В «Історії міст і сіл Української РСР: Черкаська область» (1972) сказано, що до революції селяни Драбова були повністю позбавлені медичного обслуговування, а перший медпункт, реорганізований згодом у лікарню на 15 ліжок, з’явився тут тільки в 1923 році. Тривалий час цей міф поширювався із видання у видання, й ніхто не наважувався його спростувати. Хоча численні архівно-історичні матеріали свідчили про те, що фундамент радянської системи охорони здоров’я був закладений ще за царських часів, і найбільшу роль в цьому відіграли повітові та губернські земства, які діяли на території тодішньої України.

Отож, у цьому документальному нарисі ми пропонуємо розглянути, як відбувалося становлення земської медицини на прикладі Золотоніського повіту Полтавської губернії та історичної Драбівщини, під якою ми розуміємо територію колишньої Драбівської волості та кількох сусідніх волостей, які в другій половині XIX − на початку ХХ століття відносились до Драбівської медичної дільниці.

Вважаємо, що досвід становлення та розвитку земської медицини в Золотоніському повіті й зокрема на Драбівщині може бути корисним і сьогодні, особливо в контексті проведення в Україні медичної реформи та вдосконалення системи медико-санітарного обслуговування населення.

Нарис розрахований на працівників медичних установ та органів місцевого самоврядування, істориків, краєзнавців, вчителів – всіх, хто цікавиться історією медицини і минулим рідного краю.

Початок великих перетворень

Початок діяльності Золотоніського повітового земства припадає на 1865 рік, коли були проведені перші вибори до земського зібрання, відбулися його установчі збори та було створено повітову земську управу. З того часу земство починає активно працювати над створенням в повіті системи санітарного забезпечення та медичного обслуговування населення. Це було викликано тим, що в населених пунктах Золотоніського повіту часто спалахували різноманітні хвороби та епідемії, які забирали десятки, а то й сотні людських життів, але боротися з ними практично не було кому. Причини цих негараздів дуже точно охарактеризував український історик та етнограф Микола Маркевич, який описував народний побут.

До 1866 року на увесь повіт діяла лише одна Золотоніська міська лікарня на 27 ліжок, два з яких відводилися для лікування офіцерів місцевого гарнізону. Заснована вона була ще в 1843 році й підпорядковувалась Полтавському губернському «Приказу Общественного Призрения». До того ж, лікування було платним, і далеко не кожен хворий за добу перебування в стаціонарі міг викласти 50 копійок сріблом [1, 153-157].

Маємо дані, що до 1858 року Золотоніською міською лікарнею завідував лікар на прізвище Кноблок, якого на цій посаді змінив штаб-лікар 7-го класу Данило Науменко. Він же був і першим повітовим лікарем, в підпорядкуванні якого знаходилося троє фельдшерів. Щоправда, в той час на Золотоніщині працювало й кілька приватних лікарів: Йосип Занітовський (у маєтку княгині Кантакузен в с. В. Бурімка), Петро Виноградов (у м. Домантове), медичний хірург Семен Волинський (в с. Богушева Слобідка) та Пилип Слинько (при Золотоніській міській лікарні) [2,5]. Також у Золотоноші знаходилася єдина на увесь повіт приватна аптека провізора Фромета і тут же мешкала єдина повитуха Ольга Коломойцева.

І це на 130 тисяч осіб, які тоді складали населення Золотоніського повіту.

Приблизно такою ж була ситуація і в інших повітах Полтавської губернії. Тому не дивно, що після відкриття земських установ перед ними відразу ж постало питання, як організувати дієву систему медичної допомоги та максимально наблизити її до населення. Реалізація цих завдань потребувала значних матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів, якими спочатку забезпечувала держава. Так, ще у липні 1860 року наказом Міністерства державних маєтностей молодшим окружним лікарем Золотоніського і Переяславського округів було призначено Ксенофонта Михайловича Данчича, який з відзнакою закінчив Київський університет святого Володимира. У травні 1864 року він був призначений вже старшим лікарем цього округу, брав активну участь у становленні земської медицини в Золотоніському повіті, а пізніше обіймав посаду головного лікаря Царськосельського міського госпіталю і богадільні [3].

Значну допомогу в цій справі надавало і Полтавське губернське земство, яке розпочало свою діяльність з вирішення медико-санітарних проблем. З цією метою при ньому була створена тимчасова медична Комісія, яка почала розробляти невідкладні заходи та рекомендації з охорони громадського здоров’я. У вересні 1865 року губернське земське зібрання розглядало питання про влаштування в повітах медичних частин і припинення захворювання на сифіліс, яке на той час набуло розмахів епідемії [4]. А невдовзі після цього Золотоніська повітова земська управа зібрала сімох лікарів, які проживали на території повіту, й поставила перед ними аналогічні завдання. 12 листопада 1865 року медики надали земству письмові пропозиції щодо боротьби з епідемією сифілісу в Золотоніському повіті, а також рекомендували збільшити тут штат медичних працівників до двох лікарів та шістьох фельдшерів. Згодом у повіті було створено постійно діючий Комітет громадського здоров’я, до якого увійшли голова повітової земської управи Василь Гінц, члени управи Петро Деркач і Олександр Маркевич та вже згадані нами лікарі: повітовий – Данило Науменко, міський – Василь Гутковський, окружний – Ксенофонт Данчич, молодший лікар 3-го гусарського Єлисаветградського полку Разумов, а також три лікарі, що займалися приватною практикою: Петро Виноградов, Флор Скорик та Йосип Занітовський [5].

Невдовзі на прохання Золотоніської земської управи Полтавське губернське земство направляє до Золотоніського повіту ще кількох досвідчених лікарів та фельдшерів, зокрема Адольфа Петровича (Вацлава) Дурача, який відразу ж береться до роботи. Тим паче, що на той час (літо 1866 року) в повіті спалахнула епідемія холери, на боротьбу з якою повітовий Комітет громадського здоров’я мобілізував усіх місцевих медпрацівників, включаючи і трьох фельдшерів відомства державних маєтностей: Поповича, Згурського і Коровника [5, 54]. А наступного року спалахнула епідемія сифілісу, якою найбільше були вражені околиці Гельмязова, Вереміївки, Богодухівки та Драбова.

23 вересня 1866 року Золотоніське повітове земське зібрання приймає постанову про запровадження в повіті з 1 липня 1867 року загальної медичної Частини і затверджує Правила про влаштування цієї Частини, які стали першим офіційним документом, що визначив напрями організації повітової системи медичної допомоги (див. додатки). Зокрема, Правилами було передбачено, що в медичному відношенні Золотоніський повіт ділиться на три дільниці, за кожною з яких закріплюється один земський лікар з необхідною кількістю фельдшерів. Не менше одного разу на місяць у певний час земський лікар мав здійснювати об’їзд населених пунктів, визначених для перебування фельдшерських пунктів, і робити відповідні розпорядження або призначення як щодо лікування, так і щодо інших заходів, спрямованих на охорону народного здоров’я. При цьому для роз’їздів лікарям виділялись безкоштовні підводи від земства [5, 47-50 ].

Головним розробником цих Правил став уже згаданий Адольф Дурач, який 29 березня 1867 року підписав умови (контракт) про свою діяльність на посаді земського лікаря Золотоніського повіту (див. додатки).

В помощь г. Дурачу, при исполнении его обязаностей, должны быть определены за счет земства семь фельдшеров, приискание которых возлагается на личную заботливость г. Дурача; если же какие либо сельские общества или волости будут иметь своих фельдшеров, то г. Дурач обязывается иметь наблюдение за их действиями, – було сказано в контракті [5, 52-53].

Місцем постійного проживання А. Дурача було визначене містечко Богодухівка, де згодом відкрили земську лікарню на 10 ліжок. Інший земський лікар Пилип Слинько поселився у м. Гельмязові, де в 1869 році також було відкрито земську лікарню. А Ксенофонт Данчич залишився в Золотоноші завідувати міською лікарнею, яка на той час вже була передана повітовому земству. Кожен з цих лікарів також очолив відповідні медичні дільниці, на які був розділений Золотоніський повіт. Драбів і населені пункти Драбівської волості були віднесені до Першої дільниці з центром у Гельмязові, а за обслуговування жителів цих поселень безпосередньо відповідав фельдшер Хворостило, в підпорядкуванні якого було двоє віспощеплювачів на прізвище Куниця [6].

Треба зазначити, що місцеве населення не відразу оцінило старання земства і земських лікарів, спрямовані на покращення народного здоров’я. На перших порах їм навіть довелося зіткнутися із недовірою і страхом, який серед цього населення викликали медики, особливо, по селах. І причиною цьому була не тільки неосвіченість полтавських селян, а і їхній природній консерватизм, який спонукав покладатися тільки на Бога або, в крайньому разі, – на місцевих знахарів. Про це писав ще Микола Маркевич, а пізніше відзначали й земські лікарі, які наголошували на тому, що серед сільського населення Полтавщини спостерігається високий рівень смертності, зокрема дитячої, а середня тривалість життя тут складає лише 21,5 рік[4].

