Новини за категорією: Культура


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

До 200-ліття Олександра Навроцького

Культура, Постаті, Царські часи

Представники золотоніського дворянства у справі Кирило-Мефодіївського товариства 

(до 200-річчя від народження Олександра Навроцького)

Вшановуючи уродження Золотоніського краю Олександра Олександровича  Навроцького (1823–1892), маємо згадати і тих осіб, які входили до його найближчого оточення та справили найбільший вплив на його загальний і політичний світогляд. Напевне, формування цього світогляду розпочалося ще в дитячі роки, в селі Антипівка Золотоніського повіту Полтавської губернії, де народився і виховувався Олександр Навроцький, а потім в Золотоніському повітовому училищі, де приблизно у 1833–1835 роках він здобував початкову освіту.

На жаль, про цей відтинок життєвого шляху Олександра Навроцького відомо дуже мало. Його біографи переважно акцентували увагу на університетському періоді життя Олександра, коли він увійшов до кола прогресивних діячів, котрі заснували  Кирило-Мефодіївське братство. Як відомо, одним із засновників цього українського таємного гуртка (він нараховував всього 12 членів) був Микола Іванович Гулак (1822–1891), який на той час уже закінчив юридичний факультет Дерптського університету і служив  чиновником канцелярії Київського військового губернатора (1845).

Олександр Навроцький. Джерело: Вікіпедія

Під час слідства, яке  у справі Кирило-Мефодіївського товариства проводив так званий Третій відділ – орган політичного розшуку і слідства в Російській імперії, з’ясувалося, що  Микола Гулак доводився двоюрідним братом О. Навроцькому і саме під його впливом 22-річний Олександр  став кирило-мефодіївцем. У цій справі Третій відділ також допитував поручика Новоархангельского уланского полку Павла Львовича Ашаніна, який  мав листування з Миколою Гулаком та його батьком, відставним майором Іваном Івановичем Гулаком. Павло Ашанін також доводився двоюрідним братом  Миколі Гулаку. Проте слідство не знайшло доказів, які б свідчили про його причетність до Кирило-Мефодіївського братства і з нього зняли всі підозри.

Власне, у цій історії мене найбільше зацікавила інформація про родинні зв’язки Миколи Гулака, Олександра Навроцького та Павла Ашаніна, бо всі троє були вихідцями із Золотоніського краю або в тій чи іншій мірі  були пов’язані з ним родинними вузами. Тут мешкали їхні батьки, які мали певну власність чи  службові інтереси, які часто перетиналися з особистими  та сімейно-родовими справами. За  часів Гетьманщини та й пізніше це було досить поширене явище. Про це, приміром, говорять назви багатьох населених пунктів, які були засновані козаками та представникам козацької старшини і пізніше належали їхнім нащадкам. Значна частина маєтностей на території України також належала представникам російського дворянства, яке отримувало їх у вигляді нагород за вірну службу. І ці топографічні міточки можуть багато розповісти про минулу історію нашого краю.

Унтер-офіцер 2-го Українского уланського полку, перейменованого в 1830 році в Новоархангельський

Наприклад, село Ашанівка, яке наразі відноситься до Великоху-тірської територіальної громади, колись  називалось хутором Печиконівським. У другій половині XVIII ст. цей хутір придбав управитель казенних кантакузін-ських маєтностей прем’єр-майор Микита Ашанін і згодом за прізвищем власника цей хутір почали називати Ашаніновкою. Пізніше ним володів його син Лев Ашанін і внук Павло.

Можемо припустити, що Павло Львович Ашанін закінчив Полтавське кадетське училище і став офіцером Новоархангельского уланському полку, який до 1830 року називався 2-м Українським уланським полком, а ще раніше – 2-м Українським козачим полком, сформованим у 1812 році на території Київської губернії. У цьому полку служило чимало вихідців з нашого краю.

А на території Драбівської громади знаходиться не велике село Козаче, а вірніше – хутір, який раніше називався Гулаківкою. Заснований він був у 70-х роках XVIII cт. представниками старовинного козацько-старшинського роду Гулаків, які тривалий час служили в Переяславському полку. Дід Миколи Гулака, Іван Євстратійович, і прадід, Іван Іванович,  були сотниками Другової  полкової сотні Переяславського полку. Після ліквідації козацького устрою Іван Іванович Гулак служив земським комісаром Переяславского повіту (1798), а потім – золотоніським  повітовим хорунжим (1809). Як зазначає В. Модзалевський, за ним в Золотоношскому повіті в хуторі Козачому були 61 душа чоловічої статті і 60 жіночої, а також 27 душ в хуторі Малиновскому цього ж повіту.

Близько 1793 року в хуторі Козачому народився батько Миколи Гулака, про що свідчить запис у сповідальній книзі Миколаївської церкви села Митлашівка за 1796 рік. Хутір Козачий (Гулаківка) був приписаний до цієї церкви. Крім Івана, якому на той час було 4 роки, в родині відставного майора Івана Івановича Гулака та його дружини  Ганна Григорівни (Гайворонської) були й інші діти: Ганна (3), Пелагія (2) і Григорій (1).

Микола Гулак. Джерело: Вікіпедія

Батько Миколи Гулака починав свою службу копіїстом в Золотоніському повітовому суді і тривалий час служив тут на різних посадах. Його дружиною була Надія Андріївна (Суровцова). Наприкінці XVIII-го та в першій половині XVIII сторіччя вони мешкали в хуторі Козачому. Тому деякі дослідники вважають, що тут народився і Микола Гулак.  За іншими даними, майбутній правознавець, громадський і політичний діяч, публіцист та перекладач народився у Варшаві, де свого часу проходив службу його батько. Але в 1830 році він повернувся з родиною на свою батьківщину і кілька років мешкав у своєму родовому маєтку, де частину дитинства провів і Микола Гулак. У 1868 роках колезький асесор Іван Іванович Гулак ще значився землевласником у селі Козаче, де йому належало близько 600 десятин.

Про повсякденне життя золотоніського дворянства і їхні родинні зв’язки  варто було б написати окрему книгу. Але наразі обмежимося короткою розвідкою про кілька родин, які потрапили в поле нашого зору – Гулаків, Навроцький та Ашаніних.

Очевидно, Микола Гулак, Олександр Навроцький і Павло Ашанін  (а вони були ровесниками) познайомилися ще в дитинстві й пізніше підтримували між собою родинні зв’язки. Їхні матері були рідними сестрами, що походили з роду дрібнопомісного поміщика Андрія Суровцова. У сповідальній відомості антипівської церкви  святої Параскеви за 1816 рік (ДАПО, Ф.706, оп.4, спр.104) знаходимо запис про те, що штабс-капітан Андрій Петрович Суровцов мав невелике володіння в селі  Антипівка, до якого належали 28 кріпаків. У 1833 році він служив секретарем Золотоніського повітового суду. За Табелем про ранги чин штабс-капітана відповідав цивільному чину колезького секретаря. Напевне, після виходу у відставку Андрій Суровцов  оселився в Антипівці і влаштувався на цивільну службу в Золотоніському повітовому суді. За імперських часів це була досить поширена практика.

На початку XIX ст. (1816 р.) село Антипівка нараховувало 195 дворів, у яких мешкало 1640 осіб. Здебільшого це були козаки, селяни та бобилі (безземельні селяни). Також в селі мешкала невелика кількість купців, міщан та дрібних чиновників-канцеляристів і 70 військових (здебільшого обер-офіцерських чинів) та членів їхніх родин. Але в 1816 році родина Олександра Навроцького серед них не згадується. Можливо, вона мешкала в Золотоноші, а до Антипівки переселилась пізніше.

Цікаво, що серед місцевих землевласників у сповідальній  книзі антипівської церкви згадується і майор Іван Гулак, який володів лукою в урочищі Бакаївка і мав 25 кріпаків (3 родини). Очевидно, ці володіння були придбані ним під час служби в судових установах Золотонського повіту. Примайні, як свідчать  архівно-історичні  джерела, Іван Іванович Гулак (батько Миколи Гулака) тривалий час служив канцеляристом в Золотоніському подкоморському суді, а потім  в нижньому земському суді. У 1831–1834 роках він був предводителем повітового дворянства і одночасно служив підкоморієм місцевого суду. Деякий час одним із засідателів Золотоніського земського суду був і син Микити Ашаніна  Лев Ашанін (народився бл. 1778 р.). На цій посаді він згадується в 1814 році. Тобто, Іван Гулак, Лев Ашанін та Андрій Суровцов були вихідцями з одного середовища і їхнє знайомство стало не випадковим. До цього ж середовища належав і батько Олександра Навроцького.

