителів. Богдани має славетних уродженців: міністр пошти й телеграфу Української Народної Республіки Іван Паливода, який провів тут дитинство (батько, Симон Панасович, із 1889 року служив керуючим богданівського маєтку Кочубеїв), та начальника Генерального Штабу Армії УНР генерал-хорунжого Євгена Мєшковського. » Читати далі

Михайло Максимович та його діяльність у Золотоніському повітовому земстві

Михайло МаксимовичІм’я Михайла Максимовича (1804–1873) добре відоме широкому загалові, як  вченого-енциклопедиста, природознавця, історика, філолога, фольклориста, професора Московського університету і першого ректора Київського університету святого Володимира. Його називають “українським Ломоносовим”, “людиною універсальних інтересів”, якій судилося стати одним із світочів української науки і  здобути всеєвропейське визнання.   Проте, не зважаючи на всі ці заслуги, життєвий і творчий шлях Михайла Максимовича до кінця не вивчений, що не дозволяє у повній мірі оцінити його багатогранний талант і коло інтересів. Насамперед, це стосується останніх десятиліть життя М.О. Максимовича, коли він  майже безвиїзно мешкав у своєму родинному маєтку на хуторі Михайлова Гора, що поблизу села  Прохорівка Золотоніського  повіту. » Читати далі

Семен Скляренко — від золотоніського гімназиста до радянського класика [ФОТО, ВІДЕО]

Скляренко молодийСемен Дмитрович Скляренко народився 26 вересня 1901 року в селі Прохорівці на Черкащині, в родині зубожілого селянина. Навчався в місцевій школі, потім — у Золотоніській гімназії. Уже в той час він багато читав, захоплювався літературою. A пізніше й сам почав писати: 1919 року в місцевій газеті “Голос труда” було надруковано його перший твір — вірш “Гімн праці”.

Дід Семена Скляренка, також Семен, все життя прожив у Прохорівці Канівського району. Він – потомствений козак Прохорівської козацької сотні. З дружиною мали двох синів – Дмитра і Афанасія. Але вік Семена Скляренка був недовгим – в одному з кулачних боїв, які у ті часи були в моді, він загинув. Вдова вийшла заміж удруге – за місцевого козака Степана Негрея і народила йому ще чотирьох синів. Після смерті вітчима найстарший із синів Дмитро був за головного, рано пішов працювати матросом на річковий пароплав, згодом став на кораблі стерновим. Одруження у цій ситуації довелося відкласти – з 18-річною Євдокією побрався лише у 32 роки. Євдокія Стоянова була з роду збіднілих дворян. Дівчина закінчила Золотоніську гімназію і мала диплом учителя. Але вчителювала лише два роки – народила п’ятьох дітей, отож усе життя була домогосподаркою. Молода невістка мусила жити в тісній хатині разом із свекрухою і п’ятьма ще неодруженими чоловіковими братами. Рятуючись від тісноти, у теплу пору року Євдокія плавала на кораблі по Дніпру разом з чоловіком-стерновим, який мав окрему каюту. Саме на кораблі «Ратмир», неподалік Кременчука, і народився Семен Скляренко. Хоча в документах місцем народження значиться село Прохорівка. » Читати далі

Михайло Старицький — засновник першого українського професійного театру

Старицький 01Творчість М.Старицького – значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменництві реалізму.

Народився Михайло Петрович Старицький 14 грудня 1840 року у Кліщинцях Золотонішського повіту (нині – Чорнобаївський район), в небагатій поміщицькій родині. Батько його, Петро Іванович, офіцер російської армії, помер, коли хлопцеві пішов лише п’ятий рік. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила з культурної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, гуманно ставилася до селян, любила українську мову, народні пісні та звичаї. Під наглядом широко освіченого діда Захарія Йосиповича, в домашніх умовах, хлопець здобув початкову освіту.