Не зважаючи на це, земські органи крок за кроком продовжували розпочату справу, яка потребувала не тільки ентузіазму, а й фінансування. Тому в розкладах земських зборів були передбачі додаткові збори на медицину, якими обкладався кожен руб отриманих доходів. Завдяки цьому вже у 1867 році на потреби медичної Частини Золотоніське земство зібрало 2133 руб. 32,5 коп., які були спрямовані на утримання двох земських лікарів і десяти фельдшерів, а також на придбання медикаментів, лікарських інструментів, посуду, книг та на оплату приміщень для земських аптечок. Наступного року на потреби медичної Частини та на проведення щеплень земство вже витратило 4500 рублів [7, 162].

До речі, перша земська аптека з дозволу міністерства внутрішніх справ була відкрита у 1869 році в містечку Ірклієві, а на її облаштування (оренда приміщення, придбання обладнаня та медикаментів, оплата праці провізора Бойка) земство витратило 1477 руб. 19 коп. Загалом у 1869 році видатки на земську медицину склали 4927 руб. 90 коп., і ця сума з кожним роком лише зростала [8, 89-115].

Ну, а яка користь від цього була простому народу?

Щоб отримати відповідь на це запитання, звернімося до звітів Золотоніської повітової земської управи, в яких детально висвітлювався стан земської медицини. Наприклад, у звіті за 1869 рік бачимо, що того року допомогою земських лікарів скористалося 6925 жителів Золотоніського повіту, з яких 6491 особа виздоровіла, а 235 померли, решта 254 особи продовжували лікування. Серед тих, хто звертався за медичною допомогою, було і 225 жителів Драбівської волості [8].

У 1871 році в Золотоніському повіті вже було чотири медичні дільниці, на яких працювало 4 земські лікарі, 10 фельдшерів і 8 віспощеплювачів. Вони надавали хворим необхідну допомогу як на дому, так і в лікувальних палатах, що були відкриті у Гельмязові, Богодухівці та Ірклієві. Протягом звітного року тільки в цих трьох закладах пролікувалося 227 хворих, які загалом провели там 6294 доби. Всього ж того року допомогою земських лікарів скористалися понад 10 000 жителів Золотоніського повіту, з яких 9837 осіб лікувалися амбулаторно. Крім цього, віспощеплювачами були зроблені профілактичні щеплення 6652-м немовлятам [9,106-125]. Якщо порівняти ці цифри з показниками попереднього року, то можна побачити чітку динаміку до збільшення кількості осіб, які отримували допомогу земських медиків, і з кожним роком ця динаміка посилювалася.

Не залишалися без медичної допомоги й жителі містечка Драбів та Драбівської волості, які були закріплені за Другою медичною дільницею (вона також обслуговувала жителів Богодухівської, Чорнобаївської, Вознесенської та Білоусівської волостей). У 1871 році цією дільницею завідував Адольф Дурач, при якому працювали фельдшерами Нагорний, Пуха, Сависько, а також віспощеплювачі Ткаченко і В’ялий. Річна зарплата лікаря тоді складала 700 рублів, фельдшера – 120, віспощеплювачів – від 28 до 60 руб. [9].

Як свідчить земська статистика, у 1871 році допомогою місцевих медиків скористалося 458 жителів Драбівської волості, зокрема 276 драбів’ян. З них 399 осіб виздоровіли, 35 померли, решта продовжували лікування. Того року мешканці Золотоніського повіту найбільше страждали від катарних і ревматичних лихоманок, шлунково-кишкових катарів, тифу, жаби, кривавого поносу, коклюша, кору, крупу, сифілісу. Крім того, у 1871 році в низці населених пунктів повіту (Гельмязів, Бубнів, Драбів, Олімпіадівка, Прохорівка, Золотоноша) були зафіксовані спалахи холери, яка вразила 116 осіб (61 особа померла). Але злагодженими і умілими діями повітового Комітету громадського здоров’я поширення епідемії вдалося припинити [9].

Нові штати і нові завдання

У 1872 році Золотоніське повітове земське зібрання затвердило нові штати медичної Частини, якими було передбачено введення фельдшерських посад у кожній з 20 волостей повіту, де вони мали виконувати і обов’язки віспощеплювачів. Одночасно з покращенням медичного обслуговування земство прагнуло досягнути і певної економії коштів (за рахунок скорочення віспощеплювачів). Але загальні витрати на медицину все рівно зростали і в 1873 році вже склали 5452 рублі [10, 5]. Левова частина цих коштів була спрямована на виплату жалування медичним працівникам, які перебували на утриманні земства. Розмір цього жалування був таким: земського лікаря – 700 руб. на рік, до яких додавали і 400 руб. роз’їзних, фельдшера – від 140 до 200 руб. на рік плюс 60 руб. роз’їзних. Крім цього, в кошторисі витрат на медицину було закладено і 200 рублів на безкоштовне лікування бідних та 46 руб. – на безкоштовне і обов’язкове лікування хворих на сифіліс [10].

Того ж 1873 року Золотоніська земська управа змінила межі медичних дільниць (їх, як і раніше, було чотири), внаслідок чого Драбівська волость була віднесена до Першої медичної дільниці з центром у містечку Гельмязів (вона також обслуговувала жителів Безпальчівської, Піщанської та Прохорівської волостей). Земським лікарем на цій дільниці служив Пилип Слинько, фельдшерами – Граф, Ткаченко, Уланов та Попович. Впродовж року за медичною допомогою до них звернулося 415 жителів Драбівської волості, з яких 403 виздоровіли, а 12 – померли [10].

Стаціонарне лікування важких хворих проводилось у Золотоніській та в Гельмязівській лікарнях, а решта отримували допомогу амбулаторно. Але згодом така система організації медичної допомоги була визнана неефективною і в 1875 році Золотоніське повітове земське зібрання затвердило нові правила влаштування в повіті земської медичної Частини та затвердило її структуру. Зокрема, земство закрило три лікувальні палати, які знаходилися в Гельмязові, Ірклієві та Богодухівці, а пункти надання медичної допомоги перенесло до волосних центрів, за кожним з яких був закріплений фельдшер-віспощеплювач. Він мав проживати на території своєї волості й щотижня у визначений день відвідувати поселення цієї волості для надання допомоги тамтешнім жителям. З цією метою при сільських управах було відкрито перев’язувальні пункти, куди мали з’являтися хворі. А тих, що не могли пересуватися, фельдшер мав відвідувати вдома. Сільських старост земство зобов’язувало надавати необхідну допомогу фельдшерам, а всі свої дії і призначення вони мали заносити до особливого зошита, який зберігався при сільській управі. Сюди ж записували і скарги хворих та їхні побажання [11, 116-129].

Таким чином, Золотоніське земство зробило черговий крок для наближення медичної допомоги до простого народу, хоча ефективність цієї допомоги все ще залишалася вкрай низькою. Насамперед, це було викликано великою бідністю і відсталістю сільського населення, недотриманням ним санітарно-гігієнічних правил та запізнілими зверненнями по медичну допомогу. Саме це стало причиною епідемії дифтерії, яка у 1876-1877 роках спалахнула в низці населених пунктів Золотоніського повіту і вразила 716 осіб (переважно дітей). Незважаючи на зусилля земства, які були вжиті для припинення епідемії, її жертвами стало 295 осіб.

У цей час жителі Драбівської волості перебували під опікою земського лікаря Вільгельма Кротке, а безпосередньо за волостю був закріплений фельдшер Ткаченко. У 1876 році ними була надана медична допомога 390 жителям Драбівської волості, зокрема, 237 драбів’янам, 73-м – мешканцям Михайлівки, 30 – Дуніновки, 50 – Павлівщини та інших населених пунктів. Всього ж протягом того року послугами земської медицини скористалося 14708 жителів Золотоніського повіту (враховуючи і щеплених осіб), а загальні витрати на медичну Частину склали 9 995 руб. (70 коп. на одну особу). На цей час річне жалування земського лікаря вже складало 1100 руб., фельдшера – 250-300 руб., а віспощеплювача – 50-80 руб.[12].

Проте велике навантаження та складні умови праці не сприяли тривалій роботі земських лікарів, які постійно знаходились на передньому краю боротьби за народне здоров’я. При цьому, виконуючи свої професійні обов’язки, їм часто доводилося ризикувати власним здоров’ям, а то й життям, демонструючи зразки мужності і самопожертви. Саме такими чеснотами запам’ятався жителям Золотоніського повіту земський лікар Андрій Кас’янович Павленко, який служив тут у 1870-1873 роках. За свідченнями його сучасників, він успішно лікував не тільки загальні захворювання, а й хвороби очей (знімав катаракти), робив складні операції, рятував людей під час епідемій і сам ледь не став їх жертвою [13, 99-103].