 З матеріалів слідства по справі Кирило-Мефодіївського товариства дізнаємося, що Олександр Навроцький (старший) мав чин поручика, тобто був молодшим офіцером. Його дружину звали Марія, яка походила з родини Андрія Суровцова і народила кількох дітей. Олександр був старшим із синів. Також маємо інформацію, що батько О. Навроцького залишив свою дружину з дітьми без засобів до існування і, напевне, кудись виїхав.

Як би там не було, а батьки Олександра Навроцького і Миколи Гулака зробили все можливе, щоб дати своїм дітям добру освіту, яка, до речі, була не безкоштовною. Попри це, обоє закінчили престижні університети і мали  не погані умови для кар’єрного зростання. Проте знайомство з Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а потім і з  Тарасом Шевченком та іншими прогресивними особистостями докорінно змінило їхній світогляд і їхню долю. Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства його організатори та найактивніші члени були заарештовані й пізніше  заслані у віддалені губернії Російської імперії під нагляд поліції.

Найсуворіше покарання отримав Микола Гулак, який був визнаний головним організатором  Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році він  був заарештований і ув’язнений на три роки в Шліссельбурзькій фортеці без права повернення до місць, де раніше проживав. Відбувши заслання, в 1859 році він переїхав до міста Одеси і працював тут викладачем у Рішельєвському ліцеї. Написав для нього  дев’ять навчальних програм з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо. Також в Одесі французькою мовою була видана праця «Дослідження трансцендентних рівнянь» (1859), яка отримала  схвальні відгуки Паризької академії наук. Микола Іванович Гулак залишив значну спадщину в галузі математики. Йому належать праці: «Про сучасний стан європейського градусного вимірювання», «Про розв’язання трансцендентних рівнянь», «Нарис геометрії в чотирьох вимірах».

Останні роки життя Микола Іванович Гулак провів на Кавказі. Займався історією, філософією, математикою, літературознавством та перекладацькою діяльністю. Помер у м. Гянджа (тепер Азербайджан) 26 травня (7 червня) 1899 р., де й був  похований, але його могила не збереглася.

Трагічно склалася і доля Олександра Навроцького. Як один учасників Кирило-Мефодіївського товариства він був засланий до міста Єлабуга В’ятської губернії. У 1849 році його мати Марія Андріївна Навроцька зверталася до шефа жандармерії графа Орлова з клопотанням про переведення її сина  в Курську губернію, де був м’якіший клімат. Про це також клопотався поміщик із села Вознесенське Золотоніського повіту Олексій Капніст, який знав родину Навроцьких. Про пом’якшення покарання О. Навроцькому клопоталась і княжна Варвара Рєпніна. Зрештою, ці прохання були задоволені і  Олександра перевели до Курська.  Але царська влада так і не дозволила  йому повернутися на свою батьківщину, в Україну, до рідної Антипівки. Після зняття поліцейського нагляду у 1853–1857 рр. О. Навроцький служив у Петербурзі, у 1858 р. переїхав на Кавказ, у Дагестан. Помер і похований у Темір-Хан-Шурі (тепер місто Буйнакськ, Дагестан). Пізніше тугу за батьківщиною Олександр Навроцький виливав у багатьох віршах, які дуже співзвучні із творами Тараса Шевченка.

Ось такий несподіваний історичний зріз ми отримали  під час знайомства із справою Кирило-Мефодіївського товариства. Щодо самої справи, то я погоджуюся з думкою головного редактора і видавця журналу «Кіевская старина» Володимира Науменка, який вважав, що ця справа була штучно роздута царською владою  до масштабів антидержавної змови. Насправді, за тих умов Кирило-Мефодіївське товариство не представляло для державного устрою серйозної загрози.  Про це говорить і той факт, що для формування активу Кирило-Мефодіївського братства Микола Гулак намагався використати свої родинні та земляцькі зв’язки. Але, якщо у випадку з Олександром Навроцьким це спрацювало, то з Павлом Ашаніним – ні. Далеко не всі представники тодішньої еліти готові були зрозуміти і підтримати  програмні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, які на той час виглядали занадто радикальними. Втім, ці ідеї не загинули, а дали поштовх для зародження потужного  руху за самостійність України, який на початку ХХ ст. вилився в Українську революцію і привів до утворення Української Народної Республіки.

Вірш Олександра Навроцького «Молитва»

»

Віктор Козоріз,
журналіст,
член Національної спілки краєзнавців України

Читайте також: Віктор Козоріз » Козаки Золотоніського повіту у 1767 році


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Василь Дрючило — заслужений майстер народної творчості із Щербинівки

Культура, Постаті, Радянський період

Василь Дрючило  (12 січня 1935 р., с. Щербинівка –  2008 р. – 30 січня с. Щербинівка)

Народився  майбутній художник  січневої холодної пори 1935 року в селі Щербинівка.  В сім років сталась трагедія.  Василько  – від природи допитливий   хлопець, – знайшов  снаряд і заходився розбирати його. В результаті – вибух, втрата лівої руки, пошкодження зору… Малювання згоїло і тілесні і душевні  травми. В роду у Василя  Івановича був прадід –  художник- богомаз, знаний  іконописець   Полтавщини. Після травми розкрився у юного Василька дар малювання.  Середню школу закінчив у Золотоноші – а це неблизько від рідного села: і в мороз,  і в дощ   пішки йшов кілометри шляху…

А далі- закінчив заочне відділення Московського університету народної творчості.  Повернувся в рідне село. Працював в місцевому колгоспі, будував дім, з дружиною виростили трьох синів і….творив, творив, творив. Перша творча презентація відбулась в Черкасах (1957рік), потім –  Ярославль ( 1983), Москва ( І, ІІ, ІІІ Всесоюзні фестивалі народної творчості), Золотоноша ( 1986, 1997). У 1996 році роботи художника представлені на виставці художніх картин українських митців у Торонто  (Канада). До канадської виставки було замовлено буклет з фото робіт. В ньому видрукуване  побажання Народного художника України Данила Нарбута:  «Любити Україну – це велике щастя. Дай Бог пану Василю продовжувати це щастя до кінця свого життя. Дивіться і радійте.»   « На луках», «Сіножать», «Літній вечір», «Ранок над Тясмином», « Вид на Красногірський монастир», і ще багато-багато картин з українським колоритом, хатами під стріхами, вербами біля річки радують око і тривожать ностальгічно душу…

В нашому музеї є етюди і картини Василя Івановича. «Бакаївська далечінь», «Річка у Щербинівці», «Кропивнянський полк вирушає на бій з польською шляхтою», .. В творчому доробку митця переважають пейзажі. Сам митець сказав: « Природа все може: і плаче, і журиться, і сміється… Вона щедра, мудра, чесна і добра як мати. Ніколи не єхидствує, як людина.» ( Воістину, краще не скажеш.)

У 2005 році Василю Івановичу присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України.

Зима і січень стали  знаковими в житті художника. Нажаль  дата – 30 січня 2008 року – остання в земному житті митця.

”

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею імені М.Ф.Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Славні імена Золотоніщини: краєзнавчі дослідження Івана Дробного

Культура, Постаті, Радянський період

І.С.Дробний (16.01.1931- 22.10.1918) народився в с.Богуславці Золотоніського району в сім’ї колгоспника.  Семирічку закінчив  у своєму селі, десятирічку – в сусідньому Вознесенському (1950). Потім навчався у Черкаському  педінституті на мовно-літературному факультеті (1950-1954). Одержав диплом з відзнакою. За призначенням   працював у селі Киселівці на Шполянщині (1954-1962). Переїхавши  в Золотоношу (1962), викладав російську мову кубинцям, які тоді навчалися в училищі механізації сільського господарства (1962-1964), був інспектором шкіл відділу народної освіти (1964-1965). З 1965 року  аж до виходу на пенсію за вислугу років (1983) – заступник директора Золотоніської середньої школи № 6. Нагороджений багатьма грамотами різних рівнів, у тому числі Міністерства освіти СРСР та УРСР. Відмінник народної освіти УРСР. Почесний громадянин м. Золотоноші. Член Національної спілки письменників України (1977). Автор 15 окремих видань:  його перу належить 8 поетичних збірок, 7 книг поезії, прози, публіцистики,  спогадів, більше 300 публікацій у періодичних виданнях. За збірку віршів «Груша серед поля» став лауреатом премії імені Василя Симоненка (1998 р.). За її мотивами створено однойменний телефільм. Книзі «За пагорбами літ» присуджено диплом обласної державної адміністрації у номінації «Краща книга місцевого автора» (2007). Лауреат районної краєзнавчої премії імені Михайла Пономаренка за книгу  «Син мужицький. Золоте коріння…» (2017р).

