До 200-ліття Олександра Навроцького
Представники золотоніського дворянства у справі Кирило-Мефодіївського товариства
(до 200-річчя від народження Олександра Навроцького)
Вшановуючи уродження Золотоніського краю Олександра Олександровича Навроцького (1823–1892), маємо згадати і тих осіб, які входили до його найближчого оточення та справили найбільший вплив на його загальний і політичний світогляд. Напевне, формування цього світогляду розпочалося ще в дитячі роки, в селі Антипівка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де народився і виховувався Олександр Навроцький, а потім в Золотоніському повітовому училищі, де приблизно у 1833–1835 роках він здобував початкову освіту.
На жаль, про цей відтинок життєвого шляху Олександра Навроцького відомо дуже мало. Його біографи переважно акцентували увагу на університетському періоді життя Олександра, коли він увійшов до кола прогресивних діячів, котрі заснували Кирило-Мефодіївське братство. Як відомо, одним із засновників цього українського таємного гуртка (він нараховував всього 12 членів) був Микола Іванович Гулак (1822–1891), який на той час уже закінчив юридичний факультет Дерптського університету і служив чиновником канцелярії Київського військового губернатора (1845).
Олександр Навроцький. Джерело: Вікіпедія
Під час слідства, яке у справі Кирило-Мефодіївського товариства проводив так званий Третій відділ – орган політичного розшуку і слідства в Російській імперії, з’ясувалося, що Микола Гулак доводився двоюрідним братом О. Навроцькому і саме під його впливом 22-річний Олександр став кирило-мефодіївцем. У цій справі Третій відділ також допитував поручика Новоархангельского уланского полку Павла Львовича Ашаніна, який мав листування з Миколою Гулаком та його батьком, відставним майором Іваном Івановичем Гулаком. Павло Ашанін також доводився двоюрідним братом Миколі Гулаку. Проте слідство не знайшло доказів, які б свідчили про його причетність до Кирило-Мефодіївського братства і з нього зняли всі підозри.
Власне, у цій історії мене найбільше зацікавила інформація про родинні зв’язки Миколи Гулака, Олександра Навроцького та Павла Ашаніна, бо всі троє були вихідцями із Золотоніського краю або в тій чи іншій мірі були пов’язані з ним родинними вузами. Тут мешкали їхні батьки, які мали певну власність чи службові інтереси, які часто перетиналися з особистими та сімейно-родовими справами. За часів Гетьманщини та й пізніше це було досить поширене явище. Про це, приміром, говорять назви багатьох населених пунктів, які були засновані козаками та представникам козацької старшини і пізніше належали їхнім нащадкам. Значна частина маєтностей на території України також належала представникам російського дворянства, яке отримувало їх у вигляді нагород за вірну службу. І ці топографічні міточки можуть багато розповісти про минулу історію нашого краю.
Унтер-офіцер 2-го Українского уланського полку, перейменованого в 1830 році в Новоархангельський
Наприклад, село Ашанівка, яке наразі відноситься до Великоху-тірської територіальної громади, колись називалось хутором Печиконівським. У другій половині XVIII ст. цей хутір придбав управитель казенних кантакузін-ських маєтностей прем’єр-майор Микита Ашанін і згодом за прізвищем власника цей хутір почали називати Ашаніновкою. Пізніше ним володів його син Лев Ашанін і внук Павло.
Можемо припустити, що Павло Львович Ашанін закінчив Полтавське кадетське училище і став офіцером Новоархангельского уланському полку, який до 1830 року називався 2-м Українським уланським полком, а ще раніше – 2-м Українським козачим полком, сформованим у 1812 році на території Київської губернії. У цьому полку служило чимало вихідців з нашого краю.
А на території Драбівської громади знаходиться не велике село Козаче, а вірніше – хутір, який раніше називався Гулаківкою. Заснований він був у 70-х роках XVIII cт. представниками старовинного козацько-старшинського роду Гулаків, які тривалий час служили в Переяславському полку. Дід Миколи Гулака, Іван Євстратійович, і прадід, Іван Іванович, були сотниками Другової полкової сотні Переяславського полку. Після ліквідації козацького устрою Іван Іванович Гулак служив земським комісаром Переяславского повіту (1798), а потім – золотоніським повітовим хорунжим (1809). Як зазначає В. Модзалевський, за ним в Золотоношскому повіті в хуторі Козачому були 61 душа чоловічої статті і 60 жіночої, а також 27 душ в хуторі Малиновскому цього ж повіту.
Близько 1793 року в хуторі Козачому народився батько Миколи Гулака, про що свідчить запис у сповідальній книзі Миколаївської церкви села Митлашівка за 1796 рік. Хутір Козачий (Гулаківка) був приписаний до цієї церкви. Крім Івана, якому на той час було 4 роки, в родині відставного майора Івана Івановича Гулака та його дружини Ганна Григорівни (Гайворонської) були й інші діти: Ганна (3), Пелагія (2) і Григорій (1).