Значний внесок у збереження народного здоров’я та розвиток системи медичної допомоги зробили й інші земські лікарі, як служили в Золотоніському повіті у 70-80 роках XIX століття: Сава Міхнов, Вільгельм Кротке, Віктор Цлевицький, а також лікарі Скрильніков, Цись, Комарецький, Ващенко-Захарченко. Пізніше їм на зміну прийшли лікарі: Греченко, Якименко, Ступніков, Вуков, Меєр, Іванов, Лукомський, Супруненко, Пашкевич та інші.

Окремо варто відзначити внесок гласних Золотоніського повітового земства, які також опікувалися здоровʾям своїх виборців. Про це, наприклад, свідчить доповідна записка гласного від Драбівського селянського товариства Антона Федоровича Жука, з якою у травні 1879 року він звертався до повітового земського зібрання.

Створення і діяльність Санітарної ради

21 липня 1882 року за постановою Золотоніського повітового земського зібрання була створена Санітарна рада як колегіальний орган, що мав широкі повноваження для вирішення організаційно-кадрових питань в галузі медичного обслуговування населення та забезпечення санітарного благополуччя. Очолював Санітарну раду голова повітової земської управи, а до її складу спочатку входили всі члени земської управи, земські лікарі та 8 гласних повітового земства [14, 128-134].

Фактично Санітарна рада завідувала медичною Частиною в Золотоніському повіті і, як видно з протоколів її засідань, регулярно заслуховувала лікарів про стан епідемічної ситуації на їхніх дільницях та розробляла заходи для боротьби з епідеміями, розглядала питання, пов’язані з прийомом на службу, переведенням та звільненням лікарів, фельдшерів і аптекарів, розбирала заяви і скарги, які надходили від населення тощо. Наприклад, 17 жовтня 1882 року на своєму засіданні Санітарна рада розглядала питання про появу дифтерії в місті Золотоноша й постановила запропонувати міській Думі найняти за власний кошт спеціального фельдшера для догляду за хворими на дифтерію, оскільки земські фельдшери були настільки зайняті, що не мали часу аби відвідувати та доглядати за хворими містянами. Тоді ж на засіданні ради розглядалося й питання про передачу в оренду золотоніському купцю Лейбі Лопаті земської аптеки в містечку Ірклієві з тією умовою, щоб за отримані ним по прейскуранту медикаменти він заплатив земству готівкою [14].

17 грудня 1883 року на засіданні Санітарної ради розглядалося питання про збільшення платні фельдшеру Борисюку, який одночасно обслуговував Драбівську і Великохутірську волості та добросовісно ставився до виконаня своїх обов’язків.
Про подальшу роботу Санітарної ради говорить така статистика: у 1884 році відбулося 9 засідань ради, на яких з різних питань було ухвалено 42 рішення (определения). Крім того, відбулося одне спільне засідання Санітарної ради і повітового Комітету громадського здоров’я, на якому розроблялись попереджувальні заходи на випадок появи в Золотоніському повіті холери. З цією метою за рекомендацією Санітарної ради земське зібрання відкрило кредит на 5000 руб., за рахунок якого мали фінансуватися заходи з попередження холери, а в окремих населених пунктах було зроблено запас льоду [15]. Протягом 1885 року також відбулося 9 засідань Санітарної ради, на яких з різних питань було прийнято 51 рішення.

Як і раніше, велику увагу Санітарна рада приділяла просвітницькій та профілактичній роботі серед населення, котре в масі своїй все ще перебувало у складних санітарних умовах і не дуже вірило в офіційну медицину. Особлива увага приділялася проведенню щеплень від віспи, яка загрожувала тяжкими наслідками. Маємо дані, що протягом 1887 року тільки по Драбівській медичній дільниці від цього захворювання померла 191 особа [16, 130].

У 1888 році склад повітової Санітарної ради був розширений до 24 членів, серед яких було 5 членів земської управи, 6 земських лікарів і 13 гласних. Як і раніше, її очолював голова повітової земської управи [17, 115-120]. У цей час відбулися серйозні зміни і в організаційній структурі медичної Частини: з 1881 року замість чотирьох медичних дільниць повіт був розділений на шість дільниць, кожною з яких завідував земський лікар. Зокрема, була утворена Драбівська дільниця з квартирою для лікаря в містечку Драбів. Спочатку цією дільницею завідував лікар А. Т. Ступніков, а потім Є. І. Жиденко. Обслуговувала вона Драбівську, Великохутірську, Безпальчівську і Білоусівську волості з населенням понад 30 тисяч осіб [18, 87-190].

При цьому загальний штат земських фельдшерів зріс до 25 осіб, п’ятеро з яких отримали призначення у прийомні палати, що були відкриті при земських лікарнях (кожна на два ліжка), а решта фельдшерів, як і раніше, обслуговували жителів конкретних волостей. Усі вони за рахунок земства були забезпечені необхідною кількістю медикаментів для надання хворим першої допомоги. Ці медикаменти виписувались земськими лікарями із земських аптек і видавалися хворим безкоштовно. Але для того, щоб з боку фельдшерів не було зловживань, жителі сіл і містечок обирали із свого середовища попечителя, який мав фіксувати відвідування фельдшерами хворих і записувати це до спеціальної книги. Втім, за декілька років земство визнавало, що, за виключенням окремих випадків, таке нововведення не досягає своєї цілі.

У серпні 1888 року за постановою Санітарної ради у трьох медичних дільницях, де діяли прийомні палати, були введені посади фельдшерок-акушерок, які замінили традиційних фельдшерів.

К чести фельдшериц нужно сказать, что они, заняв места фельдшеров, внесли в приемные покои желательный порядок и чистоту и своим вниманием к больным и вполне добросовестным отношением к возлагаемым на них обязанностям заслуживают похвалы, − було сказано у звіті Золотоніської земської управи за 1889 рік [19].

Ще одним нововведенням стало розширення повітової земської лікарні, яка вже давно не відповідала потребам часу й не могла вмістити всіх хворих. З цією метою на кошти земства в Золотоноші було збудоване додаткове приміщення (барак) на 18 ліжок, з ванною, операційною та кімнатою для фельдшера. В ньому розташували хірургічне й терапевтичне відділення. Таким чином, вдалося збільшити кількість ліжко-місць у повітовій земській лікарні до 45-ти, а витрати на її утримання в 1899 році зросли до 5450 рублів 99 коп. Того року на стаціонарному лікуванні в земській лікарні побували 810 осіб, які загалом провели там 14768 днів. Як свідчить земська статистика, серед тих, хто користувався послугами цієї лікарні, були й жителі Драбова та Драбівської волості, які потерпали від різних хвороб.

У 1888 році в Золотоніському повіті знову спалахнула епідемія дифтерії, яка вразила 27 дорослих і 1049 дітей. На боротьбу з цим лихом були кинуті додаткові людські та фінансові ресурси. У селах для ізоляції хворих на дифтерію наймали спеціальні хати, над якими вивішували білий прапор. Крім того, за окрему плату влада виставляла біля таких хат сторожів, які не дозволяли контактували з хворими здоровим особам. До хворих на дифтерію застосовувалися різноманітні методи лікування, а для постійного догляду за ними призначали додаткових фельдшерів. На всі ці заходи, включаючи оплату роботи найнятих фельдшерів і сторожів, Золотоніське земство додатково витратило 584 руб. 61 коп. Але, не зважаючи на всі зусилля, в населених пунктах повіту дифтерія забрала життя 1 дорослого та 536 дітей. Особливо відчутними були втрати для села Васютинців однойменної волості, де під час епідемії померло 148 дітей [17, 115].

Як і раніше, розвитку медичної Частини Золотоніське земство приділяло велику увагу, збільшуючи фінансові витрати на матеріальне забезпечення повітових лікарень та амбулаторій, розширюючи штат земських лікарів і нижчого медперсоналу. Та, мабуть, цих коштів все рівно було недостатньо. Тому з 1 січня 1901 року за постановою земського зібрання в Золотоніському повіті було введено 5-копійчану плату за надання медичних порад. Порядок справляння цієї плати передбачав, що вона стягується медпрацівниками з усіх без винятку осіб при кожному зверненні їх за медичною допомогою, що супроводжується видачею ліків. Проте лікарям на власний розсуд дозволялося звільняти від плати за бідністю і у випадках хронічних захворювань. Зокрема, безкоштовна лікарська допомога надавалася хворим на сифіліс і трахому (у всіх випадках), на віспу, скарлатину, дифтерію, кір, тиф та інші епідемічні захворювання. Всі інші хворі мали платити [19, 58-60].