Ім’я  Івана Семеновича Дробного  широко відоме   як  поета, письменника, публіциста. Але надзвичайно  вагомими є його краєзнавчі дослідження.

Поєднуючи педагогічну  роботу з літературною творчістю, він друкував краєзнавчі статті, спогади у республіканських і регіональних збірниках, альманахах, журналах, газетах. У своїх працях  Іван Семенович  досліджував долю української мови і літератури та історії України, розвінчував радянську імперію. Добірку статей присвятив історії рідного краю, знаменитим землякам – Тарасу Шевченку, вченому  Михайлу Максимовичу, відомій артистці Наталі Ужвій, співачці Раїсі Кириченко, Черкаському народному хору.

У прозових творах І.С.Дробного   чітко просліджується характер дослідника, який шукає істину,  спираючись на писемні джерела, опитування населення, аналіз історичних фактів, що стосуються певної місцевості.  Тому знахідки  краєзнавчого характеру у творах Івана Семеновича помітні в царині  літературного, етнографічного, педагогічного, історичного  краєзнавства.

Безперечною заслугою І.С.Дробного є  його дослідження  згадок   про Золотоношу у художніх творах . Один з героїв роману І.С.Тургенєва «Рудин», говорячи про Золотоношу, називає її жартома «центром  Хохландии». Уродженець Золотоноші Костянтин Думитрашко писав: «Маленька та хороша моя Золотоноша». Вчений-кібернетик Карналь, що з роману Павла Загребельного «Розгін», поспішаючи на похорони матері у Світлоярськ, проїжджає нашим райцентром у той час, коли він забитий вантажним автотранспортом з цукровими буряками і в повітрі витає тільки їхній солодкий дух. Згадує  наше місто і Т.Г.Шевченко. На основі цієї згадки існує думка, що поет був у Золотоноші  у 1845 році. У своїй  повісті «Близнецы» він пише: «Года два спустя по получении сего письма  на хуторе, я, по обязанностям службы,  должен был прожить несколько месяцев в Золотоноше и Переяславе». У своєму дослідженні І.С.Дробний звертає увагу на те, що в художньому творі «…письменник має право на домисел, виходячи з ідейних чи ще якихось міркувань… А повість «Близнецы» – побутова хроніка з життя однієї сім’ї. Розповідь у ній ведеться від безіменного героя. Хто він, де служить, там нічого не сказано, але  з самим Т.Г.Шевченком особа оповідача аж ніяк не ідентифікується». Лист, про який згадується у повісті,  був написаний    батькам зі служби в 1838 році. Тарас Шевченко ніяк не міг  прочитати, так як саме в цей час  перебував на засланні в Орській фортеці, як і проживати кілька місяців в Золотоноші і Переяславі в 1850 році, бо перебував на півострові Мангишлак. Аналізуючи текст повісті, дослідник знаходить у повісті анахронізми. Так, утаємничений оповідач дружить  з головним героєм повісті Никифором Федоровичем Сокирою  ще з 1815 року.  Тарасу Шевченку тоді був лише рік і, звісно,  свідомої дружби між цими двома особами бути не могло. У повісті говориться, що вчителем співів у Никифора Сокири  був сам філософ Сковорода. Але елементарні обчислення, проведені в дослідженні, показують, що  Г.С.Сковорода помер за рік до народження   головного героя твору. Прийомним  дітям-близнятам сотника Сокири  під час їх навчання в Полтаві нібито допомагав письменник І.П.Котляревський. Але дослідник вираховує,що  «…близнюки приїхали в Полтаву здобувати освіту в 1838 році – в рік смерті Котляревського, і він не міг ще чотири роки допомагати хлопчикам.»

Поверхова згадка про Золотоношу є і в повісті «Наймичка».  Тут  наше місто згадується як географічний об’єкт, місце знаходження якого  зовсім не відповідає дійсності. «На цьому прикладі добре видно, як ризиковано вважати ті чи інші згадки в художньому творі про щось як документально точні», – констатує  дослідник.

У висновках І.С.Дробний зауважує, що, попри   дружбу Т.Г.Шевченка з  уродженцем Золотоніщини професором М.О.Максимовичем, із засідателем Золотоніського земського суду Л.П.Деркачем, документальних підтверджень  про перебування поета в місті  немає. «Збереглися «Археологічні нотатки» Тараса Григоровича з жовтня 1845 до квітня 1846 рр., у яких є відомості про пам’ятки Переяслава, Яготина, Пирятина, Березані, Лубен, Хорола, Миргорода. А про Золотоношу – ні слова… А   «обязанности службы» мали обов’язково привести поета в наше місто, побіля якого (х.Бакаївка) за проектом знаменитого Григоровича-Барського (1713-1785) у стилі українського барокко в другій половині 18 століття споруджено Преображенську церкву Красногірського монастиря. Поет мав би замалювати її для Археографічної комісії. Але такого малюнка у спадщині Тараса Григоровича не виявлено і немає згадок про те, що він загубився. Чогось не приїхав, не замалював. Та робота була б незаперечним і щасливим для золотонісців свідченням його з’яви у наших краях.»

  Іван Семенович звертає увагу на поему Ліни Костенко «Маруся Чурай» та вказує, що мати головної героїні родом із Золотоноші. Таким чином, наше місто  безпосередньо причетне до легендарної і трагічної постаті з нашої історії – Марусі Чурай, яка увінчала Україну вінками зі своїх пісень.   А «Скіфська одіссея»  цієї авторки повністю присвячена археологічній знахідці  1960-61 років поблизу села Піщана в  долині річки Супою. Тоді було знайдено залишки човна, рештки кістяка людини та 15 античних бронзових посудин, що датуються кінцем 6 – початком 5 ст. до н.е. Ця знахідка має надзвичайне наукове значення, бо свідчить про торговельні та культурні зв’язки  землеробського праслов’янського населення нашої території з тодішніми розвиненими державами світу. Піщанський скарб  займає почесне місце в експозиції Національного музею історії України.

Іван Дробний – майстер літературного портрету. Його  талановите перо змалювало колег-земляків по письменницькому цеху Василя Симоненка, Василя Захарченка, Марка Вейцмана, Миколу Яременка, Григорія Білоуса, Василя Марсюка, Володимира Зорю, Лідію Бердник, Михайла Масла, Миколу Негоду. Особливо хочеться відзначити публікації про письменників, чий життєвий шлях пов’язаний із Золотоніщиною. Це –  Микола Ярош, Микола Середа, Валентина Кобзаренко, Галина Добриніченко, Олександр Батир, Григорій Діхтяренко, Іван Покотило, Михайло Пономаренко, Ганна Науменко-Аргат. Варто сказати, що літературні портрети, написані І.Дробним не  залишились просто «музейними експонатами». Так,  його нарис «Художнє відкриття Сорочиного хутора»  підштовхнув до  посмертного видання книги Г.А.Науменко-Аргат «І на камені росте трава»(2015). Про написання в Золотоноші М.Негодою та А.Пашкевичем  пісні планетарного масштабу «Степом, степом…» сьогодні нагадує жителям  та гостям Золотоноші  меморіальна дошка.

  Книга «Син мужицький. Золоте коріння…»  І.Дробного  талановито поєднала в собі спогади про зустрічі й спілкування з генієм української поезії Василем Симоненком  та його черкаським літературним оточенням: поетами Миколою Негодою і Миколою Єременком. Спогади про «лицаря на білому коні» в українській літературі та особливості літературного процесу того часу автор презентує крізь призму особистих відчуттів, переживань, досвіду  та пов’язує із  його перебуванням на Золотоніщині. Тут уміло вплетені легенди про походження назви міста та їх трактовка  В.Симоненком.

У розділі «На моїй світанковій зорі» автор розповідає  про трагічні моменти життя його односельців,  веде у віртуальну подорож берегами пересохлої вже Грушівщини, крутими ярами Богуславця. Тема рідного села червоною ниткою проходить через книги І.С.Дробного. Колективізація, розкуркулення, війна і післявоєнне лихоліття,  голодомор – ці теми розкриті у його творах. Вони стосуються всієї країни на прикладі  рідного  Богуславця. Перед читачем постають конкретні люди, які жили в ті часи, конкретні події, що відбувалися в селі в різні періоди історії, яку описував письменник.