Микола Гулак. Джерело: Вікіпедія
Батько Миколи Гулака починав свою службу копіїстом в Золотоніському повітовому суді і тривалий час служив тут на різних посадах. Його дружиною була Надія Андріївна (Суровцова). Наприкінці XVIII-го та в першій половині XVIII сторіччя вони мешкали в хуторі Козачому. Тому деякі дослідники вважають, що тут народився і Микола Гулак. За іншими даними, майбутній правознавець, громадський і політичний діяч, публіцист та перекладач народився у Варшаві, де свого часу проходив службу його батько. Але в 1830 році він повернувся з родиною на свою батьківщину і кілька років мешкав у своєму родовому маєтку, де частину дитинства провів і Микола Гулак. У 1868 роках колезький асесор Іван Іванович Гулак ще значився землевласником у селі Козаче, де йому належало близько 600 десятин.
Про повсякденне життя золотоніського дворянства і їхні родинні зв’язки варто було б написати окрему книгу. Але наразі обмежимося короткою розвідкою про кілька родин, які потрапили в поле нашого зору – Гулаків, Навроцький та Ашаніних.
Очевидно, Микола Гулак, Олександр Навроцький і Павло Ашанін (а вони були ровесниками) познайомилися ще в дитинстві й пізніше підтримували між собою родинні зв’язки. Їхні матері були рідними сестрами, що походили з роду дрібнопомісного поміщика Андрія Суровцова. У сповідальній відомості антипівської церкви святої Параскеви за 1816 рік (ДАПО, Ф.706, оп.4, спр.104) знаходимо запис про те, що штабс-капітан Андрій Петрович Суровцов мав невелике володіння в селі Антипівка, до якого належали 28 кріпаків. У 1833 році він служив секретарем Золотоніського повітового суду. За Табелем про ранги чин штабс-капітана відповідав цивільному чину колезького секретаря. Напевне, після виходу у відставку Андрій Суровцов оселився в Антипівці і влаштувався на цивільну службу в Золотоніському повітовому суді. За імперських часів це була досить поширена практика.
На початку XIX ст. (1816 р.) село Антипівка нараховувало 195 дворів, у яких мешкало 1640 осіб. Здебільшого це були козаки, селяни та бобилі (безземельні селяни). Також в селі мешкала невелика кількість купців, міщан та дрібних чиновників-канцеляристів і 70 військових (здебільшого обер-офіцерських чинів) та членів їхніх родин. Але в 1816 році родина Олександра Навроцького серед них не згадується. Можливо, вона мешкала в Золотоноші, а до Антипівки переселилась пізніше.
Цікаво, що серед місцевих землевласників у сповідальній книзі антипівської церкви згадується і майор Іван Гулак, який володів лукою в урочищі Бакаївка і мав 25 кріпаків (3 родини). Очевидно, ці володіння були придбані ним під час служби в судових установах Золотонського повіту. Примайні, як свідчать архівно-історичні джерела, Іван Іванович Гулак (батько Миколи Гулака) тривалий час служив канцеляристом в Золотоніському подкоморському суді, а потім в нижньому земському суді. У 1831–1834 роках він був предводителем повітового дворянства і одночасно служив підкоморієм місцевого суду. Деякий час одним із засідателів Золотоніського земського суду був і син Микити Ашаніна Лев Ашанін (народився бл. 1778 р.). На цій посаді він згадується в 1814 році. Тобто, Іван Гулак, Лев Ашанін та Андрій Суровцов були вихідцями з одного середовища і їхнє знайомство стало не випадковим. До цього ж середовища належав і батько Олександра Навроцького.
З матеріалів слідства по справі Кирило-Мефодіївського товариства дізнаємося, що Олександр Навроцький (старший) мав чин поручика, тобто був молодшим офіцером. Його дружину звали Марія, яка походила з родини Андрія Суровцова і народила кількох дітей. Олександр був старшим із синів. Також маємо інформацію, що батько О. Навроцького залишив свою дружину з дітьми без засобів до існування і, напевне, кудись виїхав.
Як би там не було, а батьки Олександра Навроцького і Миколи Гулака зробили все можливе, щоб дати своїм дітям добру освіту, яка, до речі, була не безкоштовною. Попри це, обоє закінчили престижні університети і мали не погані умови для кар’єрного зростання. Проте знайомство з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а потім і з Тарасом Шевченком та іншими прогресивними особистостями докорінно змінило їхній світогляд і їхню долю. Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства його організатори та найактивніші члени були заарештовані й пізніше заслані у віддалені губернії Російської імперії під нагляд поліції.