Проживала родина у невеликому будинку на шість покоїв. Справа від хати — будиночок для гостей, зліва — велика двірська. Через шлях навпроти стояла церква святого Іллі та дзвіниця. А відразу за маєтком Старицьких протікала притока річки Сули — Сулище. У цьо¬му маєтку жили бабуся, дідусь та батьки майбутнього драматурга. » Читати далі

Андрій Лівицький — від Золотоніського мирового судді до правонаступника Симона Петлюри

Лівицький

Андрій Лівицький — голова Ради міністрів, третій президент УНР, правонаступник Симона Петлюри, уродженець нашого краю, починав свою політичну кар’єру у Золотоноші, будучи виборним суддею місцевого повіту, а згодом – повітовим комісаром, головою земства та співзасновником золотоніської «Просвіти». Його ж донька, Наталія Лівицька-Холодна, котра народилася у Гельмязеві та навчалася у золотоніській жіночій гімназії (нині — Технічна школа Укрзалізниці), згодом стала однією з найвидатніших українських письменниць у еміграції.
 
Андрій Миколайович Лівицький (1879-1954) навчався на юридичному факультеті університету св. Володимира, брав участь в Українському національному русі, очолював студентську громаду у Києві, переслідувався царським урядом за політичну діяльність, двічі ув’язнювався до Лук’янівської тюрми. У 1919-1920 рр. був міністром уряду УНР. Опинившись в еміграції, Андрій Лівицький стає найближчим соратником Симона Петлюри і після його вбивства очолив український уряд у вигнанні.

Родина

Народився Андрій Лівицький 27 березня 1879 р. на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько, Микола Лівицький — Нащадок старого козацького роду і члена дворянського зібрання в Золотоноші. Мати – донька Петра Ілляшенка, найвідомішого представника свого роду, який мав володіння у Хоцьках, під Гельмязовом, Озерищем та околишніх хуторах. Ілляшенко закінчив Київський університет (перший випуск) і тривалий час був мировим суддею.

Виростав Андрій зі своєю сестрою Євгенією, яка стала лікарем і тривалий час працювала у Хоцьківській лікарні, мешкаючи з родиною в одному з будинків на її території. У неспокійні 1918-1920 рр. надавала медичну допомогу не лише селянам, а і пораненим повстанцям, які діяли у місцевих лісах. Зокрема, у неї лікувалися П. Самутін – командир в армії Української Народної Республіки, генерал-хорунжий уряду УНР в екзилі, родом з Ташані та С. К. Мичуда – один із командирів дивізії отамана Д. Зеленого.

Донька Андрія Миколайовича, Наталія Лівицька-Холодна (1902-2005), яка народилася на хуторі під Гельмязовом, що дістався у спадок мамі Андрія після смерті її батька Петра Ілляшенка, стала відомою українською письменницею в еміграції. Проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині, США, Канаді. У середині 1920-х років навчалася у Празькому університеті. Була членом правління Союзу українок Америки. Її чоловік – Петро Петрович Холодний, син відомого українського художника-монументаліста і графіка П. І. Холодного (родом з Переяслава), сам став одним із найвизначніших українських митців ХХ століття, який особливо відзначився як маляр та графік, створював ікони, вітражі, мозаїки.

Марія Лівицька (1879-1971), дружина, вірний друг і соратниця Андрія Миколайовича, залишила спогади “На грані двох епох” (Нью-Йорк, 1972), у яких досить детально описала родинні зв’язки Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що прокотилися Україною на початку ХХ ст.

Родина Лівицьких

Родина Лівицьких: син Микола, Андрій Лівицький, донька Марія та дружина, Наталія Лівицька (Варшава, 1920 рік)

Революційна юність

Закінчив Лівицький Прилуцьку гімназію, навчався у Києві в колегії Павла Галагана та на математичному й правничому факультетах Київського університету. Приєднався до київської Української студентської громади і брав участь у політичному русі, за що у 1897 та 1899 рр. був ув’язнений у Лук’янівській тюрмі. За участь у студентському страйку 1899 р. виключено з університету і вислано на Полтавщину під гласний нагляд поліції. У 1903 р. Лівицький закінчив університет і отримав посаду у Лубенському окружному суді, від листопада 1905 р. – присяжний повірений Харківської судової палати, а 1913– 17 рр. – виборний суддя Золотоніського повіту.

