Новини за категорією: Артефакти

Історія села Кононівка

«Серед степу широкого на Вкраїні милій». Презентуємо книгу, присвячену історії села Кононівки та видатним особам, які мешкали в цьому селі чи були з ним пов’язані. Зокрема, йдеться про сотника золотоніського Якова Лукашевича, предводителя дворянства Золотоніського повіту Івана Лукашевича, Євгена Чикаленка та інших осіб. Це — подарунок жителям Драбівщини і Золотоніщини до Дня незалежності України від автора — Віктора Козоріза, краєзнавця, члена НСКУ, журналіста.

У книзі висвітлено маловідомі сторінки з історії села Кононівка Золотоніського району Черкаської області від часу його заснування до початку 20-х років ХХ сторіччя. Спираючись на широку джерельну базу, автор проаналізував історичні умови в яких виник і розвивався цей населений пункт, хто володів ним у XVIII–XIX ст. і чим жило місцеве населення. Окремі нариси присвячено історії кононівської церкви та історії створення унікальної бібліотеки, що належала поміщику-бібліофілу І.Я. Лукашевичу, а також зв’язкам з Кононівкою відомого мецената, агронома, громадського діяча і видавця Є.Х. Чикаленка та членів його родини.

Це перша книга з історії села Кононівка. Присвячена вона 160-річчю від дня народження Євгена Чикаленка та 30-річчю незалежності України.

Видання розраховане на широке коло читачів, насамперед, істориків, краєзнавців, студентів, учнів, учителів, які цікавляться історією України і Драбівсько-Золотоніського краю.

ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0001 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0002 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0003 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0004 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0005 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0006 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0007 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0008 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0009 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0010 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0011 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0012 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0013 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0014 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0015 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0016 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0017 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0018 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0019 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0020 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0021 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0022 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0023 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0024 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0025 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0026 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0027 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0028 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0029 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0030 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0031 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0032 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0033 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0034 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0035 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0036 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0037 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0038 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0039 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0040 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0041 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0042 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0043 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0044 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0045 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0046 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0047 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0048 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0049 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0050 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0051 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0052 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0053 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0054 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0055 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0056 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0057 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0058 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0059 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0060 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0061 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0062 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0063 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0064 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0065 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0066 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0067 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0068 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0069 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0070 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0071 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0072 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0073 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0074 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0075 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0076 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0077 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0078 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0079 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0080 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0081 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0082 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0083 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0084 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0085 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0086 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0087 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0088 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0089 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0090 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0091 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0092 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0093 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0094 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0095 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0096 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0097 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0098 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0099 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0100 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0101 ІСТОРІЯ СЕЛА КОНОНІВКА 2021 (1)_page-0102

Церква Святих Жон-мироносиць – маловідома духовна сторінка Золотоноші

За переказами та спогадами дослідників історії Золотоноші на початку ХІХ століття у місті було достатньо культових споруд, які забезпечували духовні та релігійні потреби громадян. У Золотоноші нараховувалося 5 церков для православних вірян. Єврейське населення, що сповідувало іудейську віру, мало в своєму розпорядженні дві синагоги та молитовні будинки.

У цьому матеріалі ознайомимось з історією церкви Святих Жон-мироносиць, яка відома ще під назвою Кладовищенської.

З матеріалів «Клировой книжки» Полтавской епархии на 1902 годъ.» дізнаємось, що в Золотоніському повіті І-у благочинному окрузі м. Золотоноші до Соборно-Успенської церкви приписана Кладовищенська церква Святих Жон-мироносиць. Церква дерев’яна, з такою ж дзвіницею, холодна, побудована в 1865 році на кошти купця 1-ї гільдії Григорія Юнакова; землі 35 десятин. Прихожан – 886 чоловіків і 925 жінок. У приході – хутір Згар.

Частково церква проглядається на старих світлинах міста (фото Брагінського, 1912 рік.)