Чи виправдало себе таке нововведення? За даними Золотоніського земства, у 1901 році в повіті було зареєстровано 163 646 випадків звернень хворих до лікарів або до фельдшерів, в результаті чого з пацієнтів було стягнуто 4969 руб. 35 коп. Тобто, із кожних 100 звернень 39 були безкоштовними. Але багатьох селян такий стан справ не влаштовував, і вони домагалися скасування плати за медичні поради. Зокрема, маємо відомості, що у 1902 році з таким клопотанням до Золотоніського земства зверталось козаче товариство села Білоусівки. Своє рішення білоусівські козаки мотивували тим, що для багатьох з них, особливо для бідних членів товариства, 5-копійчаний збір є обтяжливим, а відрізнити їх від багатих ні лікар, ні фельдшер не можуть. Через це бідним членам товариства, які часто не мали грошей, доводилося переносити важкі хвороби без медичної допомоги…

Як свідчать матеріали Золотоніського повітового земства, тоді, у 1902 році, клопотання білоусівських козаків було відхилене. Але наступного року 5-копійчаний збір за медичні поради таки був скасований, що спростило доступ до медичної допомоги багатьом жителям повіту [19].
Окремо варто сказати про те, яким було харчування в земських лікарнях. Адже цьому питанню Золотоніське земство також приділяло велику увагу, розуміючи, що від якості харчування значною мірою залежить виздоровлення хворих. Але норми харчування (порції) для цивільних медзакладів були затверджені міністерством внутрішніх справ ще у 1851 році й відхилитися від них земські органи не могли. Які ж це були порції? 1) Звичайна, що складалася тільки із борщу з м’ясом і двох фунтів чорного хліба1, 2) полегшена, яка включала суп із крупами і 1 фунт білого хліба; 3) куряча; і 4) кисільна або молочна, яка включала півкварти молока і фунт білого хліба. Так годували хворих на обід. А на сніданок їм давали куліш із крупи й додаткову порцію за призначенням лікаря. Крім того, у 1890 році з дозволу земства хворим почали давати на сніданок і чай [20, 34-37].

* Один фунт дорівнював 450 грамам.

Важко сказати, чи у всіх лікарнях витримувались затверджені норми харчування хворих, але, як видно із звітів Золотоніського повітового земства, кошти на закупівлю необхідних харчів виділялися справно. Наприклад, у 1897 році на придбання продуктів для чотирьох земських лікарень було виділено 2769 руб. 10 коп., що було на 345 руб. 90 коп. більше, ніж у попередньому 1896 році. На той час добове утримання одного хворого в повітовій земській лікарні в середньому обходилося у 49,1 коп. [21, 19-126].

Варто зазначити, що загалом за два десятиліття, починаючи з 1879 року, в Золотоніському повіті загальні витрати на земську медицину зросли більш ніж у шість разів, і в 1899-му вони склали 68 813 руб. 35 коп. За цей час відбулися і серйозні організаційно-структурні зміни. Замість шести медичних дільниць повіт був розподілений вже на 10 дільниць, кожна з яких охоплювала населення в радіусі 10-15 верст. Для надання хворим стаціонарної допомоги, як і раніше, діяла повітова земська лікарня в Золотоноші та 4 лікувальні палати в містечках повіту, а штат медичних працівників складався з 10 дільничних лікарів, лікаря-консультанта при міській лікарні, епідеміолога, 34 фельдшерів і 3 фельдшерок-акушерок. Крім того, для забезпечення лікарів медикаментами ще у 1894 році в Золотоноші було відкрито земський аптечний склад, який працював під наглядом досвідченого провізора.

У своєму звіті про стан земської медицини повітовий лікар П. Л. Золотаревський відзначав, що «Организация медицины в Золотоношском уезде есть организация лечебной медицины с широко развитой участковой деятельностью медицинского персонала (1/7 больных посещена медицинским персоналом на дому). Этим достигнута популяризация медицины среди простого народа, громадное большинство которого даже при маловажных заболеваниях обращается к медицинской помощи. В этом смысле губернский съезд врачей и представителей земств 1896 года в г. Полтаве признал организацию медицины в Золотоношском уезде «образцовой» [22, 160-192].
Втім, попри явні досягнення земської медицини, жителі Золотоніського повіту все ще залишалися беззахисними перед різноманітними епідеміями та хворобами, які постійно переслідували і дітей, і дорослих. Тогочасна медична статистика дає досить повну картину захворюваності та смертності серед населення повіту. Зокрема, земський лікар А. Герман, який аналізував цю статистику, у своєму звіті відзначав, що в 1899 році від головних епідемічних хвороб тут померло 2259 осіб, що складало 34,9% усіх смертей. Найбільше людей померло від дифтерії (1314 осіб), дизентерії (451) тифу (195), скарлатини (113), коклюшу (106). Особливо великий відсоток смертності був серед немовлят. Наприклад, у Великому Хуторі, де впродовж 1899 року померло 110 душ (64 особи чоловічої статі і 46 жіночої), 48 померли у перші два роки свого життя [21].

У своїх звітах земські лікарі також зазначали, що загальна демографічна ситуація в Золотоніському повіті мала позитивну динаміку, бо народжуваність удвічі перевищувала смертність. Але за рівнем смертності Золотоніський повіт випереджав багато повітів Російської імперії, навіть тих, які в економічному відношенні знаходились від нього в гіршому становищі. І це змушувало земських діячів шукати нові шляхи для покращення народного добробуту та вдосконалення системи медичного обслуговування. Тим більше, що організація земської медицини, яка існувала в повіті, вже не влаштовувала ні земство, ні земських лікарів. Останні багато зусиль витрачали на роз’їзди за викликами і в умовах тогочасного селянського побуту та антисанітарії не могли надавати якісну медичну допомогу на дому. Тому в наступні роки Золотоніське земство спрямовує свою увагу і ресурси на організацію в повіті стаціонарної медичної допомоги, зокрема акушерської, розширення мережі лікувальних закладів і наближення їх до населення, посилення санітарного нагляду тощо.

Організація стаціонарної медичної допомоги.
Відкриття Драбівської лікарні

Уже в 1900 році Золотоніське земство виділило понад 7000 рублів на будівництво приміщення для Гельмязівської дільничної лікарні на чотири палати, де були підвал, кухня і квартира для фельдшера. При лікарні також відкрили амбулаторію та аптеку. Того ж року було заплановано будівництво лікарень у Богодухівці та Вереміївці, а також відкриття цілої низки лікарських амбулаторій у волосних центрах. У зв’язку з цим земська управа звернулась до сільських товариств з проханням безкоштовно виділити приміщення під амбулаторії, на що відразу ж відгукнулися товариства Безпальчого, Великого Хутора, Піщаної, Мельників, Мойсинців та низки інших населених пунктів. Одночасно з пошуком приміщень земство почало закуповувати для майбутніх амбулаторій меблі, аптечне приладдя, хірургічні інструменти і медикаменти, а також запрошувати до роботи фельдшерів, яких катастрофічно не вистачало. Не дивно, що ще у 1901 році великохутірське сільське товариство зверталося до повітового земства з проханням направити у Великий Хутір фельдшера, але це прохання було задоволене тільки в кінці року, коли тут відкрили медичну амбулаторію, якою почав завідувати фельдшер Дмитро Станкевич [22, 22-25]. Драбівську і Білоусівську волості, які відносились до 2-ї медичної дільниці, в цей час обслуговував лікар Лех Пац-Помернацький (мешкав у Драбові), при якому також працювали фельдшери Сергій Дамаскін (мешкав у Білоусівці), Трохим Савченко та Йосип Степанович Гординський (мешкали у Драбові).

Вже у 1902-1903 роках в Золотоніському повіті діяло 14 амбулаторних пунктів, а увесь повіт був розділений на 14 медичних дільниць. До Драбівської дільниці увійшло 13 населених пунктів з населенням 17420 осіб, зокрема: Драбів (лікарський пункт), Білоусівка (фельдшерський пункт), Михайлівка, Олімпіадівка, Павлівщина, Тополі, Жорнокльови, Дуніновка, Гулаківка, х. Ново-Павликівський, Митлашівка і Козацьке [23, 107-143]. З 1903 року Драбівською медичною дільницею завідував лікар Гілель Рувінович Козаков.

Звітуючи перед земським зібранням про стан медичної галузі в цей період, земська управа відзначала, що система надання лікарської допомоги в Золотоніському повіті здебільшого стаціонарна, при лікарнях і амбулаторіях, з одним прийомним днем на тиждень у виїзному пункті і виїздами до важкохворих на дім за викликами. Амбулаторний прийом проводиться щоденно, крім суботи, з 9 годин ранку до останнього відвідувача, після чого, за виключенням невідкладних випадків, здійснювались виїзди за викликами. Під час виїздів лікарі також наглядали за санітарним станом своєї дільниці. За консультації медичного персоналу, які супроводжуються видачею ліків, до жовтня стягувалася плата в розмірі 5 коп., від якої звільнялися бідні, хворі на хронічні та епідемічні хвороби і ті, що потребували невідкладної допомоги. Але із зазначеного часу плату було відмінено. Ліки за рецептами земських лікарів видавалися безкоштовно, лише стягувались 5 копійок за земський посуд, в якому відпускали ліки…[23].