У 1901 р. виступав одним із фундаторів Революційної української партії, у 1902–03 рр. разом із В. Винниченком, Д. Антоновичем, М. Ткаченком входив до Київського комітету РУП. У наступні роки керував осередком РУП у м. Лубни. У 1905 очолював у цьому місті Коаліційний комітет українських, російських і єврейських організацій, «Громаду самооборони» з шести бойових дружин. Був одним із творців так званої «Лубенської республіки». У 1905 р. увійшов до УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія). За участь у революційних подіях 3 січня 1906 р. його заарештовано, але той втік з-під варти. 7 жовтня 1907 р. знову був затриманий у Лубнах і відбув півтора роки ув’язнення.

Після Лютневої революції 1917 р. Лівицький поринув у вир політичного життя. 16 березня 1917 р. його обрано Золотоніським повітовим комісаром. 4–5 квітня брав участь у конференції УСДРП у Києві, яка фактично відродила діяльність партії і визнала її головну мету – домагання автономії України. За сприянням Андрія Лівицького у Золотоніському повіті було засноване товариство «Просвіта», налагоджено видання газети «Вісти з Просвіти». На початку червня на 1-му Всеукраїнському селянському з’їзді увійшов до Тимчасового ЦК Української селянської спілки і став членом Центральної Ради з правом вирішального голосу.

Від 1 серпня 1917 р. до травня 1918 р. обіймав посаду Полтавського губернського комісара, паралельно – гласний і голова Золотоніського повітового та Полтавського губернського земств, член губернського і голова повітового Золотоніського комітету УСДРП.

З утворенням Української Держави його усунено з посади губернського комісара. Певний час працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. Згодом увійшов до Українського національного союзу і під час антигетьманського повстання у листопаді–грудні 1918 р. виконував обов’язки повітового й губернського комісара Полтавщини.

Урядова кар’єра

Андрій ЛівицькийЗа доби Директорії А. Лівицький брав участь у скликанні й роботі наприкінці січня 1919 р. Конгресу трудового народу. 5 лютого 1919 р. його призначено тимчасово виконуючим обов’язки міністра внутрішніх справ, а 19 лютого з’явився наказ Директорії про доручення йому виконання обов’язків міністра юстиції, з 1 квітня – тимчасово керуючого міністерством. Під час урядової кризи на початку квітня 1919 р. йому разом з І. Мазепою запропонували схилити прем’єра С. Остапенка до добровільної відставки. У новопризначеному Симоном Петлюрою 9 квітня 1919 р. уряді Лівицькому дісталися посади заступника голови Ради народних міністрів та міністра юстиції.

У наступному уряді І. Мазепи, сформованому наприкінці серпня 1919 р., він зберіг ці посади. 2 вересня 1919 р. Кабінет міністрів ухвалив рішення «про необхідність у зв’язку з політичним станом» доручити йому ще й керівництво міністерством закордонних справ. Проте від жовтня 1919 р. головна діяльність А. Лівицького зосередилася у Варшаві, де він очолив Українську дипломатичну місію, покликану здійснити підготовчу роботу до підписання українсько-польського договору. Вироблена у гострих дискусіях протягом жовтня-листопада 1919 р. Декларація 2 грудня 1919 р. була передана урядові Речі Посполитої. В українських національних колах цю акцію зустріли неоднозначно. Упередженість щодо її змісту пояснювалася тими значними територіальними, політичними та економічними втратами, яких в результаті зазнала УНР. Вони були закріплені у квітні 1920 р. у таємному українсько-польському політичному договорі та такій же військовій конвенції. Винуватцем саме такого перебігу подій багато хто вважав Лівицького, хоч останній намагався довести, що після подання згаданої Декларації ставлення поляків до УНР значно пом’якшало. Проте ці його твердження спростовувалися низкою документів самої дипломатичної місії у Варшаві, зокрема, численними січневими 1920 р. нотами на адресу уряду Речі Посполитої, в яких йшлося про систематичне порушення українсько-польських домовленостей щодо дотримання суверенітету УНР і наводилося багато прикладів свавілля польських властей та армії на окупованих українських територіях.

