Новини за категорією: Постаті

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бурян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Буряну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бурянах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Іван Черінько – туркменський художник родом із Золотоніського району

Основоположник туркменського образотворчого мистецтва Іван Черінько  наш земляк, народився у с. Деньги Золотоніського району. Став заслуженим діячем мистецтв Туркменістану у 1945 році.

Про історію його життя та творчості розповідає телеканал “Ільдана”:

Олексій Бах – «композитор» в царині біології

Кожен, хто вперше буває в нашому місті в районі міської школи №5 цікавиться, яке відношення до Золотоноші має відомий композитор. Так, Золотоноша і золотонісці можуть пишатися, бо мають свого власного Баха. Та на відміну від відомого німецького композитора (який до речі теж народився в березні) наш став «композитором» в галузі природничих наук, натхненником і дослідником в царині біології.

17 березня 1857 року у Золотоноші в родині техніка-винокура народився син Олексій. Пізніше родина переїхала до Борисполя. Ще в дитячі роки батько познайомив сина з процесами бродіння, пробудив у хлопця інтерес до процесів, що відбуваються у живій природі. Під час навчання в Другій класичній київській гімназії (1867-1875) Олексій цікавився природничими науками. По закінченню гімназії батьки радили синові обрати шлях лікаря. Олексій же вбачав своє покликання в науці. В шкільному віці він ознайомився з працею Дмитра Менделєєва «Основи хімії», яка справила на майбутнього науковця велике значення.

У 1875 році Олексій Бах вступає на відділ природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету. Не оминули Баха і революційні події, що точились у тогочасному студентському середовищі. В результаті за участь у студентських виступах студент Олексій Бах з 1878 по 1883 роки перебував під наглядом поліції у Новгородській губернії. Після повернення із заслання Олексій бере участь у створенні Київської організації «Народна воля». Під впливом популярного в ті часи вчення Карла Маркса Бах написав книгу «Царь Голод». За епіграф автор узяв слова поета Некрасова: «В мире есть царь: этот царь безпощаден. Голод названье ему…». У книзі Бах пише про розподіл праці, попит і пропозицію, конкуренцію та їхній вплив у визначенні цін на товари.

Після розгрому народовольчої організації у 1885 році Бах емігрує за кордон. Спочатку в 1890 році працює та відточує свої знання в лабораторіях Колеж де Франс (Париж), в 1891-1892 роках працює в США, в 1894 році переїздить до Швейцарії. В Женеві організовує лабораторію у власній квартирі. Проводить наукові дослідження що стали справжнім проривом в природничій галузі. У 1895 році Бах обґрунтовує свою теорію окислювальних процесів у живих організмах, яка увійшла в світову науку як теорія Баха-Енглера. За видані праці в галузі біохімії Лозанський університет присвоює йому звання доктора. У 1915 році Баха обрано президентом Швейцарського товариства природознавців.

У 1917 році у шістдесятирічному віці вчений повертається на батьківщину. В цей час Олексій Бах організовує Центральну хімічну лабораторію, яку пізніше було реорганізовано в фізико-хімічний інститут ім. Я. Карпова. В 1920 році він засновує біохімічний інститут у системі Наркомату охорони здоров`я. У 1935 році створює інститут біохімії Академії наук СРСР і очолює його (був його директором до 1946 р.) . З 1935 по 1941 р. Олексій Миколайович був академіком і секретарем відділу хімічних наук АН СРСР. У 1945 році йому було присвоєно звання Героя соцпраці.

Багато відкриттів земляка збагатили природничу науку, ними користуємося і сьогодні. Беручи до рук скибку хліба, смакуючи справжнім «живим» пивом, ми навіть не замислюємось, що для покращення смакових якостей продуктів наш земляк проводив години наполегливої праці в лабораторії. Теоретичні праці Баха про ферменти стали науковою основою розвитку харчової промисловості. Завдяки наполегливій праці земляка було реконструйовано підприємства цукрової, тютюнової, чайної та інших галузей  харчової промисловості. Теорії вченого-біохіміка дали пояснення багатьом властивостям рослин: урожайності, цукристості, скоростиглості, морозо- і посухостійкості Поглиблене вивчення ферментів зерна і борошна дозволило значною мірою покращити процес випікання хліба.