Найсуворіше покарання отримав Микола Гулак, який був визнаний головним організатором Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році він був заарештований і ув’язнений на три роки в Шліссельбурзькій фортеці без права повернення до місць, де раніше проживав. Відбувши заслання, в 1859 році він переїхав до міста Одеси і працював тут викладачем у Рішельєвському ліцеї. Написав для нього дев’ять навчальних програм з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо. Також в Одесі французькою мовою була видана праця «Дослідження трансцендентних рівнянь» (1859), яка отримала схвальні відгуки Паризької академії наук. Микола Іванович Гулак залишив значну спадщину в галузі математики. Йому належать праці: «Про сучасний стан європейського градусного вимірювання», «Про розв’язання трансцендентних рівнянь», «Нарис геометрії в чотирьох вимірах».
Останні роки життя Микола Іванович Гулак провів на Кавказі. Займався історією, філософією, математикою, літературознавством та перекладацькою діяльністю. Помер у м. Гянджа (тепер Азербайджан) 26 травня (7 червня) 1899 р., де й був похований, але його могила не збереглася.
Трагічно склалася і доля Олександра Навроцького. Як один учасників Кирило-Мефодіївського товариства він був засланий до міста Єлабуга В’ятської губернії. У 1849 році його мати Марія Андріївна Навроцька зверталася до шефа жандармерії графа Орлова з клопотанням про переведення її сина в Курську губернію, де був м’якіший клімат. Про це також клопотався поміщик із села Вознесенське Золотоніського повіту Олексій Капніст, який знав родину Навроцьких. Про пом’якшення покарання О. Навроцькому клопоталась і княжна Варвара Рєпніна. Зрештою, ці прохання були задоволені і Олександра перевели до Курська. Але царська влада так і не дозволила йому повернутися на свою батьківщину, в Україну, до рідної Антипівки. Після зняття поліцейського нагляду у 1853–1857 рр. О. Навроцький служив у Петербурзі, у 1858 р. переїхав на Кавказ, у Дагестан. Помер і похований у Темір-Хан-Шурі (тепер місто Буйнакськ, Дагестан). Пізніше тугу за батьківщиною Олександр Навроцький виливав у багатьох віршах, які дуже співзвучні із творами Тараса Шевченка.
Ось такий несподіваний історичний зріз ми отримали під час знайомства із справою Кирило-Мефодіївського товариства. Щодо самої справи, то я погоджуюся з думкою головного редактора і видавця журналу «Кіевская старина» Володимира Науменка, який вважав, що ця справа була штучно роздута царською владою до масштабів антидержавної змови. Насправді, за тих умов Кирило-Мефодіївське товариство не представляло для державного устрою серйозної загрози. Про це говорить і той факт, що для формування активу Кирило-Мефодіївського братства Микола Гулак намагався використати свої родинні та земляцькі зв’язки. Але, якщо у випадку з Олександром Навроцьким це спрацювало, то з Павлом Ашаніним – ні. Далеко не всі представники тодішньої еліти готові були зрозуміти і підтримати програмні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, які на той час виглядали занадто радикальними. Втім, ці ідеї не загинули, а дали поштовх для зародження потужного руху за самостійність України, який на початку ХХ ст. вилився в Українську революцію і привів до утворення Української Народної Республіки.
Вірш Олександра Навроцького «Молитва»
»
Віктор Козоріз,
журналіст,
член Національної спілки краєзнавців України
Читайте також: Віктор Козоріз » Козаки Золотоніського повіту у 1767 році
”
А далі- закінчив заочне відділення Московського університету народної творчості. Повернувся в рідне село. Працював в місцевому колгоспі, будував дім, з дружиною виростили трьох синів і….творив, творив, творив. Перша творча презентація відбулась в Черкасах (1957рік), потім – Ярославль ( 1983), Москва ( І, ІІ, ІІІ Всесоюзні фестивалі народної творчості), Золотоноша ( 1986, 1997). У 1996 році роботи художника представлені на виставці художніх картин українських митців у Торонто (Канада). До канадської виставки було замовлено буклет з фото робіт. В ньому видрукуване побажання Народного художника України Данила Нарбута: «Любити Україну – це велике щастя. Дай Бог пану Василю продовжувати це щастя до кінця свого життя. Дивіться і радійте.» « На луках», «Сіножать», «Літній вечір», «Ранок над Тясмином», « Вид на Красногірський монастир», і ще багато-багато картин з українським колоритом, хатами під стріхами, вербами біля річки радують око і тривожать ностальгічно душу…
Народився 15 листопада 1894 року в с. Жорнокльови, Золотоніського повіту в багатодітній (8) дітей. Не дивлячись на бідність, батько прищепив любов до науки. Навчався в Миргородській художньо-керамічній школі, та був виключений за участь у бунті, вигукнув: «Геть царя!». Та творчий хлопець знайшов роботу в Полтавському етнографічному музеї, – він виготовляє копії українських килимів. Навчався в Київському художньому училищі. На чорно-білій світлині він вирізняється серед однолітків зачіскою «під макітру». Про нього згадують що був чемним, лагідним і дещо наївним. Один з кращих учнів художників Михайла Бойчука і Опанаса Сластіона.
У часи сталінських репресій багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…