Тим часом С. Петлюра, посилаючись на від’їзд прем’єра Мазепи на фронт з діючою армією «Зимового походу», 12 грудня 1919 р. призначив Лівицького виконуючим обов’язки голови Ради народних міністрів УНР. Отже, у Варшаві фактично почав діяти ніби паралельний кабінет міністрів. Андрій Лівицький з перших днів виявив велику активність на новій посаді. 22 грудня ним підписаний і розісланий усім послам та головам дипломатичних місій УНР обіжник, у якому констатувалося погіршення стану в УНР після переходу Української галицької армії під денікінське командування, а також повідомлялося про те, що під «тимчасову охорону польського уряду передаються Кам’янець-Подільський та його околиці», де залишилася більшість державного апарату, для керівництва яким призначався Головноуповноважений уряду УНР І. Огієнко. Далі визначалися завдання варшавської урядової команди УНР на основі положень Декларації від 2 грудня 1919 р. 15 Дехто з членів уряду, як, наприклад, О. Безпалко та А. Степаненко, явно не схвалювали той факт, що А. Лівицький взяв на себе обов’язок визначати спрямування діяльності усіх посольств та дипломатичних місій і наполягали на скорішому поверненні міністерських апаратів в Україну. Така ситуація тривала аж до кінця травня 1920 р., коли РНМ очолив В. Прокопович. У новому уряді А. Лівицький обійняв посади заступника прем’єра та міністра закордонних справ. Щодо стосунків з І. Мазепою наприкінці 1919 – початку 1920 р. він твердив, ніби «Мазепа і Рада народних міністрів цілком опробують його варшавську політику». І. Мазепа ж, вернувшись у травні 1920 р. до Києва з армії «Зимового походу», рішуче заперечував свою участь у підготовці та підписанні принизливих для УНР польсько-українських квітневих домовленостей.

14 жовтня 1920 р. датований наказ С. Петлюри про відставку В. Прокоповича. А. Лівицькому від 18 жовтня 1920 р. доручалося очолити новий уряд із залишенням за ним портфеля міністра юстиції. Згідно з цим наказом РНМ УНР на засіданні 16 жовтня у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ) ухвалила подякувати В. Прокоповича за його працю на користь республіки і заслухала інформацію нового прем’єра про стан справ.

Неповний місяць прем’єрства А. Лівицького припав на останній період діяльності уряду УНР перед остаточною еміграцією за межі України. Найважливішими його акціями стали розгляд і схвалення законопроектів «Про Державну Народну Раду» та «Про тимчасове верховне управління». Головна ж увага уряду в цей час у зв’язку з катастрофічним становищем на фронті зосереджувалася на черговій евакуації з метою врятування державного майна та урядових установ. По доповіді А. Лівицького РНМ 12 листопада 1920 р. ухвалила розпочати евакуацію в ніч з 14 на 15 листопада. 18 листопада 1920 р. на засіданні уряду у містечку Фрідріхівка (нині м. Волочиськ Хмельницької області) остаточно вирішили, що для збереження сил на майбутнє слід подбати про перехід армії та проводу УНР за кордон. На засіданні уряду вже у Польщі, у Тарнові, під головуванням А. Лівицького було ухвалено рішення розпочати діяльність на еміграції з оприлюднення законів «Про тимчасове Верховне управління і порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки». 11 грудня 1920 р. А. Лівицький доповів на засіданні РНМ про результати поїздки до Варшави для з’ясування умов перебування уряду, армії та громадян УНР на території Річі Посполитої. На одному з наступних грудневих засідань уряду УНР він виступив з ініціативою утворення Тимчасового представницького органу при уряді, запропонувавши залучити до підготовки відповідного законопроекту про тимчасовий орган народного представництва усі партії та громадські організації.

Еміграція

У складі затвердженого С. Петлюрою 24 березня 1921 р. першого уряду УНР в екзилі, очоленого В.Прокоповичем, А. Лівицький знову обійняв посади заступника прем’єра та міністра юстиції. Наприкінці 1921 р. після трагічної невдачі «Другого Зимового походу армії УНР» саме він відстояв необхідність продовження діяльності уряду УНР поза межами України. Перебуваючи у Варшаві разом з С.Петлюрою, великого значення надавав дипломатії, а у 1922–26 рр. знову очолив уряд. Про активну участь А. Лівицького у серпні 1924 р. в утворенні на еміграції єдиного національного фронту свідчить В. Винниченко у своєму «Щоденнику». О. Шульгін у книзі «Без території» згадує, що коли у 1925–26 рр. керівництво УНР активізувало діяльність у справі встановлення зв’язків між українськими осередками у різних країнах Європи, А. Лівицький, як голова уряду, виїжджав на початку 1926 р. до Праги та Парижа.