Довідка: Жони-мироносиці – це ті жінки, що мирували усопше тіло Ісуса Христа (мазали його миром – ароматними маслами). Звідси і приказка: «одним миром мазані». В православ’ї день Святих Жон-мироносиць відзначається в третю неділю після Великодня.  В цьому році  припадає на 16 травня. Цей день є святом багатьох жінок (як світське 8-е березня). Також цей день в якості Дня ангела відзначають жінки з іменами Сусанна, Магдалина, Іоанна та ін.

За твердженням відомого золотоніського історика та краєзнавця Михайла Пономаренка, ця церква звалася кладовищенською, бо знаходилась на цвинтарі. У ХІХ ст. міське кладовище з центру (район вул. Миколаївської) винесли на територію нинішньої військової частини. Ще у 30-х роках ХХ століття Михайло Федорович «блукав занедбаним кладовищем і спотикався об надмогильне каміння в бур’янах».

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Золотоніська громада розробляє туристичну карту

Повноцінний туристичний маршрут вирішили розробити у новоствореній Золотоніській громаді. За словами заступниці міського голови Мар’яни Ніщенко, проект приурочений тридцятій річниці Незалежності України. Про це повідомляє офіційний сайт міської ради.

– Наша громада має чимало цікавих об’єктів, про які часом мешканці і не здогадуються. Тому вирішили підтримати ініціативу Олександра Скічка та обрати свої #місця_сили, – говорить посадовиця.

Спершу людей ознайомлять з об’єктами новоприєднаних сіл, далі ж складеться спільний туристичний маршрут всієї Золотоніської громади. Усі об’єкти будуть внесені до Google-карти, а незабаром біля кожного із них з’являться таблички з QR-кодами.

Перший крок – ознайомлення із селом Кропивна.

Перші документальні згадки про село датуються 1615 роком. Як відомо, Кропивна увійшла в історію, як знамените козацьке полкове місто. Тому й має ряд історичних пам’яток:

1. Камінь пам’яті козакам

При в’їзді в село – дуже цікава знахідка – камінь пам’яті козакам. У 1648 – 1658 роках Кропивна була полковим центром, резиденцією полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького. Саме цей камінь наголошує, що це село ще у 1630-х pоках стало центром створеної Кропивнянської сотні у складі Переяславського полку. У 1648 році сотня стала основою для формування окремого Кропивнянського полку, що складався із 14 сотень і нараховував 2013 козаків.

2. Кам’яний знак козацького городища

Встановлений на честь Кропивнянського полку. Ця пам’ятка, може зацікавити як істориків та науковців, так і піших туристів, яким не байдужа історія рідної країни.

3. Свята криниця

Мальовничій Кропивнянський ліс завжди вабив не лише місцевих жителів, а й гостей села, своєю багатою природою та чистим повітрям. Дивовижною знахідкою, посеред загадкової природи стала Свята криниця. Як виявилось, активні місцеві жителі планують її реставрацію, і скоро будуть готові пригощати гостей чистою джерельною водицею.

4. Гришино-Ровенська залізниця

Благодатним грунтом для історичних та наукових дослідів є й Гришино-Ровенська залізниця з поперечними тунелями, будівництво якої розпочалося ще у 1913 році. Розбудова залізниці була згорнута 1953 року. Залізниця,також, частково збережена на території Золотоноші II.

5. Яр на Лисій горі

Притягує погляди місцевих жителів і Яр на Лисій горі, який при належному догляді може стати вдалим місцем для спортивних та екстремальних маршрутів.

6. Річкова гора

Хорошим місцем для відпочинку та пікніків, є гора над річкою. Тут можна і насолодитися гарними видами,і відпочити після трудових буднів. Звісно, природа потребує нашої допомоги, тож при правильному нагляді за даною місцевістю, вона обіцяє стати улюбленою для жителів села.

7. Хатинка для лебедя та Міст кохання

Дуже цікавою знахідкою, стала затишна хатинка для лебедів, нещодавно сконструйована місцевими жителями та старостою села Олександром Кипичем. Міст біля місцевого ставка став улюбленим для закоханих пар, і вже отримав від них романтичну назву – “Міст кохання”. Це прекрасне місце для сімейних фотосесій та тихого відпочинку.