Помер Олексій Бах 13 травня 1946 року на дев`яностому році життя і похований в Москві. У 1967 році до 110-ї річниці з Дня народження Олексія Миколайовича Баха в Золотоноші в сквері імені Баха було відкрито пам’ятник-погруддя відомому вченому. Автор – вчитель Золотоніської школи-інтернату Полікарп Орестович Швидкий. Зараз цей пам’ятник стоїть на подвір’ї міської ЗОШ № 5. В приміщенні Золотоніського  музею є експозиція, присвячена славному землякові.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Для довідки: Список наукових праць Олексія Миколайович Баха

Сергій Шелухін — проректор першого українського університету за кордоном

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається 100-річчя з часу заснування єдиного університету з українською мовою викладання поза межами України та одного із найважливіших центрів україністики у світі — Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Ініціювали його створення провідні діячі Української Народної Республіки (УНР), які після окупації нашої молодої держави більшовицькою Росією опинилися на політичній еміграції, українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій та Союз письменників і журналістів.

До його діяльності має відношення і Сергій Шелухін, уродженець Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, Міністр судових справ та юстиції при Центральній раді й Директорії УНР. Навчався у Лубенській гімназії, яку очолював видатний етнограф Матвій Номис. До слова, першим вчителем Шелухіна був Іларіон Бойко — племінник Тараса Шевченка. Вже гімназистом Сергій виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером. При Гетьманаті Павла Скоропадського був генеральним суддею. Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат — підписання договору про припинення воєнних дій.

сергій шелухін

Один зі засновників одеської «Просвіти», член п’яти наукових товариств, він обстоював величезний внесок українства у загальнослов’янську історію та культуру. Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном — спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-25). Проректор, а з 1929 року — декан факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в УВУ. На еміграції видав працю «Назва України». У ній він доводив, що французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя.

Сам Український Вільний Університет заснований УВУ був 17 січня 1921 року у Відні — столиці Австрії, і потім ще двічі змінював місце «прописки». Університет створювався для українських емігрантів, щоб надати їм доступ до освіти та наукових досліджень. На початку ще точилися дискусії: творити університет чи науково-дослідний інститут? І перемогла точка зору, що важлива не лише наука, але й викладання. Оскільки УВУ засновувався в еміграції, його місія полягала у оберіганні і плеканні української національної ідентичності.

Проте незабаром Відень втратив позиції «емігрантської столиці», і вже після закінчення першого семестру УВУ восени 1921 року переїхав до Праги, де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя українських емігрантів. Також там мешкало чимало українських професорів та академічної молоді, що посприяло розвиткові УВУ. У Празі Університет одержав приміщення та фінансову підтримку від Чехословацької Республіки, яку очолював Томаш Масарик, а на перший семестр вписалося понад 700 слухачів, серед яких не лише українці, а й німці, євреї, румуни, поляки та ін.

український вільний університет

Група професорів Українського Вільного Університету. Прага, 1926 рік

Упродовж свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами.

В Університеті було відкрито філософський і правничий факультети. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як історик, міністр мистецтва УНР Дмитро Антонович, історик і міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського Дмитро Дорошенко, мовознавець Олександр Колесса, географ Степан Рудницький, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, історик і правник Андрій Яковлів, географ Роман Дражньовський та ін.

З наближенням військ СРСР до Праги навесні 1945 року УВУ опинився під загрозою, адже він стояв на заваді окупаційному комуністичному режиму, і ним та його працівниками особисто цікавився кривавий диктатор Йосип Сталін. Щоб зберегти заклад, ректор Андрій Яковлів пропонував переїхати до Німеччини, проте колишній президент Карпатської України, релігійний, культурний та політичний діяч Августин Волошин, який тоді був заступником декана філософського факультету, наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та сподівався на компроміс із більшовиками. Усе ж, Яковлів із деякими професорами переїхав на захід, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. Така наївність і недалекоглядність дорого коштувала: Августина Волошина й інших діячів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували спецслужби Радянського Союзу (самого його комуністичні бузувіри закатували у московській Бутирській в’язниці), а майно, бібліотека й архіви були брутально розгромлені або викрадені й вивезені «радянськими визволителями Європи» до СРСР. Складно навіть уявити, скільки правдивих відомостей з історії перших у 20 ст. визвольних змагань ретельно приховані «за сімома замками» у закритих архівах нинішньої Росії — правонаступниці СРСР, яку очолює Владімір Путін — послідовний продовжувач політики Сталіна.