Після загибелі С. Петлюри А. Лівицький очолив Директорію і перейняв посаду головного отамана військ УНР в екзилі. З 1926 р. також керував Державним центром УНР, який діяв у Варшаві, щоправда, під постійним наглядом польської поліції.

Під час Другої світової війни А. Лівицький залишався у Варшаві. Після закінчення війни оселився у Німеччині. У 1945 р. з метою активізувати діяльність уряду УНР в екзилі запропонував оновити його склад, запросивши до участі представників нової радянської та західноукраїнської еміграції.

Помер А. Лівицький 17 січня 1954 р. у Німеччині, у Карлсруе. Поховали його на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, але згодом прах перевезли на українське меморіальне кладовище у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Використані джерела:

1. Український урядовий портал;

2. Вісник Переяславщини.

Поет Костянтин Думитрашко — автор вислову «Маленька та хороша, моя Золотоноша»

Поет Думитрашко фото

Костянтин Думитрашко – український поет, котрий народився у Золотоноші в сім’ї священника. Вчився поет Золотоноші в місцевій народній школі, потім у духовному училищі, семінарії, духовній академії. Після навчання розпочав педагогічну роботу, викладав при духовній академії російську словесність. Протягом 25 років був професором академії, в останні роки життя — бібліотекарем. » Читати далі

«Лев» із Золотоноші — Дмитро Неверовський

«Ніколи не бачив більшої мужності з боку ворога». Так скаже про нашого земляка Дмитра Неверовской маршал наполеонівської армії Йоахім Мюрат. Часто вороги називали його Левом, а для нас його ім’я стало одним із символів мужності і безстрашності. Історик А. І. Михайлівський-Данилевський, писав: «Поезія і витончена культура можуть вкрасти для своїх творів з життя Неверовського кілька прекрасних хвилин, здатних надихнути перо поета і кисть живописця».

Майбутній герой Бородіна з’явився на світ 21 жовтня 1771 року в селі Прохорівка Золотоніського повіту, тоді ще Полтавської губернії. Батько його служив козаком в Переяславському полку і керував сотнею з Бубнівської Слободи. У губернії його знали, тому й доручили в 1783 році бути городничим Золотоноші. » Читати далі

«І я була матір’ю…» — Про трагічну долю «за кадром» Наталії Ужвій [ФОТО, ВІДЕО]

Час всевладний. І він — цей же час — як завжди, нічого не вчить. Інколи здригаєшся, коли в новинах повідомляють про гарячі голови, котрим уже заманулося добратися до занедбаних бібліотек… Аби провести там «партійні чистки»? Аби непотрібне — викинути, а застаріле — спалити? І поділити зотліле минуле — на «добре» і «погане»? На «своє» і «чуже»? Їм, звісно, вже більше нічим зайнятися в оскаженілій від кічу культурі? І більше нема на чому піаритися на тлі примари виборів? Так і до кладовищ доберуться. До скульптурних надгробків на Байковому — із зображеннями тих «героїв учорашніх днів», кого можна безтурботно позначити фарбою — того чорною, того білою. І знову навісити безмовним свідкам і учасникам розталої трагічної епохи чергові ярлики — «потрібний», «геть непотрібний». Певно, не усвідомлюють, що всі вони — і «чужі», і «свої» — все ж таки «наші». Котрі дурили і котрих дурили, котрі служили й котрі прислужували. Творці й руйнівники, котрі страждали й котрих обожнювали… «Наші». У цій темі вже й не знаю, якими стежками і з якими мірками підійдуть до складної постаті вітчизняної культури ХХ століття. До жінки, котра не на словах, а справді була «першою українською радянською актрисою». » Читати далі

1 2