Звичайно, будучи учителем, Іван Семенович у своїй творчості не міг оминути   педагогічну галузь. Чіпка дитяча пам’ять закарбувала імена учителів Анастасії Андріївни Богаєвської, Антона Дем’яновича Хвиля, Варвари Степанівни Гупало, Уляни Ларіонівни Фесай.  Багато імен забулися, хоча  образи та їх уроки у пам’яті залишилися. Як і майстерні описи Богуславецьких, Вознесенської шкіл, методики та матеріально-технічна база шкіл  довоєнного періоду, періоду фашистської окупації та післявоєнних часів, дуже ємко описано навчання в педагогічному інституті.  Працюючи  в педагогіці з 1954 по 1983 роки, І.Дробний  не за чутками знав реальний стан справ у цій галузі, тому  залишив  правдиві свідчення   про шкільну науку. Книга  «Школа на Зозулівці», написана у співавторстві І.Дробного, О.Кирка, В.Побиванця (2011)  розповідає про 250-річну історію цього навчального закладу – міської школи № 6.

 Величезний пласт у творчості І.С.Дробного стосується біографії  професора, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича Богуславецького періоду. Саме після вивчення  І.С.Дробним місцевості, безлічі зустрічей з місцевими жителями проведені розкопки і виявлено місце  будинку, де пройшли дитячі роки універсального мислителя. Іваном Семеновичем  також проведено вивчення родоводу  дружини М.Максимовича – Марії Василівни (Товбич).

Життя реальних героїв творів І.С.Дробного, звичайно ж, відбувалися в певних побутових умовах.  Письменник описує відносини між людьми, інструменти, якими вони користувалися для ведення господарства, їжу, одяг, роботу, яку виконували, будівництво житла. Ці описи є безцінним надбанням етнографічного краєзнавства.

Ще один з напрямків краєзнавчої діяльності І.С.Дробного – дослідження Золотоніських  родових коренів Зінаїди Павлівни Тулуб (1890-1964).  Перу видатної письменниці належать романи «Людолови» (у двох томах), «В степу безкраїм за  Уралом», повість  «Моя жизнь», низка кіносценаріїв. «В історії української літератури немає більш трагічної долі, ніж у цієї жінки. Її ім’я упродовж десятиліть залишалося в сутінках  історії, а значна частина творчої спадщини була знищена радянськими цензорами ще за її життя. Доля весь час випробовувала мужність, стійкість і доброту Зінаїди Павлівни, і, не  здолавши її в життєвій круговерті, прирекла на вічні муки словом», – так коротко охарактеризований життєвий шлях письменниці у  колективному листі І.С.Дробного, Ф.І.Тулуба, О.А.Кононенка, В.Г.Побиванця (2018 р.) до міського голови Золотоноші В.О.Войцехівського з пропозицією  найменувати одну з вулиць міста  іменем письменниці.

Іван Семенович дослідив, що  корені письменниці – на Золотоніщині. У своїй біографічній повісті  «Моя жизнь» вона пише, що Черкаси й Золотоніський повіт – місце осідку її прадіда Данила Савича Тулуба. І це підтверджується історичними джерелами. Перегляд Реєстрів Війська Запорізького, зокрема однієї з найстаріших Іркліївської  козацької сотні, що з 1663 року входила в Переяславський полк, а в 1648-49 роках як Іркліївський полк під командуванням полковника Михайла Телюченка воювала у складі армії Богдана Хмельницького, виявимо в реєстрах цієї сотні козака Семена Тулупа (1649),  сотника Дем’яна Тулуба (1647 і 1690 – 1711 р.р.) , які потім мали великі земельні наділи  козацьких земель в селі Богуславці та там і свої хутори. Сава Тулуб, батько Данила Савича Тулуба, прадіда Зінаїди Павлівни Тулуб, є правнуком сотника Іркліївської сотні Дем’яна Тулуба, засновника Богуславського хутора. То цілком імовірно, що вони і є предками майбутнього кирило-мефодіївця Олександра Даниловича Тулуба й відомої письменниці Зінаїди Павлівни Тулуб. Данило Павлович, як згадує Зінаїда Павлівна, служив судовим слідчим у Черкасах, мав родовий хутір у селі Богуславці, де й проживав улітку.

Іван Семенович Дробний  залишив  по собі добру пам’ять і велику творчу спадщину . Його поезія вже стає піснями, нею зачитуються, її хочеться цитувати.  Поет  гаряче любив рідну землю, її людей, Україну і тому  не тільки славив її, а й вивчав, щоб прийдешні покоління, знаючи історію рідного краю,  були справжніми  його патріотами.

 З огляду на педагогічні, літературні та краєзнавчі заслуги варто назвати вулицю Золотоноші  іменем Івана Семеновича Дробного. Враховуючи, що Іван Семенович  більшу частину своєї педагогічної кар’єри присвятив шостій школі пропоную перейменувати вулицю О.Пушкіна на вулицю Івана Дробного.  Саме ця вулиця знаходиться в мікрорайоні шостої школи, тут проживає багато його учнів, цією вулицею він ходив на уроки між філіями шостої школи , які знаходились у колишніх будинках Росінських, Мележика.

З 2017 року  чекає свого часу і пропозиція Івана Семеновича Дробного про найменування Золотоніської вулиці іменем письменниці Зінаїди Павлівни Тулуб. Мабуть, прийшов час виконати заповіт нашого славного земляка.

”

Віталій Побиванець,

краєзнавець


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Митці та художники Золотоніщини

Культура, Постаті, Радянський період

На сьогодні жителі  міста проживають на  двохстах  вулицях і  півсотні провулках. Після останнього великого перейменування (2015 рік – «Закон про декомунізацію») більшість «радянських» назв  вулиць  міста змінено. Але в назвах лишилось багато представників –російських військових,  діячів культури, истецтва , спорту… Мабуть, так би й було і надалі, та є одне велике але… 24 лютого 2022 року увірвалось у наш мирний сон і поділило життя українців на до і після…

Після трьох місяців війни з росією все менше  українців скаже: та яка різниця, як зветься вулиця. Різниця є, і велика. Представники «руського міра», знищуючи культурні надбання, вбиваючи дітей і  стареньких,  примусово вивозячи до депресивних районів на краю цивілізації,  збиткуючись і викрадаючи, все більше відбивають бажання мати щось спільне з руським сусідом.

А хто ще вагається, нехай відповість на кілька питань для себе, особисто:

– А є в Москві чи Пітері вулиці Лесі Українки, Василя Стуса; скільки вулиць  Богдана Хмельницького,    площ  Григорія Сковороди та Шевченка. Чому ж у нас навіть у невеликому селі є Гагарін і Горький?

 – Виходячи з попередньо викладеного: що конкретно для села чи міста зробили діячі російської культури, якщо навіть ніколи не бували не лише в регіоні, селі чи місті, а навіть в Україні?

І останнє. Після відкритих звірств у Бучі, Бородянці , селах Київщини,  в Маріуполі ,Чернігівщині, Одещині, Миколаївщині, Донеччині, Луганщині… в усіх регіонах, куди долітають ракети і везуть 200-х, де  руйнуються  школи і музеї, заводи і мости, сім’ї і долі… чи хочеться мати щось спільне з руською культурою, яка так і не виховала  порядних людей…

Відкриваємо сторінки біографії відомих земляків,  культурних діячів, науковців, політиків. Адже у нас теж є ким гордитися. А про когось і не знають на малій батьківщині.

Митці, художники

Про Іллю Шульгу вже неодноразово згадували в пресі. Цей  кропивнянський художник,що  був учнем самого  Іллі Рєпіна,  творив образи українських козаків і односельчан. Зображав  церкви і селянський  побут, але не створив образи « Всеукраїнського старости» – Григорія  Петровського, та    Станіслава Косіора –  організатора політики геноциду українського народу – голодомору 1932-1933рр, репресій, русифікації. Саме політику репресій і відчув на собі художник  Шульга. В березні 1938 Іллю  Шульгу заарештовують. Йому «шиють»  « націоналізм»,  називають « мазепівцем», бо розмовляє лише українською. За три місяці після затримання засудили на сім років таборів.  На початку 1939 дружина художника отримала повідомлення, що чоловік помер в пересильній тюрмі  м. Петропавловськ ( Північний Казахстан)   в грудні 1938 року.  В роки Другої світової війни вдова Іллі Шульги Лідія змогла  вивезти до США  ( Північна Америка, місто Боулдер) 75 робіт художника.