На 1 січня 1903 року на службі Золотоніського земства перебувало 15 лікарів (14 дільничних і 1 консультант), а також 32 фельдшери, з яких 12 роз’їзних, 4 фельдшерки-акушерки, 7 стаціонарних фельдшерів при лікарнях і т.п. Але навантаження на них було величезне. Достатньо сказати, що в порівнянні з 1902 роком кількість хворих у Золотоніському повіті в 1903 році зросла на 12895 осіб. Попри це, протягом звітного року тільки лікарями сільських дільниць було прийнято в амбулаторіях 4611 пацієнтів і надано медичну допомогу на дому 7111 особам. Крім того, 28477 осіб були прийняті фельдшерами амбулаторно і 4805 осіб отримали від них допомогу на дому…

Як бачимо, Золотоніське земство докладало багато зусиль для організації в повіті належної медичної допомоги і його діяльність в цій сфері давала відчутні результати. Одним з таких результатів стало відкриття Драбівської дільничної лікарні, якої гостро потребувало місцеве населення. Рішення про будівництво цієї лікарні було ухвалене на екстренному земському зібранні 31 березня 1902 року. І тоді ж був затверджений кошторис цього будівництва на 13 тисяч рублів. Значну допомогу на будівництво лікарні погодилась нагадати власниця драбівської економії княгиня Н.О. Барятинська, яка пожертвувала для доброї справи 300 тисяч штук цегли, 2000 рублів і десятину садибної землі на Цибулівці (історичний район Драбова). Того ж року товариства драбівських селян організували безкоштовне перевезення 150 тисяч штук цегли до місця будівництва лікарні, а земська управа витребувала для цього 10 тис. рублів позички в Полтавському губернському земстві [24, 182-183].

Будівництво лікарні вирішено було проводити господарським способом під безпосереднім керівництвом дільничного члена повітової земської управи (напевне, ним був колезький реєстратор Федір Антонович Василенко). Втім, приступити до будівельних робіт майстри змогли тільки навесні 1903 року, бо ще не був готовий дарчий договір на землю, а цегельний завод княгині Баратинської не встиг виготовити решту цегли, пожертвуваної на будівництво лікарні. Крім того, виникли великі труднощі з доставкою піску для будівництва, який довелося возити аж від Прохорівської пристані.

І все ж, будівництво приміщення лікарні розпочалося. Очікувалося, що воно завершиться до весни 1904 року, проте справа затягнулася, і, як свідчать матеріали Золотоніського повітового земства, Драбівська лікарня була відкрита лише 19 лютого 1905 року. Пропрацювала вона лише перші півроку, бо на той час приміщення лікарні повністю ще не було готове й не мало необхідного обладнання. Згодом для неї закупили медичні інструменти, встановили дезінфекційну камеру і паровик. А вже з початку 1906 року лікарня, розрахована на 16 ліжок, розпочала повноцінне функціонування. При ній також було збудовано сарай та погріб, а пізніше – кухню-пральну і мертвецьку.

Гадаємо, дієву допомогу в будівництві Драбівської лікарні надавали голова Золотоніської повітової земської управи Степан Лукашевич, гласний від селянських товариств Матвій Піскун, земський начальник 5-ї дільниці Микола Лесеневич, повітовий лікар Петро Золотаревський, ну і, звичайно, члени волосної управи, яку на той час очолював старшина Драбівської волості Іван Васильович Лісун.

З 1905 по 1916 рік (десять років) цією лікарнею завідував Гілель Рувінович Козаков у підпорядкуванні якого знаходилося троє фельдшерів: роз’їзний, аптечний і фельдшерка-акушерка. Про результати їхньої діяльності свідчать статистичні звіти Золотоніського повітового земства, з яких видно, що тільки за перші шість місяців роботи Драбівської лікарні тут пролікувалося 56 чоловіків і 37 жінок, які загалом провели в лікарні 1534 дні (один хворий в середньому лікувався 16,5 днів). З цієї кількості хворих виписали здоровими 32 особи, з покращенням – 42, без покращення – 17 і 2 особи померли. За видами захворювань хворі розподілялись таким чином: хірургічні – 49, очні – 12, і решта 32 – з іншими хворобами. У перший рік роботи Драбівської лікарні найбільше хворих до неї – 44 особи – поступило із Драбова, а також з навколишніх сіл та хуторів. Харчування кожного хворого обходилося на день у 8,5 коп., а повне добове утримання і лікування – близько 75 коп. [25, 274-276].

У січні 1906 році Драбівська лікарня не працювала через відсутність палива і неможливість його дістати. Втім, незабаром ця проблема була вирішена, й лікарня відновила повноцінну роботу. Протягом року стаціонарну медичну допомогу в її стінах отримало 158 осіб (94 чоловіки і 64 жінки), які загалом провели там 2283 дні. За видами захворювань усі хворі розподілилися так: хірургічні – 57, очні – 15, і з загальними захворювання – 86. Для покращення матеріального стану лікарні повітове земство додатково закупило для неї медичні інструменти, кронштейни, резервуари та пальники для спиртового освітлення. За цей час дещо зросли і витрати на харчування одного хворого (до 15,5 коп.) та витрати на добове утримання й лікування хворого (85,5 коп.) [26, 263-264].

У 1908 році лікар Г. Козаков звітував, що Драбівська лікарня функціонувала лише 8 місяців, бо він перебував у науковому відрядженні в Петербурзі, де підвищував свою кваліфікацію. У цей час його тимчасово заміняв лікар Великохутірської дільниці Георгій Міхновський. Незважаючи на це, того року стаціонарну медичну допомогу в стінах драбівської лікарні отримали 233-є хворих. З них 94 (40%) виписали здоровими, 70 (30%) – з покращенням, 23 особи (9%) – без покращення, 1 особа (0,4%) – померла, а решта 41 (17%) – продовжували лікування. За родом захворювань всі хворі розподілялись так: терапевтичні – 76, з нервовими захворюваннями – 18, з очними – 45, хірургічні – 61 і гінекологічні – 33. Хірургічні операції здійснювалися під хлороформним наркозом, а деякі під адреналін-кокаїновою анестезією і одна операція була проведена під хлор-етиловим наркозом.

Також лікар Козаков повідомляв, що загальні витрати по Драбівській лікарні у 1908 році склали 1500 рублів. При цьому утримання одного ліжко-місця коштувало 93 руб. 75 коп., а загальна вартість лікування кожного хворого обходилася в середньому у 6 руб. 43 коп. Повне утримання одного хворого в день обходилося у 55 коп., а вартість харчового забезпечення – 13,5 коп. [27, 51-55].

Впродовж 1910 року в Драбівській лікарні пройшли лікування вже 246 осіб (92 чоловіки, 128 жінок і 26 дітей). З них 132-х виписали здоровими, 26 – виздоровлювали, 57 – виписалися з покращенням, 21 – без покращення, а 3 особи померли. В середньому один хворий проводив у лікарні 14 днів, а загалом усі хворі провели там 3561 день. За місцем проживання найбільше хворих було із Драбова (56 осіб), потім з Великого Хутора (22), з Гороб’ївки (20), з Михайлівки (18), а також із Криштопівки (13). Фінансові показники говорили про те, що загалом на утримання лікарні, включно із дрібним ремоном, того року було витрачено 1752 рублі. Таким чином, вартість утримання і лікування одного хворого у звітному році знову дещо зросла і склала 7 руб.12 коп., а утримання одного ліжко-місця виросло до 109 руб. 50 коп. на рік [28, 220-223].

Важливо зазначити, що як лікарська, так і фельдшерська допомога хворим, що звертались до Драбівської лікарні, надавалась безкоштовно, так само, як і видача їм ліків. Лікарня повністю утримувалась за рахунок земства. Звичайно, вдячні пацієнти могли віддячити лікарю якимись харчами чи послугами, але ні про яку плату, а тим більше – побори, не могло бути й мови, бо за цим сурово слідкувало як повітове начальство, так і волосне правління. Та й самі медики дорожили своєю репутацією, яка зароблялася роками важкої праці.

У зв’язку з цим варто назвати тих, хто наприкінці XIX — на початку XX століття опікувався здоров’ям жителів Драбівського краю. Насамперед, це досвідчений лікар-практик Гілель Козаков, про якого ми вже згадували, та його помічники. Серед них варто відзначити фельдшерів В. А. Медвєдєва та Й. С. Гординського, а також фельдшерів-акушерок Надію Старинську, Н. В. Улицьку, Копилову та інших, чиї прізвища та імена, на жаль, не збереглися.

Не багато відомостей збереглося й про діяльність Г.Р. Козакова. Відомо тільки, що свою службу в Золотоніському повітовому земстві він розпочав 1 травня 1901 року, а вже у 1903 році завідував Драбівською медичною дільницею. Того ж року Гілель Рувінович мав відрядження до Берліна, де підвищував свою кваліфікацію, й по поверненню додому оприлюднив детальний звіт про своє перебування за кордоном.