Отож, буремні вітри 20 століття закинули більшість професорів і студентів до Баварії. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період існування УВУ. Усе довелося відновлювати «з нуля»: знекровлена після ІІ світової війни Німеччина не могла фінансово підтримати заклад, тож Університет матеріально опирався винятково на власні сили. Спершу він базувався у стінах початкової школи, і тільки згодом стараннями Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого та української діаспори отримав інше просторе приміщення. Бібліотечний фонд спершу формувався з курсових записів професорів, самвидавів, періодики та приватних книжок, оскільки не було коштів, паперу та засобів для друку. Нині бібліотека налічує близько 35 тис. книг, а обсяг архіву УВУ — близько 500 тис. аркушів документів, якими цікавляться науковці багатьох країн світу. Внаслідок нової хвилі повоєнної міграції і втеч від репресій комуністичного режиму сюди переїздили науковці з України. У Мюнхені, на відміну від СРСР, вони могли вільно видавати книги, читати лекції та проводити наукові дослідження. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ сягала 80 осіб.

За матеріалами Олега Пустовгара, регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Джерело: poltava.to

90 років з дня народження Івана Дробного

16 січня виповнюється 90 років від дня народження Івана Семеновича Дробного. В далекому 1931 році на мальовничій Богуславецькій землі народився наш талановитий земляк – поет, письменник, публіцист, літературознавець Іван Семенович Дробний. Проживши непросте життя, він заслужив визнання, шану, любов і повагу. Його твори посіли належне місце у літературі рідного краю та поза його межами і є окрасою фондів  бібліотек.

У 2020 році з метою популяризації творчої спадщини Івана Семеновича, збагачення гуманітарного простору Золотоніщини та України, активізації літературно-творчого життя, Золотоніська міська рада заснувала щорічну міську премію імені Івана Дробного у номінаціях “Поезія”, “Проза”, “Музичне мистецтво”.

Творчий доробок ювіляра представлений на книжковій виставці “За пагорбами літ” у Центральній бібліотеці для дорослих та дітей Золотоніської міської ради.

Золотонісці вшановують пам’ять відомого земляка Михайла Пономаренка

Сьогодні, 28 жовтня, минає 100-річчя від дня народження людини з великої літери – Михайла Пономаренка. Проживши довге, сповнене бурхливих подій життя, він тихо спочив в оточенні найближчих і найвідданіших людей на відмітці 89 років 2 місяці і 3 дні… Помер Михайло Федорович морозного та сніжного січневого першого дня нового 2010 року. Про це розповідає видання Золотоноша.City.

Про нього вже сказано і написано дуже багато. Та я маю власні спомини про Михайла Пономаренка.

Вперше про Михайла Федоровича почула, будучи першокурсницею Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту. Одного разу столичний професор, який начитував студентам-першокурсникам матеріал, захотів познайомитись з нами, дізнатись, звідки хто родом. Коли почув — місто Золотоноша (звідси родом була я і моя подруга-однокласниця), він сказав: «Та  Золотоноші є свій професор — Пономаренко, який навчить більше багатьох інститутських викладачів». Справді, тоді ми відчули гордість за свого земляка.

По закінченню навчання я прийшла на роботу в наш міський музей. І тут дізналася про велику заслугу першого директора музею Михайла Пономаренка у створенні експозиції, зборі експонатів. Здивувало, що багато експонатів він купував за власний кошт, а для збору матеріалів відвідав багато архівів, бібліотек та музеїв колишнього Союзу. Не раз доводилося читати дрібний нерозбірливий почерк Михайла Федоровича, його історично-краєзнавчі статті в періодиці, поезії, в яких розкривався талант Пономаренка-поета. Саме по його статтях та книжках і зараз, після скількох років роботи у музеї, готуюся до тематичних екскурсій і зустрічей з відвідувачами, готую публікації.