шульга

ІЗ Золотоношею ріднить художника його робота вчителем малювання в 20-х роках,  в цей час він створює  портрети односельчан  Захара і Якилини Мірошниченко, Портрет Шевченка, «Кропивнянську козацьку церкву».

шульга 5 шульга 3

Передчасно згасла  творча душа  невинно знищеного художника-земляка. До речі, в 50-х роках, посмертно був реабілітований.

Про свого учня Ілля Рєпін сказав: « не забувай, що у художньому мистецтві є тільки два Іллі –  це я, і ти…» ,  не забуваймо.

Іван Черінько

22 липня 1908 року в с. Деньги серед мальовничої  української природи

народився Іван Черінько – майбутній художник , Заслужений діяч мистецтв Туркменістану. Дар майбутнього митця розкрився  під час навчання в Деньгівській та пізніше Чапаївській школі. Створений образ батька, наприклад, був наскільки вдалим, що сусіди вважали що то фотознімок.

Дивом здібний студент не «вилетів» з Київського художнього технікуму. Ні , не через брак таланту, а через те , що « Ваш студент – Черінько Іван – син куркуля!»,- таке  прийшло повідомлення з сільради . Довчився, отримав диплом з відзнакою. А батьків вигнали з рідної хати, змушені були наймати хатинки у добрих людей  ( син таємно допомагав, чим рятував рідних від голодної смерті).

 Після двох років постійних підробітків і поневірянь  в 1933 році вже одружений (дружина – художниця-портретистка Євгенія Адашова) переїздить до Туркменії.  В цій далекій країні з своєрідними звичаями, мовою, природою, Іван Іванович створює свої роботи. В реалістичному  відтворені реальності помітний і драматизм долі та безправ’я туркменських жінок  «Вдова» (195х 284см),  патріотизм « Джигіти», 180х240 см ( полотна митця широкоформатні) – за цю картину художник отримав звання Заслуженого діяча мистецтв Туркменістану .

Життя художника і п’яти його дітей обірвалось під час 8-9 бального  землетрусу в Ашхабаді 6 жовтня  1948 року. Лишилась дружина Євгенія,   вже після трагедії в неї народився син Богдан. Залишились  роботи художника   . Деякі  експонуються в Черкаському художньому музеї.

Іван Падалка

Іван Падалка 00Народився 15 листопада 1894 року в с. Жорнокльови, Золотоніського повіту в багатодітній (8) дітей. Не дивлячись на бідність, батько прищепив любов до науки. Навчався в Миргородській  художньо-керамічній школі, та був виключений за участь у бунті, вигукнув: «Геть царя!».  Та творчий хлопець знайшов роботу в Полтавському етнографічному музеї, – він виготовляє копії українських килимів. Навчався в Київському художньому училищі. На чорно-білій світлині  він вирізняється  серед однолітків зачіскою «під макітру».  Про нього згадують що був чемним, лагідним і дещо наївним.  Один з кращих учнів художників Михайла Бойчука і Опанаса Сластіона.

Професор живопису Іван Падалка навчав студентів  Київського художнього інституту. Як художник-графік ілюстрував «Енеїду», «Кобзар», «Слово о полку Ігореві».   Учасник художньої виставки в Стокгольмі 1930 р…. Всі творчі задуми і плани обірвались лихого 1936 року, коли потрапив в застінки НКВС-івської катівні. Піддаючись фізичним і моральним тортурам, боячись за рідних і близьких визнав себе винним у звинуваченні: « учасник націонал-фашистської терористичної організації». Страта.  З ним був страчений і вчитель Михайло Бойчук  (основоположник течії в мистецтві «бойчукізм» ). 1 лютого 1958 року посмертно реабілітований.

Іван Падалка 03Іван Падалка 04

”
Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею імені М.Ф.Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Церква Святих Жон-мироносиць – маловідома духовна сторінка Золотоноші

Культура, Царські часи

За переказами та спогадами дослідників історії Золотоноші на початку ХІХ століття у місті було достатньо культових споруд, які забезпечували духовні та релігійні потреби громадян. У Золотоноші нараховувалося 5 церков для православних вірян. Єврейське населення, що сповідувало іудейську віру, мало в своєму розпорядженні дві синагоги та молитовні будинки.

У цьому матеріалі ознайомимось з історією церкви Святих Жон-мироносиць, яка відома ще під назвою Кладовищенської.

З матеріалів «Клировой книжки» Полтавской епархии на 1902 годъ.» дізнаємось, що в Золотоніському повіті І-у благочинному окрузі м. Золотоноші до Соборно-Успенської церкви приписана Кладовищенська церква Святих Жон-мироносиць. Церква дерев’яна, з такою ж дзвіницею, холодна, побудована в 1865 році на кошти купця 1-ї гільдії Григорія Юнакова; землі 35 десятин. Прихожан – 886 чоловіків і 925 жінок. У приході – хутір Згар.

Частково церква проглядається на старих світлинах міста (фото Брагінського, 1912 рік.)

Довідка: Жони-мироносиці – це ті жінки, що мирували усопше тіло Ісуса Христа (мазали його миром – ароматними маслами). Звідси і приказка: «одним миром мазані». В православ’ї день Святих Жон-мироносиць відзначається в третю неділю після Великодня.  В цьому році  припадає на 16 травня. Цей день є святом багатьох жінок (як світське 8-е березня). Також цей день в якості Дня ангела відзначають жінки з іменами Сусанна, Магдалина, Іоанна та ін.

За твердженням відомого золотоніського історика та краєзнавця Михайла Пономаренка, ця церква звалася кладовищенською, бо знаходилась на цвинтарі. У ХІХ ст. міське кладовище з центру (район вул. Миколаївської) винесли на територію нинішньої військової частини. Ще у 30-х роках ХХ століття Михайло Федорович «блукав занедбаним кладовищем і спотикався об надмогильне каміння в бур’янах».

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Історія Благовіщенської церкви

Культура, Царські часи

Благовіщення  є одним з найбільших весняних свят. За християнським вченням це день, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. Це свято тримається числа. Раніше святкувалось 25 березня, а нині – 7 квітня. В народі його пошановують майже як Великдень і притримуються багатьох пересторог щодо виконання  різної роботи. В Золотоноші є вулиця Благовіщенська. В назві вулиці не лише велике свято  а й давнішня історія міста, з відомими іменами та подіями.

В «Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 годъ» зазначено слідуюче: «Благовъщенськая церковь, деревяная, съ такою же  въ одной связи колокольнею, на каменномъ фундаментъ, холодная, построена въ 1764г., церковная библіотека; школа грамоты – помъщается въ церковномъ домъ; земли усадебной и подъ погостомъ 5 дес., пахатной и сънокосной 26 дес.; жалованья въ годъ священнику 300 руб, псаломщику 100 р., … Прихожанъ 724 д. м.п (чоловіків) и  753 д. ж. п. (жінок). В приходъ хуторъ  Дубровка. Священник  Симеонъ  Андреевъ Ярошевскій  – въ санъ священника 1872 г., псаломщик – діаконъ Митрофанъ Михайловъ Рябчевскій – въ санъ 1900 г.  Церковный  староста мъщанинъ Іоаннъ Даніиловъ Марченко.»

Історичні джерела свідчать, що до того часу, коли Благовіщенська церква стала парафіяльною тут був жіночий монастир. Він бере свій початок з чоловічого Мошногірського монастиря (який існував біля Мошен – містечка на правій стороні Дніпра). Монахи мали  господарські будівлі неподалік Золотоноші в селі Коробівка, де пізніше виник  жіночий монастир. В 1760 році Коробівська обитель згоріла. Її черниці перейшли на Зозулівку (передмістя Золотоноші). Церква в ім’я Благовіщення була збудована старанням запорозького козака Якова Щербини в 1764р., а трапезна церква в пам’ять перенесення мощей св. Іоана Златоуста, збудована 1783р. Золотоніський Благовіщенський монастир проіснував 56 років; в 1817 році Благовіщенську церкву перетворено в парафіяльну. Причинами закриття монастиря історик та дослідник Микола Сагарда називає не зовсім придатне для чернечого життя розташування монастиря в межах міста, а також існування поряд Красногірського монастиря. Багато черниць після закриття монастиря перейшло до Красногірської обителі.