У 1914 році земське зібрання призначило надбавки за вислугу років групі лікарів, які тривалий час пропрацювали в Золотоніському повіті. Серед них був і завідувач Драбівською лікарнею Гілель Козаков. Відомо, що мешкав він при лікарні, де знаходилася і земська аптека, котрою завідував фельдшер Йосип Гординський.

На цей час (1914 р.) Драбівська лікарня обслуговувала 12 населених пунктів з населенням 18 257 осіб. Як свідчить земська статистика, того року в її стінах пройшли лікування 283 особи, які загалом провели там 3442 дні. Крім того, 21 655 осіб отримали амбулаторну допомогу, в т.ч. 8538 – від лікаря, і 2088 осіб були відвідані медиками на дому, зокрема, 1157 осіб відвідав сам лікар Гілель Козаков. Впродовж року ним також було зроблено 220 малих хірургічних операцій, а допомогу при пологах отримали 116 осіб. Для повного розуміння ситуації додамо, що у 1913 році на території Драбівської медичної дільниці померло – 530 осіб, а народилося 877 дітей, і далеко не всі вони були здоровими [29].

Про причини захворювань, які виникали серед мешканців Драбова на початку XX століття, писала навіть всеукраїнська газета «Рада». В одному з номерів цієї газети за 1909 рік була вміщена замітка когось із місцевих дописувачів, який повідомляв такі подробиці:

На додачу до злиднів, що заливають за шкуру сала нашим селянам, останніми часами пішли пошесні хвороби. І зімою, і влітку наша земська лікарня повнісінька хворих, а лікар і хвершал не мають одпочинку од роботи. Найбільше дошкуляють сухоти, тиф, лихорадки тощо. Земський лікарь зацікавився причинами цих пошестів і де про що взнав. На його думку, справжнім джерелом хвороб є та невелика річка, що тече через наше село. Місце в нас степове, рівне; дерева й зовсім немає, коли не вважати на верби, що де-не-де притулилися понад берегом. Наша річка зробилася шкодливою ось через віщо. Трохи вище села пані Барятинська збудувала кілька заводів та фабрик і водою з річки порядкують «по хазяйському». Просто в річці мочать льон для льонотіпальної фабрики, сюди ж спускають всю нечисть од паперової фабрики, з винокурні тощо. Вода од цього зробилася така каламутна та вонюча, що й худоба її не п’є. Але колодязів в нашому селі обмаль, води влітку треба багато і без річної води обійтися ніяк не можна. Отож, водою зараза і передається на людей, вони й хворіють. Тепер селяни наші гомонять, що треба б переговорити з сусідою, чи не можна буде дать всьому цьому яку раду?.. [30].

Як і раніше, суттєвого клопоту земським лікарям додавали епідемічні захворювання, які час від часу проявлялися на території нашого краю. Наприклад, у 1910 році медикам довелося боротися з епідемією холери, яка спалахнула в Золотоніському повіті й охопила аж 46 населених пунктів. Найбільше нею були вражені Великий Хутір, Безпальче, Деньги, Васютинці, Мельники, Піщана та Велика Бурімка. Епідемія розпочалася 15 травня і відразу поклала в ліжко 16 осіб. Тому, зважаючи на швидкість поширення холери, на боротьбу з нею були кинуті не тільки місцеві сили, а й шість санітарних загонів, направлених з Полтави губернським земством. Два з них у складі 3 лікарів, 4 фельдшерів, 6 братів і сестер милосердя та 6 санітарів працювали у Великому Хуторі, про що пізніше одним із лікарів був складений детальний звіт. У ньому він, зокрема, зафіксував, що епідемія холери в містечку тривала протягом двох місяців: із 17 липня по 10 вересня 1910 року. За цей час небезпечною хворобою тут заразилося 178 осіб, з яких 71 померла. А всього в Золотоніському повіті того року перехворіли холерою 674 особи, з яких 306 померли [31]. І якби не самовіддана робота лікарів, фельдшерів та санітарів, які щодня ризикували своїм життям, рятуючи людей, наслідки епідемії були б набагато страшнішими.

У 1913 році земським медикам також довелося боротися з епідемією кору, жертвами якої тільки на території Драбівської медичної дільниці стало 116 осіб (2 померло), скарлатиною захворіло 104 особи (12 померло), епідемія грипу поклала в ліжко 170 осіб, крупозна пневмонія – 25, рожа – 16 і т.д [29].

Звичайно, не всі медпрацівники витримували такі умови роботи й таке навантаження. Тому багато з них переходили на інші ділянки роботи або зовсім звільнялися із займаних посад. Звіти Золотоніського повітового земства говорять про те, що наприкінці XIX – на початку ХХ століття серед медичних працівників Золотоніського земства була велика плинність кадрів і постійно відчувався дефіцит фельдшерів. Напевне, це було пов’язано ще і з тим, що частина з них була мобілізована до діючої армії під час російсько-японської війни, а потім – і під час Першої світової, яка принесла багато нових проблем і людських жертв. Зокрема, під час війни медикам Золотоніського повіту довелося надавати значну допомогу біженцям, що прибували сюди із західних регіонів, а також пораненим і інвалідам, які поверталися з фронтів.

Зі свого боку Золотоніське земство намагалося створювати умови для нормальної роботи народних лікарів та їх належного матеріального забезпечення. Ще у 1903 році повітове земське зібрання запланувало збудувати в населених пунктах повіту 17 будинків для земських лікарів, для чого затребувало у губернського земства 24 тисячі рублів позики терміном на 28 років. Тоді ж було запроваджено надбавку до платні тим лікарям, які прослужили 10 і більше років та відзначилися добросовісною працею.

Таку ж надбавку отримували і земські фельдшери, на яких лягало основне навантаження з медичного обслуговування населення [25]. Крім того, у 1907 році для медичних працівників було введене земське страхування на випадок їхньої смерті чи каліцтва. Для лікарів розмір страховки складав від 3 до 5 тисяч рублів, а для студентів, фельдшерів та інших службовців – від 500 до 1000 рублів [27].

Усе це, безперечно, свідчило про значний прогрес у розвитку земської медицини, яка вийшла на якісно новий рівень. Але навіть ці досягнення не могли запобігти виникненню та поширенню різноманітних захворювань і епідемій, які приносили за собою багато лиха. Як свідчить земська статистика, тільки протягом 1907 року в Золотоніському повіті спостерігалися такі епідемічні захворювання: скарлатина (1024 захворіло, 111 померло), коклюш (372 захворіло, 3-є померло), дифтерія (1907 захворіло, 218 померло), висипний тиф (328 захворіло, 27 померло), черевний тиф (620 захворіло, 49 померло), дизентерія (142 захворіло, 11 померло), віспа (514 захворіло, 57 померло) [27]. Того року також були зафіксовані спалахи кору, сибірської виразки, грипу, крупозної пневмонії, менінгіту, холери тощо.

***

Підсумовуючи результати діяльності Золотоніського земства за 50 з лишком років, варто зазначити, що за цей час ним було створено керовану систему медичної допомоги населенню і отримано значний досвід у розв’язанні медико-санітарних проблем. Про це, насамперед, свідчить рівень фінансування медичної галузі, який зростав з кожним роком. Так, у 1914 році на утримання земської медицини та на заходи з покращення в повіті санітарно-епідеміологічного благополуччя Золотоніське повітове земство спрямувало 158 747 руб. 17 коп., що склало приблизно шосту частину від усіх земських витрат [29]. А якщо порівняти ці дані з показниками 1884 року, то можна побачити, що за три десятиліття витрати на розвиток повітової медицини зросли майже у п’ять разів. Завдяки цьому земство змогло взяти під контроль доволі складну епідемічну ситуацію, яка була в Золотоніському повіті, налагодити профілактичну роботу серед населення і знизити загальний рівень захворюваності та смертності. Звичайно, все це відбувалося завдяки важкій і самовідданій праці земських лікарів, фельдшерів, акушерок та санітарів, які часто самі ризикували своїм здоров’ям та життям.

Варто зазначити, що перед початком Першої світової війни, тобто у 1913-1914 роках, в Золотоніському повіті працювало 17 земських лікарів, 39 фельдшерів, 8 фельдшерок-акушерок і 2 акушерки, які обслуговували понад 270 тисяч жителів повіту. В середньому на одного медичного працівника припадало від 4 до 4,5 тисяч осіб. Особлива відповідальність лежала на завідуючих земськими лікарнями, яким, крім суто медичних, доводилося вирішувати і багато господарчих проблем. У цей час Золотоніською лікарнею завідував лікар Б. Жебінєв, Богодухівською – В. Антонова, Драбівською – Р. Козаков, Канівецькою лікарнею ім. В. А. Іванова – С. Елленгорн, Мойсенською – Р. Галуцстянц, Вереміївською лікарнею ім. М. С. Семенова – Б. Черіковський. Крім того, на території повіту діяло 25 амбулаторних пунктів та земська богадільня для невиліковних хворих, відкрита 15 травня 1890 року на честь порятунку царської сім’ї під час трощі царського потяга 17 жовтня 1888 року. Спочатку богодільня знаходилася в м. Золотоноші, а потім була переведена до м. Чорнобая. На 1 січня 1914 року в ній знаходилось 17 чоловіків і 12 жінок [29, 1-76].