Хто ще з авторів подібно Михайлу Федоровичу цікаво, доступно, з науковим підходом описував історію Златокраю та біографії златокраян? А які глибокі пізнання Пономаренка у питаннях археології, нумізматики, первісної історії, античності, мовознавства та багатьох інших дисциплін! Важко злічити, скільки сучасних науковців-істориків, вчителів, викладачів, студентів, школярів, готуючись до уроків, при написанні робіт використовують матеріали його надбань.

85 років Пономаренку святкували урочисто у міській раді. Тоді востаннє він відвідав і краєзнавчий музей. Я пам’ятаю дужий потиск руки. Тоді у розмові він «порівняв себе з великим деревом, кора якого почала тріскатися, а корінь підточений хворобою. Хоча ще так хочеться до сонця….». У цих словах відчувалася мудрість справжнього філософа.

…Хоронили Пономаренка на старому міському кладовищі недалеко від його батьків. Був морозний січневий ранок нового року. Через рік поряд виріс горбик, де похована Надія Василівна – дружина, підтримка і опора останніх двадцяти років його життя. Зараз на могилках височіють два пам’ятники, побудовані за кошти небайдужих земляків та друзів. На жаль, дітей у Пономаренка не залишилося. Та лишились учні, друзі і знайомі, які і зараз не забувають про Вчителя, Краєзнавця, Поета, Директора. Залишилось його дітище – краєзнавчий музей, який з 28 січня 2010 року носить ім’я свого першого директора, і якому в цьому році виповнюється 60 років.

Мудрі кажуть: «Генії – це метеорити, що згорають, даруючи світло». Народний академік, вчитель Пономаренко справді дарував світло мудрості та науки сучасникам та нащадкам.

У день народження Михайла Пономаренка разом з міським керівництвом Золотоноші ми побували на могилі нашого відомого земляка, щоб вшанувати світлу пам’ять людини, котра залишила значимий слід на Золотоніщині.

Віта ЯМБОРСЬКА,
директор Золотоніського краєзнавчого музею 
ім. М. Пономаренка.

Матвій Донцов — майстер станкового живопису та друг Катерини Білокур

Матвій Донцов – український художник, який все життя працював у галузі станкового живопису й увійшов в історію мистецтва як пейзажист. Пензлю митця належать понад півтори тисячі картин, найвідоміші з них: “Ворскла”, “Ранок”, “Літо”, “Пшениця ярова”, “Затока”. Його полотна нині експонуються в художніх музеях Києва, Харкова, Полтави, Дніпра, Лебедина, Миколаєва, а також зберігаються в приватних колекціях. » Читати далі

Золотоніський художник Ілля Шульга — учень Ільї Рєпіна

Розглядаючи експонати краєзнавчого музею, очі мимоволі чіпляються за насичене червоними фарбами полотно пензля роботи 20-х років минулого століття золотоніського художника Іллі Шульги. На ньому зображена жінка  в повний ріст, в українському національному вбранні. На шиї кілька разків червоних дукатів, волосся заховане під хусткою.

шульга 1 » Читати далі

Молодіжні гіди Златокраю: історичний проект від золотоніської молоді

5 вересня  розпочалася реалізація проекту «Молодіжні гіди Златокраю» за підтримки Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Черкаської ОДА. Мета проекту – національно-патріотичне виховання молоді, формування громадянської свідомості та підвищення рівня обізнаності громади про видатних жителів краю.