В своїх «Спогадах про Золотоношу» наш видатний земляк Михайло Максимович з теплом згадує часи навчання в монастирській школі « … тут учились грамоті  рідні і близькі мені п’ятеро братів Тимковських., по їхніх слідах, з нашої спільної батьківщини ( х. Тимковщини – нині –с. Богуславець) і я був виданий на навчання книжне.  … після того майже 30 років я не був тут… і не забуду того враження, з яким відвідав священний для мене Благовіщенський двір. Усе знайоме воскресло в моїй пам’яті. Зеленіли як і раніше клени і липи, що ведуть від дзвіниці до церкви, стояла ще величезна верба, що нависла над колодязем… Але від шовковиць лишилися тільки всохлі пні , замість багатьох келій  – земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла келія, в якій я пройшов повний курс навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.»

В радянські роки на місті колишньої церкви побудували дитсадок «Журавлик» . Зараз в будівлі розташувався Територіальний центр, медичний  заклад, бібліотека. В кількох кімнатах розмістилась нинішня церква, де збираються віряни на службу Божу. А міська шоста школа, що розташувалася неподалік, стала наступницею колишньої Благовіщенської, де і нині продовжують вчити учнів розумному,  вічному,  доброму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Коли б усі убиті ожили…, – трагічна історія золотоніського письменника Юхима Ґедзя

Культура, Постаті, Радянський період

В далекі шкільні роки на позакласній літературі  ми зачитувались  і плакали над сторінками книги письменниці Етель  Ліліан Войнич «Овод». Роман, а пізніше знятий за його сюжетом фільм, вражали,  головний герой видавався надзвичайно мужнім і безстрашним. А ще він умів дошкульно висміяти своїх ворогів, писав гострі фейлетони і підписував їх псевдо «Овод», що означає «ґедзь».

Наше місто має свого мужнього, безстрашного героя, письменника-гумориста, сатирика  Олексія Савицького, більш знаного в літературі як Юхим Ґедзь.

Майбутній письменник народився в родині теслі 2 березня 1896 року в Золотоноші (у довідковій літературі є ще й інша дата народження – 30 березня.) Закінчив земську школу, згодом навчався в Київському музичному інституті ім. М. Лисенка.

Свою творчу роботу розпочав з літературних переробок гоголівських «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку».  У 1924 році став ініціатором створення Золотоніської філії «Плуг» (так називалась спілка селянських письменників 1920-1930 років). Друкувався у відомих на той час  «Вістях ВУЦВК», «Селянській правді», «Культурі й побуті», «Всесвіті», «Новій громаді», «Червоному перці». Деякий час автор проживав у Черкасах. Найвідоміші  його твори виходять у період українізації (1920 – поч.1930 років): «Автор Троянденко»,  «Триглодити (1929)», «Тихою сапою», « Буває й таке» (1927), «Віз ламається – чумак ума набирається»,   «Секретар пухтресту», «Комедії» (1931), «Молодість»  (1936) та інші. Свої твори Савицький підписував псевдонімами. Під фейлетонами та  сатирою  зазначав – Юхим Гедзь, під оповіданнями і гуморесками – Олесь Ясний.   

У часи сталінських репресій  багато невгодних владі людей були безпідставно звинувачені за сфабрикованими справами, оголошені    ворогами народу. Сотні і тисячі нещасних не мають навіть власної могили та дати смерті. Серед таких мучеників і наші земляки – діячі мистецтва та культури: Михайло Домонтович (Злобинець), Ілля Шульга, Юхим Ґедзь…

Олексій Васильович з родиною проживав  у сумнозвісному будинку «Слово» в Харкові. 2 листопада 1936 року у квартиру з обшуком прийшли нкведисти. А слідом – арешт…

До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому допиті письменник визнав себе винним. Можна лише уявити, якими тортурами вибивались ті зізнання (!) з безневинного літератора. В обвинувальному висновку йому інкримінували «активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, що вчинила 1 грудня 1934 р. вбивство Кірова і готує замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду» .

14 липня 1937 року Савицького–Гедзя  було засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.  15 липня 1937 року вирок виконано.

А 22 березня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула матеріали справи і дійшла висновку: «За наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину».  Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

Олекса Савицький (Юхим Ґедзь)   – один з найвідоміших сатириків доби Розстріляного відродження,  загинув у розквіті творчих сил. Його слово стало для представників влади  дуже небезпечним, гострим  та дошкульним, як укус малої комахи.

Ось невеликий уривок з твору земляка, де згадується Золотоноша  1926 року.

«Зелені свята» (скорочено, мовою оригіналу з газети «Радянська думка», 1926 р.)

«… Колись була історія, та догори ногами як стала, годі втямувати, що воно тепер є. Нема тепер «Тройці». Бо стоїть історія догори ногами і ніяк не скидається на «бога в трьох лицях».

…Я ось їду «кукушкою до Золотоноші, – кукає вона, голубонька, тулуб чоловікові вивертаючи, а я й думаю: случись мені оце «третє лице тройці», аж ніяк не перечив би підлетіти собі оці верстов 27 від Черкас до Золотоноші, бо не дої-ї-їду…

І то ж отакої муки за 62 коп. загорьованих на радянському стільці власними штаньми… Та де ж тому «духові» взятись – «тройці» ж немає, а наші  радянські духи гудуть пропелерами  та не над цими болотами.

…від станції зелені мало – шляхом брук, а на шляху до міста одним одна родичка отому-то блискучому верболозові  рахітична бабуся-верба. «Моя Золотоноша»  починається ось зелено-презелено. Ще коли, звиняйте на слові, округою пишались, так газонів тоді набудували, а в газонах тих деревця посадили. А як воно так сталося, що вкинув буйний бур’ян і поглушив к бісу деревця – хто зна. Бур’яну ж ми не садили…

  Зато яке тепер щастя. Ідеш тротуаром (кажуть «плітуаром»):

– Здрастуйте,  хто гукає зі шляху.

– Здрастуйте. А хто ви – не видно?!

– Та ви дивіться сюди!..

– Та куди?

– Станьте на газона.

– Та все рівно не видно!

– Так…

– Так…

– Прощайте!

– Прощайте!

 У нас місто у таких бур’янах, що коли б треба було постачати  шкідниками Європу – райвиконкому Золотоніському отаку «мигдалію за усердіє» почепили б. Слово чести. І по зелених святках ми теж попереду.

Скрізь зелено. І на вулицях зелено, і у головах…» 

Наш земляк Іван Семенович Дробний у 1997 році поспілкувався з сином письменника Віталієм Олексійовичем. Ось дещо зі спогадів: «Віталій народився в Харкові в 1932 році, була ще сестра Маргарита 1924 р. н. Син майже не пам’ятає свого батька. Мати, Віра Михайлівна (родом теж із Золотоноші, проживала на Струнківці), яка сповна випила чашу «дружини ворога народу»  два десятиліття свого життя провела в холодному Магадані. Довідку про реабілітацію матері видано в 1957 році «Военным трибуналом Киевского Военного Округа», Виявляється, влада украла 20(!) років життя. 20 років, холоду, каторжної роботи в  сніжному, морозному Магадані.  Дружина  згадувала, що  Олексій Васильович  дружив з Остапом Вишнею, був товариським і з почуттям гумору. Після реабілітації батька поновили в правах членів Спілки письменників і з Літфонду виплатили 6000 рублів компенсації. За ту «компенсацію» син пошив собі  і дружині костюм, купив картуз і наручний годинник… Держава ж не повернула ні  квартири, ні майна, ні книжок, ні рукописів і листів…

І на завершення.  В «Літературному щоденнику (1928 р.)  Савицький-Гедзь пише: «У буденній праці я скромний. Ну хто там мене знає? Кому яке діло до плужанських списків де «Биковцевим» петитом стоїть неоковирне «Юхим Ґедзь».

А признатися по правді, як зачепляться за «лаври», як почнуть пушити один одного хто цяця, а хто киця, то аж заскребе тебе, що й…»

У рідному місті маємо вулицю Олексія Савицького, кілька фото та копії творів земляка. Не забуваймо…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Іван Черінько – туркменський художник родом із Золотоніського району

Культура, Постаті, Радянський період

Основоположник туркменського образотворчого мистецтва Іван Черінько – наш земляк, народився у с. Деньги Золотоніського району. Став заслуженим діячем мистецтв Туркменістану у 1945 році.

Про історію його життя та творчості розповідає телеканал “Ільдана”:


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

90 років з дня народження Івана Дробного

Культура, Події, Постаті, Сучасність

16 січня виповнюється 90 років від дня народження Івана Семеновича Дробного. В далекому 1931 році на мальовничій Богуславецькій землі народився наш талановитий земляк – поет, письменник, публіцист, літературознавець Іван Семенович Дробний. Проживши непросте життя, він заслужив визнання, шану, любов і повагу. Його твори посіли належне місце у літературі рідного краю та поза його межами і є окрасою фондів  бібліотек.