Варто сказати і про те, що на початку ХХ cт. в Золотоніському повіті діяв склад медикаментів а також 3 приватні аптеки, які надавали місцевому населенню значний об’єм послуг. Станом на 1910 рік такі аптеки діяли в м. Золотоноші (завідувач Роберт Вержбицький), в містечку Драбів (завід. Яків Подрабинович) та в містечку Жовнине (зав. Яків Мальденштам) [28, 822]. Значний внесок у розвиток земської медицини зробила й повітова Медична (раніше – Санітарна) рада, до складу якої входили голова повітової земської управи, повітовий і міський санітарний лікарі, кілька гласних повітового земства та всі дільничні лікарі. У 1916 році земське зібрання дозволило ввести до складу Медичної ради і двох фельдшерів, але тільки з правом дорадчого голосу і тільки тих, що мали не менше 5 років стажу. Та чи вплинуло це на якість роботи ради – cказати важко.

У 1913-1916 роках Медичну раду очолював голова повітової земської управи Дмитро Тоцький, а до її складу входив і завідувач Драбівською лікарнею Гілель Козаков. Проте у 1915 році він звільнився з цієї посади (напевне, у зв’язку з виходом на пенсію), а новим завідувачем лікарнею було призначено Шмуля Соломоновича Воловика. Яскравий відгук про його діяльність на цій посаді залишила коміся Золотоніського повітового земства, яка в 1916 році перевіряла Драбівську лікарню і звернула увагу на деякі особливості в її роботі. Далі – мовою документа:

Драбовская больница обслуживает район из Драбовской волости с населеним более 10 тысяч, Великохуторской с населением – 11 тысяч и Беспальчевской более 12 тысяч. Таким образом, население, тяготеющее к Драбовской больнице, если не считать части Беспальчевской волости и Великохуторской, – около 12-18 тысяч; между тем по проверке больничных книг установлено, что в течение января, февраля, марта и апреля, в среднем приходится не более 2-х стационарных больных. Есть случаи, что больных в течение 5-6 дней совершенно не было. Кажущееся на первый взгляд благополучие в действительности объясняется весьма странным явлением: врач принимает в больницу только тех больных своего участка и участков, в ведении его находящихся, коих он лично осмотрит. Затем в больницу хирургические больные с всякими хирургическими видами серьезной помощи не принимаются; не принимаются также лица, болезни коих не подходят под рубрики болезней, требующих больничного лечения; не принимаются в больницу и те больные, болезни коих, по мнению врача, дают основание думать, что в дальнейшем болезнь может принять заразный характер; не принимаются в больницу больные, кои, по мнению врача, в будущем могут умереть и тем самым подорвать авторитет и значение больницы.
Врач почему-то считает, что он должен всех больных вылечить. Если к изложенному прибавить, что жители Великого Хутора почему-то вообще не должны попадать в драбовскую больницу, как лица, не удовлетворяющие ни одному их вышеприведенных требований врача, то из числа 15-18 тысяч трудно приходится врачу подыскать больных, кои соответствовали бы рубрикам и могли бы попасть в больницу. Строго установленный взгляд на больничное лечение неуклонно исполняется при всяких обстоятельствах. Врач готов даже нести материальные траты в пользу больных для поездки к другому врачу, лишь бы не нарушать своего принципа.
За выяснением вышеприведенного положения, комиссия невольно обращается к деятельности бывшего врача, у которого больница была переполнена свыше числа штатных кроватей, и посему задает невольный вопрос, кто более из врачей прав.… Все это происходит от того, что места больничных врачей замещаются, может быть по условиям настоящего времени, лицами случайно подвернувшимися, лицами малоопытными, и лицами мало знакомыми с земской жизнью. Вот почему умаляется значение больничного лечения и вызывается недоверие к врачу [32, 50-54].

Невідомо, скільки часу Шмуль Воловик завідував Драбівською дільничною лікарнею і якими ще «досягненнями» встиг відзначитися. Але ми точно знаємо, що більшість його колег сумлінно ставилися до виконання своїх обов’язків і отримували від земства не тільки подяки, а й матеріальне заохочення. Наприклад, у листопаді 1916 року одноразову матеріальну допомогу від Золотоніського земства отримали земський фельдшер Великохутірської дільниці Г. С. Мережинський (60 руб.), фельдшер с. Білоусівки В. С. Омельчук (60 руб.), фельдшер Богушівсько-слобідської амбулаторії – О. І. Буткевич (100 руб.), фельдшер Крупської амбулаторії Г. В. Сушко (50 руб.) та інші. Того ж року, зважаючи на інфляцію, земське зібрання в черговий раз підвищило земським лікарям та фельдшерам заробітну плату, а також збільшило витрати на утримання амбулаторних приміщень та «роз’їзних»…[32].

Стан медичної галузі в післяреволюційний період

На жаль, через брак документальних даних неможливо достеменно з’ясувати, як розвивалася земська медицина після лютневої революції 1917 року і яким тоді був стан медичної допомоги населенню в Золотоніському повіті та, зокрема, на Драбівщині. Втім, відомо, що на центральному рівні влада приділяла цим питанням значну увагу, намагаючись зберегти й примножити досягнення земської медицини. Зокрема, це питання обговорювалось під час першого Крайового лікарсько-санітарного з’їзду, який відбувся у Києві 15 жовтня 1917 року. Тоді у своїй резолюції з’їзд наголосив, що «весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина» [33].

За часів Центральної Ради питаннями охорони здоров’я в Україні опікувалась Крайова лікарсько-санітарна рада, яка входила до структури Генерального Секретаріату. Очолював її вихованець медичного факультету університету св. Володимира лікар Борис Матюшенко (1883-1944). Але Крайова рада проіснувала недовго, бо вже в січні 1918 року, після проголошення незалежності УНР, в структурі нового уряду – Ради Народних Міністрів замість неї був заснований Департамент охорони здоров’я, першим директором якого став все той же Б. П. Матюшенко. Згодом на цій посаді його змінив Євмен Лукасевич (1871-1929) – виходець із Східної Галичини, який здобував медичну освіту у Львові, Відні та Цюріху. Навесні 1918 року Є. Лукасевич став одним із засновників Українського Червоного Хреста. Проте у зв’язку зі зміною політичної ситуації, обумовленої громадянською війною та початком більшовицької інтервенції, Департамент охорони здоров’я, як орган управління, фактично не розпочав своєї діяльності й не зміг внести нічого нового в управління медико-санітарною справою.

Другий етап у формуванні центральних органів управління медичною справою в Україні відноситься до періоду правління гетьмана Павла Скоропадського, який тривав з кінця квітня до 18 грудня 1918 року. Одним із перших рішень гетьманського уряду стало рішення про створення Міністерства Народного Здоров’я і Опікування, яке фактично стало першим національним органом централізованого управління медичною справою в Україні. Першим міністром охорони здоров’я України тоді став уродженець Київщини, фармаколог Всеволод Любинський (1840-1920). А на місцях в управлінні медико-санітарною справою спостерігалося повернення до дореволюційних форм, які передбачали відновленням діяльності міських управ з оргвідділами народного здравія, губернських та повітових земських управ із санітарними бюро. Під час правління уряду Директорії (третій етап, який тривав з 18 грудня 1918 року до другої половини 1919 року) відбулося повернення до гетьманського законодавства, яке передбачало централізоване управління медико-санітарною справою під егідою Народного Комісаріату охорони здоров’я України (НКОЗ). Декрет про його створення був виданий 21 січня 1919 року, а головним завданням нового органу стало формування єдиної системи охорони здоров’я на якісно нових засадах. Щодо невідкладних завдань уряду Директорії в галузі охорони здоров’я свідчив перший наказ керівника цього органу, в якому зазначалося: «Перед Міністерством Народного Здоров’я зокрема стоять завдання якнайшвидшої і найповажнішої допомоги військовополоненим, біженцям, інвалідам, боротьби з пошестями, які ширяться серед населення України, справа налагодження і поліпшення взагалі всієї зруйнованої війною і революцією медично-санітарної організації України» [33].