» Читати далі

Земський гласний Михайло Злобинців: діяльність на Золотоніщині під час революційних подій 1917-1920 років

Ще донедавна ім’я видатного громадського й культурного діяча Михайла Олександровича Злобинціва (Злобинця) було невідоме широкому загалу, оскільки він відносився до категорії репресованих діячів, щодо яких за радянських часів діяло негласне табу на згадування та вшанування. Навіть після реабілітації у 1989 році пройшло немало часу, щоб його ім’я нарешті було повернуте із забуття, а справи – належно оцінені нашими сучасниками. Найбільша заслуга в цьому колишнього директора Золотоніського краєзнавчого музею М.Ф. Пономаренка, який свого часу порушив питання про реабілітацію свого земляка, а також помістив про нього невелику довідку в Українській Літературній Енциклопедії (1990). Пізніше про М. Злобинціва, як про бандуриста із сценічним ім’ям Микола Домонтович (правильно Михайло, В.К.), з’явилася згадка в енциклопедичному довіднику «Митці України» (1992) та в інших довідкових виданнях. » Читати далі

Іван Падалка — геніальний графік і стиліст, закатований НКВС

Іван Падалка 00Пiдстрижений «пiд горщик» модернiзований запорожець, генiальний графiк i стиліст Іван Падалка – найкращий учень Михайла Бойчука, в 1920-х його ім’я було внесено до сотні найкращих художників Європи ХХ століття…

Іван Падалка народився 15 листопада 1894 р., у с. Жорнокльови Золотоніського повіту в козацькій сім’ї селянина. Тато та дід були вихідцями з козаків Гельмязівської сотні Переяславського полку. Хоч і десяток дітей батьки мали, але про освіту їхню дбали. Іван навчався в церковно-парафіяльній і дворічній міністерській школах, потім у Миргородській художньо-промисловій школі ім. М. Гоголя, але був виключений за поширювання української преси. Завдяки О Сластьону влаштувався працювати у майстернях при Полтавському етнографічному музеї. » Читати далі

Антон Богунський — націонал-комуніст, убитий Троцьким за ідеї Незалежності

Після прориву червоного фронту під Волновахою в травні 1919 року, білі російські війська переможно просувалися Україною. На початку липня денікінці увірвалися до Харкова, де їм була влаштована гучна зустріч з оркестром, квітами і молебнем. Долаючи опір червоних, денікінці почали наступ на Київ.

В цей час у Саратові виходить книжка «До хвилі» українських націонал-комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха, в якій прямо було сказано — Україна повинна бути хоч і радянською, проте незалежною від Росії зі всіма атрибутами держави — армією і фінансами. » Читати далі

Григорій Бондар — бразильський вчений, що відкрив світу декілька сотень комах та жуків

grigorij-bondar-01Не Бахом єдиним Золотоніський повіт вніс свій доробок до світових природничих наук. Якщо про видатного біохіміка знає у місті чи не кожен, то прізвище його успішного колеги із спорідненої науки широкому загалу невідоме. Абсолютно. Причини зрозумілі: радянська буденність не могла не викреслити із пам’яті людину, котра емігрувала з країни, рятуючись від репресій. Понад 200 наукових робіт, відкриття 12 нових видів пальмових рослин, 400 видів комах, 35 родів та 300 видів жуків, 11 родів клопів — такий доробок агронома, ботаніка, міколога, фітопатолога та ентомолога, котрий свою світову славу змушений був здобувати у далекій Бразилії. » Читати далі

Олександр Островський — золотоніський актор, розстріляний більшовиками

oleksandr-ostrovskijОлександр Островський народився в Золотоноші, навчався в місцевій юнацькій гімназії. Тут вперше познайомився з ідеями українського націоналізму Миколи Міхновського і під їх впливом став «мазепинцем». Будучи членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Островський брав активну участь в революційних подіях 1905-1907 років.

Після поразки революції Островський перебирається до Галичини. В 1912 році він повертається в «підросійську» на той час Україну, де пов’язує свою долю з театром, своїм давнім захопленням. » Читати далі

Апеляційний суд реабілітував золотоніського підпільника

18 жовтня Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення про реабілітацію холодноярських отаманів і козаків. Про це на своїй сторінці у Facebook написав голова історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

Зокрема, суд реабілітував отамана Іларіона Загороднього, Мефодія Голіка- Залізняка, Дениса Гупало, Юрія Дроботківского, козаків Олексія Добровольського, Тимофія Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанського комітету Григорія Яковенка, Костянтина Здобудь-Волю і Леоніда Мушкета. » Читати далі

1 2