У 2020 році з метою популяризації творчої спадщини Івана Семеновича, збагачення гуманітарного простору Золотоніщини та України, активізації літературно-творчого життя, Золотоніська міська рада заснувала щорічну міську премію імені Івана Дробного у номінаціях “Поезія”, “Проза”, “Музичне мистецтво”.

Творчий доробок ювіляра представлений на книжковій виставці “За пагорбами літ” у Центральній бібліотеці для дорослих та дітей Золотоніської міської ради.


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Золотонісці вшановують пам’ять відомого земляка Михайла Пономаренка

Культура, Постаті, Радянський період, Сучасність

Сьогодні, 28 жовтня, минає 100-річчя від дня народження людини з великої літери – Михайла Пономаренка. Проживши довге, сповнене бурхливих подій життя, він тихо спочив в оточенні найближчих і найвідданіших людей на відмітці 89 років 2 місяці і 3 дні… Помер Михайло Федорович морозного та сніжного січневого першого дня нового 2010 року. Про це розповідає видання Золотоноша.City.

Про нього вже сказано і написано дуже багато. Та я маю власні спомини про Михайла Пономаренка.

Вперше про Михайла Федоровича почула, будучи першокурсницею Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту. Одного разу столичний професор, який начитував студентам-першокурсникам матеріал, захотів познайомитись з нами, дізнатись, звідки хто родом. Коли почув — місто Золотоноша (звідси родом була я і моя подруга-однокласниця), він сказав: «Та  Золотоноші є свій професор — Пономаренко, який навчить більше багатьох інститутських викладачів». Справді, тоді ми відчули гордість за свого земляка.

По закінченню навчання я прийшла на роботу в наш міський музей. І тут дізналася про велику заслугу першого директора музею Михайла Пономаренка у створенні експозиції, зборі експонатів. Здивувало, що багато експонатів він купував за власний кошт, а для збору матеріалів відвідав багато архівів, бібліотек та музеїв колишнього Союзу. Не раз доводилося читати дрібний нерозбірливий почерк Михайла Федоровича, його історично-краєзнавчі статті в періодиці, поезії, в яких розкривався талант Пономаренка-поета. Саме по його статтях та книжках і зараз, після скількох років роботи у музеї, готуюся до тематичних екскурсій і зустрічей з відвідувачами, готую публікації.

Хто ще з авторів подібно Михайлу Федоровичу цікаво, доступно, з науковим підходом описував історію Златокраю та біографії златокраян? А які глибокі пізнання Пономаренка у питаннях археології, нумізматики, первісної історії, античності, мовознавства та багатьох інших дисциплін! Важко злічити, скільки сучасних науковців-істориків, вчителів, викладачів, студентів, школярів, готуючись до уроків, при написанні робіт використовують матеріали його надбань.

85 років Пономаренку святкували урочисто у міській раді. Тоді востаннє він відвідав і краєзнавчий музей. Я пам’ятаю дужий потиск руки. Тоді у розмові він «порівняв себе з великим деревом, кора якого почала тріскатися, а корінь підточений хворобою. Хоча ще так хочеться до сонця….». У цих словах відчувалася мудрість справжнього філософа.

…Хоронили Пономаренка на старому міському кладовищі недалеко від його батьків. Був морозний січневий ранок нового року. Через рік поряд виріс горбик, де похована Надія Василівна – дружина, підтримка і опора останніх двадцяти років його життя. Зараз на могилках височіють два пам’ятники, побудовані за кошти небайдужих земляків та друзів. На жаль, дітей у Пономаренка не залишилося. Та лишились учні, друзі і знайомі, які і зараз не забувають про Вчителя, Краєзнавця, Поета, Директора. Залишилось його дітище – краєзнавчий музей, який з 28 січня 2010 року носить ім’я свого першого директора, і якому в цьому році виповнюється 60 років.

Мудрі кажуть: «Генії – це метеорити, що згорають, даруючи світло». Народний академік, вчитель Пономаренко справді дарував світло мудрості та науки сучасникам та нащадкам.

У день народження Михайла Пономаренка разом з міським керівництвом Золотоноші ми побували на могилі нашого відомого земляка, щоб вшанувати світлу пам’ять людини, котра залишила значимий слід на Золотоніщині.

Віта ЯМБОРСЬКА,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М. Пономаренка.


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Меморіальний парк – місце пам’яті

Довідкова інформація, Культура

24 травня в Європі щорічно відзначається Європейський день парків. Дата вибрана невипадково – саме 24 травня 1909 р. створено перший з дев’яти національних парків у Швейцарії. У світі є багато різноманітних парків. Вони різняться за площею, тематикою і за оформленням. Існують  відомі на увесь світ  парки розваг, аквапарки,  тематичні  та меморіальні парки. В нашому місті діють парк ім. Т. Шевченка, Меморіальний парк, в проєкті – будівництво парку Надія.

Меморіальний (memory – пам’ять) – це парк, створений на честь визначної події, на місці, де відбулись події ( зустрічі, битви), на згадку про визначну особу чи групу осіб. Меморіальний парк охороняється державою. як пам’ятка садово-парковового мистецтва.

Мовою документів: «9 травня 1988 року у районному центрі урочисто відкрито меморіальний парк та пам’ятник жертвам нацизму. Цей унікальний меморіальний комплекс є творінням розуму та рук творчого колективу київських та черкаських митців у складі авторів архітекторів І. Ланька, О. Ренькаса, О. Заварова,  скульптора Б. Микитенка, бригади різьбярів київського об’єднання «Художник» на чолі з В. Коржовим та ін. Центральною фігурою парку є монумент жертв фашизму. Він символізує нескореність духу народу проти загарбників. Скульптура виконана з сірого граніту Старобабанського гранкар’єру. Висота скульптурної композиції – 9,7 м, кургану – 3,0 м.»

Курган – братська могила, де поховано 12618 військово-полонених і мирних жителів, розстріляних у жовтні 1941 – березні 1943 рр. і 152 воїни, що загинули при визволенні міста у вересні 1943 р. За монументом є плити із зазначеною кількістю загиблих по районах: Золотоніському, Драбівському, Гельмязівському, Чорнобаївському. Окремо стоїть пам’ятних знак із переліком прізвищ загиблих визволителів Золотоноші – воїнів 3-го Гвардійського Сталінградського механізованого корпусу. 12618 душ поховано в великій братській могилі.

Історична довідка.

Чорна п’ятниця» 19 вересня 1941 року. В місто прийшов  «новий порядок». Окупація Золотоніщини тривала до 23 вересня 1943 року. Вже на третій день свого приходу нацисти розстріляли 300 жителів міста. Це були, переважно активісти, комсомольці, передовики, військові полонені.

Нова хвиля розстрілів і смертей – 22 листопада 1941 року: урочище Ярки. 3,5 тисяч невинних жертв людиноненависної політики. Вони винні, бо вони – євреї. Золотоніський Бабин Яр. Чи не найскорботнішими видались спекотні дні з 25 по 31 липня 1942року.

«Увесь колишній партійно-радянський актив міст і сіл Золотоніського, Гельмязівського, Чорнобаївського, Іркліївського і Драбівського районів було викликано на бесіду.

На розі вулиць Шевченка і Енгельса (нині – Миколаївська) до війни розміщався військкомат (зараз – гуртожиток технічної школи) з парадного входу військкомату приймали викликаних. При бесіді був староста села. Після «бесіди» викликаним на спині крейдою ставили мітки і відправляли по коридору в двір. Потім одних направляли додому, а інших – вантажили на автомашину і везли у військове містечко. Там було викопано три великі ями…. Стріляли в голови з автоматів і пістолетів, засипали невеликим шаром землі. Зверху  клали другий, третій шар і так аж до верху…За тиждень знищено 7(!) тисяч душ.»

А у березні 1943 стратили 63 підопічних Бакаївського будинку для людей похилого віку Багатьох кинули до ями живими. Старі і немічні не потрібні новим властям.

Після визволення Золотоноші з жовтня 1943 року почала працювати комісія для встановлення кількості жертв окупації. В результаті проведеної роботи було виявлено 30 ям , у яких було закопано 12 тисяч 750 жертв нацистського терору – військовополонених, активістів, партизан, мирних жителів.