На жаль, українським органам влади, які діяли у 1917-1920 роках, не вдалося реалізувати свої наміри щодо належної організації в Україні медико-санітарної справи і за роки Громадянської війни вона остаточно занепала. Про це свідчить той факт, що у 1917-1923 році в Україні лютувала епідемія висипного тифу, яка набула небувалих розмірів (340 захворювань на 10 тисяч мешканців) й забрала десятки тисяч життів. Приміром, газета «Незаможній» (орган селянського відділу Кременчуцького губпарткому КП(Б)У) писала, що в серпні 1921 року в Золотоніському повіті панувала пошесть: черевним тифом захворіло 112 осіб, висипним – 67, поворотнім – 208, дизентерією – 166, скарлатиною – 105, кіром – 64, віспою – 5, дифтерією – 19, сибірською язвою – 2 особи [34]. Крім того, у 1921 році, у зв’язку із засухою і недородом, низку українських губерній, зокрема, на півдні, охопив голод, який потягнув за собою нові захворювання і масову смертність, насамперед, від холери та туберкульозу…

Після встановлення в Україні радянської влади всі її зусилля були спрямовані на боротьбу із внутрішніми та зовнішніми ворогами, потім – на виконання хлібозаготівельних планів, формування більшовицьких органів влади на місцях і т.д. Тому займатися відновленням зруйнованої системи медико-санітарного забезпечення органи радянської влади почали тільки з 1923 року, коли Раднарком УРСР видав декрет «Про санітарні органи республіки». Ці органи мали опікуватися санітарною охороною води, повітря, ґрунту, житла, харчових продуктів, брати участь у санітарному впорядкуванню населених пунктів та санітарному огляді промислових підприємств, організовувати протиепідемічні заходи на підприємствах і протидіяти соціальним хворобам, а також займатися санітарною освітою та статистикою, вивченням стану здоров’я різних верст населення тощо [35, 62]. Тоді ж, у 1923 році, у Драбові було відновлено діяльність місцевої лікарні, яка не працювала майже 5 років. Згодом на базі цієї лікарні було створено Драбівську центральну районну лікарню, що видавалося як велике досягнення радянської влади. Але до справжніх досягнень було ще дуже далеко.

Як відомо, у квітні 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», згідно з якою в УСРР замість 100 повітів, що ділилися на 1989 волостей, було створено 53 округи та 706 районів. Тоді ж було утворено і Драбівський район у складі Золотоніської, а пізніше Прилуцької, округи Полтавської губернії. Зміни в адміністративно-територіальному устрої спричинили і суттєві зміни в системі організації медичної допомоги. На рівні округ цими питаннями опікувалися окружні відділи охорони здоров’я, які в основному спиралися на старі земські кадри та стару медичну мережу. За даними Статистичного довідника по Золотоніській окрузі на 1924-25 рік ця мережа складалася із 20 лікарських амбулаторій та 8 лікарень, в яких було 177 ліжко-місць. Крім того, в Золотоноші діяли поліклініка, рентген-кабінет, туберкульозний диспансер, вендиспансер, склад ліків та 3 аптеки. Але на всю округу, яка об’єднувала 9 районів з населенням 391 620 осіб, було лише 13 лікарів і 34 молодших медпрацівники [36, 41].

У Драбівському районі, який утворився з трьох північних волостей Золотоніського повіту (Драбівської, Великохутірської, Білоусівської та з Кантакузівської волості Пирятинського повіту) і нараховував 47 631 жителів, на той час діяла лише одна Драбівська лікарня на 15 ліжок, при якій працював 1 лікар (Петро Адамович Висоцький), 3 «лікпомішники» (фельдшери) та 5 техпрацівників. В районі також діяв 1 амбулаторний медпункт, при якому був 1 лікар, 1 фельдшер та 1 техпрацівник.

Як свідчить статистика, з 1 жовтня 1923 по 1 жовтня 1924 року лікарями і лікпомічниками було надано амбулаторну допомогу 238 855 жителям Золотоніської округи і 71757 осіб отримали таку допомогу в закладах Робмеду (робітничої медицини). Зокрема, стаціонарна допомога була надана 2644 особам, акушерська – 1712-ти [36]. Проте радянська статистика нічого не повідомляє про характер цієї допомоги. Але якщо порівняти наведені дані з показниками 1914 року, то можна побачити, що в перші роки існування радянської влади рівень охоплення населення медичною допомогою суттєво знизився, а навантаження на одного медпрацівника зросло більш ніж удвічі. Знизилася і якісь надання медичної допомоги, бо в 1923-1924 роках медикам знову довелося боротися з такими епідемічними хворобами, як сифіліс, тиф, коклюш, дизентерія, віспа, кір тощо. Та найбільший відсоток захворювань припадав на туберкульоз, яким за звітний період захворіло майже 3000 жителів Золотоніської округи (45,5% усіх епідзахворювань)…

У 1925 році в Україні пройшов черговий етап адміністративно-територіальної реформи, в результаті якої Драбівський район опинився у складі Прилуцької округи. На той час населення району складало 45,4 тисяч осіб. Але його медична інфраструктура не змінилася. Як і раніше, у Драбівсьому районі діяла лише 1 лікарня на 15 ліжок та 2 медичні амбулаторії. За даними статистичних органів, станом на 30 жовтня 1925 року в них працювали 2 лікарі, 1 фельдшер та 3 повитухи [37, 5-6].

Зрозуміло, що за таких умов забезпечити належну якість медичної допомоги, особливо у сільській місцевості, було неможливо, тому тривалий час про цю якість ніхто й не говорив. І тільки за кілька десятиліть радянській владі вдалося налагодити більш-менш дієву систему охорони здоров’я, яка мала централізований характер, але на низовому рівні все рівно спиралася на кращі традиції земської медицини. Вважаємо, що ці традиції значною мірою зберігаються і сьогодні на етапі глибокого реформування вітчизняної (а фактично – радянської) системи охорони здоров’я, де головними суб’єктами взаємовідносин залишаються лікар і його пацієнт.

Віктор Козоріз, краєзнавець,

член НСКУ, журналіст

Примітки:

1. Памятная книга Полтавской губернии за 1865 год. – Полтава, 1865.
2. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1866 год. – Киев, 1866.
3. РДІА, ф. 468, оп. 17, спр. 943, арк. 10-10об-11, 13.
4. Труды постоянной медицинской коммисии при Полтавской губернской земской управе. – Полтава, 1869.
5. Журналы и постановления Золотоношского уездного земского собрания за 1867 год. – Киев, 1867.
6. Отчет о действиях распоряжениях Золотоношской уездной земской управы за 1867 год. – Киев, 1868.
7. Свод журналов и постановлений Золотоношского уездного земского собрания 4-го созыва 8-16 августа 1868 года. – Киев, 1868.
8. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1869 год. – Полтава, 1870.
9. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1871 год. – Полтава, 1872.
10. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1873 год. – Полтава, 1874.
11. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1876 год. – Полтава, 1877.
12. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1877 год. – Полтава, 1878.
13. Журнал очередного уездного земского собрания заседания 25 июня 1873 года. – Полтава, 1873.
14. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1882 год. – Полтава, 1883. 15. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1884 год. – Полтава, 1885.
16. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1887 год. – Полтава, 1888.
17. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1888 год. – Полтава, 1889.
18. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1881 год. – Полтава, 1882.
19. Журнал Золотоношского уездного земского собрания XXXVIII сессии, заседания 27 сентября 1902 г. – Золотоноша, 1903.
20. Журнал чрезвычайного Золотоношского уездного земского собрания 23 февраля 1890 года. – Золотоноша, 1891.
21. Приложение в отчету Золотоношской уездной земской управы за 1897 год. – Золотоноша, 1898.
22. Приложение к отчету Золотоношской уездной земской управы за 1899 год. – Золотоноша, 1900.
23. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1901 год. – Золотоноша, 1902.
24. Приложение к отчету Золотоношской уездной управы за 1902 год. – Золотоноша, 1903.
25. Приложение к отчету Золотоношской уездной земской управы за 1905 год. – Золотоноша, 1906.
26. Приложение к отчету Золотоношской уездной земской управы за 1906 год. – Золотоноша, 1907.
27. Приложение к отчету Золотоношской уездной земской управы за 1908 год. – Золотоноша, 1909.
28. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1910 год и приложения. – Золотоноша, 1911.
29. Отчет Золотоношской уездной земской управы за 1914 год и приложения. – Золотоноша, 1915.
30. Газета «Рада». – 1909 р. – №162 від 19 липня. 31. Отчет о мерах борьбы с холерой в Полтавской губернии. – Полтава, 1911.
32. Журналы Золотоношского уездного земского собрания 52-й очередной сессии, заседания 15-16 ноября 1916 года с докладами. – Золотоноша, 1917.
33. Історія охорони здоров’я України: [Електронний ресурс] // http://old.moz.gov.ua/ua/portal/mtbr_healthserviceshistory/
34. Газета «Незаможній». – 1921. – 20 вересня.
35. Спаський М. Охорона здоров’я в УСРР. Основні закони і урядничі розпорядження / М. Спаський, С. Сокольський. – Харків-Київ: Медичне видавництво, 1932.
36. Статистичний справочник по Золотоніській окрузі на 1924-25 рік. – Золотоноша, 1925.

37. Матеріали до опису округ УРСР. Прилуцька округа. – Харків. – 1926