Міською радою було прийнято рішення про перевезення решток в Братську могилу. До міста з’їжджались рідні вбитих з чотирьох районів для упізнання. Останки було перенесено в міський парк. З цегли, розібраної зі знищених будинків було побудовано обеліск. Згодом на міській площі збудовано аналогічний пам’ятник і, як пам’ятають старожили, біля нього на п’єдесталі стояв танк Т-70. Цей пам’ятник є на багатьох світлинах 50- х – поч.70-х років ХХ ст.

До братської могили не перевозились останки вбитих в листопаді 1941року єврейських громадян. Зараз це окреме сумне місце нашої історії – Золотоніський Бабин Яр.

9 травня 1988 року було прохолодно. Накрапав дощ. Він сумував разом з багатьма земляками, що зібрались на сумну і тривожну, та водночас пам’ятну подію – відкриття Меморіального парку та монумента жертв фашизму. Авторка цих рядків, тоді шестикласниця міської школи №6 стояла разом з учнями шкіл міста в «живому коридорі» на центральній алеї Меморіального парку. Було багато людей та квітів. Також були сльози рідних, колишніх дітей, що втратили батьків 45 років тому. Біля монумента горів Вічний вогонь. Тут було багато квітів. До 23 вересня і 9 травня приїжджали з сусідніх районів та колишні «гвардійці» пом’янути загиблих

Зараз, через сім десятиліть після Другої світової та визволення краю не всі, нажаль, розуміють трагізм та великі людські жертви тієї війни. Витоптані та зірвані квіти, п’яні посиденьки, безглузді жарти. Як донести до сьогоднішніх юних, і не зовсім, інколи зухвалих, інколи просто злих та жадібних «громадян» – не гоже топтатись по могилі, знищувати красу – останню шану землякам.

Сучасність:

У меморіальному парку Золотоноші на початку 2000-х років було відкрито кілька пам’ятників і пам’ятних знаків. У 2002 році з території міського кладовища було перенесено камінь – пам’ятний знак в пам’ять про земляків, що померли в голодні роки Голодомору 1932-1933 років. Пізніше поряд з  ним встановлено ще один –  в’язням концтаборів та  репресованим. Щороку в двадцятих числах листопада тут проходить акція «Запали свічку пам’яті». Ще і на сьогодні невідома остаточна кількість жертв тоталітарної системи з її політикою залякування, знищення, голодоморів та репресій. Це страшна війна проти народу. Лише за приблизними підрахунками за голодну осінь 1932- весну 1933 років знищено голодом близько 12 тисяч земляків. А скільки їх, безіменних лишилось по дорозі до міста в пошуках їжі, скільки дітей померло в нетопленій хаті біля охололого трупа матері! Скільки голодних в божевіллі накладали на себе руки, чи йшли на страшенне вбивство і поїдання собі подібних. Цей жах не можна ні забути, ні простити. І це чинили люди проти людей! – забирали до крихти , до зернини, до насінини.

3 листопада 2006 р. на алеї парку в оточенні молодих берізок з’явився  пам’ятник «Бронзовий птах» (автор – Г. Чуєнко, родом із Золотоноші).  Це згадка про загиблих земляків – учасників війни в Афганістані – (Ю. Корзун, С. Нос, О. Невмивака, О. Воронович, В. Харина, М. Ясир, М. Кононець). На жаль, за останні десятиліття цей список продовжився і продовжується щороку. За даними 1987 року в бойових діях в Афганістані взяли участь 420 земляків  Щороку тут, біля бронзового солдата-птаха зустрічаються воїни, що пройшли дорогами Афганістану. І полум’яніють червоні квіти.

14 грудня 2007 року в парку з’явився пам’ятник «Дзвін Чорнобиля» (автор – М. Регурецький). На згадку про померлих і живих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Наслідки страшної катастрофи, що стала причиною хвороб, забруднення рік, лісів та відселення тисяч родин буде відчувати на собі не одне покоління українців. За даними  Держагропрому від 8 травня 1986 року радіаційне забруднення від Чорнобильської аварії поширилось на 10,9млн га сільськогосподарських угідь, були виведені з ладу великі площі в Україні, Білорусії, Росії. Радіаційний шлейф досяг Прибалтики, Уралу, поширився на Польщу, Болгарію, Скандинавські країни.

Ті дні на столичному Майдані змінили багатьох. З темної листопадової ночі, коли «беркутівці» кийками виганяли студентів почавсь народний супротив. А  далі були палаючі шини, чорний дим, перші вбиті, і твори …Шевченка на вустах : «борітеся- поборете…». І тужливо линуло «Плине кача..». І народ на колінах прощався з загиблими.  Пам’ятник Героям Небесної Сотні був відкритий 12 листопада 2014 року в Золотоніському Меморіальному парку.  Гранітний хрест з написами: «Слава синам України; Небесній Сотні Героям Слава». По бокам невисокого постаменту викарбувані  напутні слова  українського Пророка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». На лицевій і зворотній стороні стилізовано зображені відтиски від куль. Виготовлений пам’ятник  на приватному підприємстві «Анубіс» авторським колективом.

А нині триває неоголошена війна на Сході країни. На своїй рідній землі відстоюють її незалежність сини і дочки, кіборги і волонтери.

У Меморіальному парку відкрили пам'ятник на честь Небесної сотні ...

28 травня 2017 року  в парку було велелюдно. З’їхались на відкриття  пам’ятного знака прикордонники різних поколінь. Згадували усіх, хто десятиліття тому і в наш час оберігають кордони країни. Два прикордонні стовпи і табличка з написом вписались в загальний  ландшафт.

На території меморіального парку, яка є охоронною зоною, забороняється шкодити насадження, квіти, самі пам’ятники, бо це розцінюватиметься як акт вандалізму і злочин. Ст. 153 КУпАП зазначено: « Знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення в межах населених пунктів та за їх межами тягнуть за собою штраф  від 10 до 30 неоподаткованих доходів громадян». Звичайно, до кожного пам’ятника чи квітника не поставиш охорону. Виховання має починатись з родини і продовжуватись в школі. Та мені здається, що рідні і близькі тих, хто був закатований і похований в братській могилі, хто терпів від голоду, кого стріляли в гарячих точках,  хто оберігає нашу державу на Сході, той ніколи не знищить квітку, не  вигуляє собаку, не насмітить в цьому пам’ятному місці.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Місце видовища – історія Золотоніського повітового театру

Довідкова інформація, Культура, Радянський період, Царські часи

У стародавній Греції мистецтво було  у великій пошані. Його  різними видами «опікувались» Талія, Мельпомена, Терпсіхора та інші музи. Театр – улюблене місце відпочинку  любителів сценічного мистецтва, де актори перевтілюються в королів і жебраків, птахів  і диво-звірів… Є знані на увесь світ театри, в яких грають   актори зі світовим ім’ям за досить високі гонорари.  Поряд функціонують  аматорські, справді народні театри де актори-любителі грають за  чисто символічну платню. І найкращою винагородою для них  є  щире – «Браво!!!». » Читати далі


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Золотоніський хор «Воскресіння» у 2003 році [ВІДЕО]

Культура, Сучасність

Учора в мережі з’явилось відеовітання зі Щедрим Вечором від золотоніського хору «Воскресіння», а сьогодні публікуємо раритетні кадри виступу та поздоровлення учасників колективу із далекого 2003-го року.

Відповідний контент оприлюднив на YouTube користувач Максим Журба.

Пригадаймо ті роки та впізнаймо своїх знайомих 😉

» Читати далі


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Матвій Донцов — майстер станкового живопису та друг Катерини Білокур

Культура, Постаті, Радянський період, Царські часи

Матвій Донцов – український художник, який все життя працював у галузі станкового живопису й увійшов в історію мистецтва як пейзажист. Пензлю митця належать понад півтори тисячі картин, найвідоміші з них: “Ворскла”, “Ранок”, “Літо”, “Пшениця ярова”, “Затока”. Його полотна нині експонуються в художніх музеях Києва, Харкова, Полтави, Дніпра, Лебедина, Миколаєва, а також зберігаються в приватних колекціях. » Читати далі


Warning: Undefined array key "posts_length" in /home/zolo00/zolotonosha.ck.ua/ist/wp-content/themes/smartline-lite/category.php on line 17

Золотоніський художник Ілля Шульга — учень Ільї Рєпіна

Культура, Постаті, Радянський період

Розглядаючи експонати краєзнавчого музею, очі мимоволі чіпляються за насичене червоними фарбами полотно пензля роботи 20-х років минулого століття золотоніського художника Іллі Шульги. На ньому зображена жінка  в повний ріст, в українському національному вбранні. На шиї кілька разків червоних дукатів, волосся заховане під хусткою.

шульга 1 » Читати далі

1 2