Також автори запрошують долучатися до колективного створення туристичного маршруту, очікуючи на відгуки громади.

Історія Благовіщенської церкви

Благовіщення  є одним з найбільших весняних свят. За християнським вченням це день, коли архангел Гавриїл сповістив Діві Марії про майбутнє народження Ісуса Христа. Це свято тримається числа. Раніше святкувалось 25 березня, а нині – 7 квітня. В народі його пошановують майже як Великдень і притримуються багатьох пересторог щодо виконання  різної роботи. В Золотоноші є вулиця Благовіщенська. В назві вулиці не лише велике свято  а й давнішня історія міста, з відомими іменами та подіями.

В «Клировой книжке Полтавской епархии на 1902 годъ» зазначено слідуюче: «Благовъщенськая церковь, деревяная, съ такою же  въ одной связи колокольнею, на каменномъ фундаментъ, холодная, построена въ 1764г., церковная библіотека; школа грамоты – помъщается въ церковномъ домъ; земли усадебной и подъ погостомъ 5 дес., пахатной и сънокосной 26 дес.; жалованья въ годъ священнику 300 руб, псаломщику 100 р., … Прихожанъ 724 д. м.п (чоловіків) и  753 д. ж. п. (жінок). В приходъ хуторъ  Дубровка. Священник  Симеонъ  Андреевъ Ярошевскій  – въ санъ священника 1872 г., псаломщик – діаконъ Митрофанъ Михайловъ Рябчевскій – въ санъ 1900 г.  Церковный  староста мъщанинъ Іоаннъ Даніиловъ Марченко.»

Історичні джерела свідчать, що до того часу, коли Благовіщенська церква стала парафіяльною тут був жіночий монастир. Він бере свій початок з чоловічого Мошногірського монастиря (який існував біля Мошен – містечка на правій стороні Дніпра). Монахи мали  господарські будівлі неподалік Золотоноші в селі Коробівка, де пізніше виник  жіночий монастир. В 1760 році Коробівська обитель згоріла. Її черниці перейшли на Зозулівку (передмістя Золотоноші). Церква в ім’я Благовіщення була збудована старанням запорозького козака Якова Щербини в 1764р., а трапезна церква в пам’ять перенесення мощей св. Іоана Златоуста, збудована 1783р. Золотоніський Благовіщенський монастир проіснував 56 років; в 1817 році Благовіщенську церкву перетворено в парафіяльну. Причинами закриття монастиря історик та дослідник Микола Сагарда називає не зовсім придатне для чернечого життя розташування монастиря в межах міста, а також існування поряд Красногірського монастиря. Багато черниць після закриття монастиря перейшло до Красногірської обителі.

В своїх «Спогадах про Золотоношу» наш видатний земляк Михайло Максимович з теплом згадує часи навчання в монастирській школі « … тут учились грамоті  рідні і близькі мені п’ятеро братів Тимковських., по їхніх слідах, з нашої спільної батьківщини ( х. Тимковщини – нині –с. Богуславець) і я був виданий на навчання книжне.  … після того майже 30 років я не був тут… і не забуду того враження, з яким відвідав священний для мене Благовіщенський двір. Усе знайоме воскресло в моїй пам’яті. Зеленіли як і раніше клени і липи, що ведуть від дзвіниці до церкви, стояла ще величезна верба, що нависла над колодязем… Але від шовковиць лишилися тільки всохлі пні , замість багатьох келій  – земляні бугри. Тільки по них я міг розпізнати: де стояла келія, в якій я пройшов повний курс навчання, тобто – граматку, часловець і псалтир.»

В радянські роки на місті колишньої церкви побудували дитсадок «Журавлик» . Зараз в будівлі розташувався Територіальний центр, медичний  заклад, бібліотека. В кількох кімнатах розмістилась нинішня церква, де збираються віряни на службу Божу. А міська шоста школа, що розташувалася неподалік, стала наступницею колишньої Благовіщенської, де і нині продовжують вчити учнів розумному,  вічному,  доброму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Сквер Неверовського – місце, що поєднує епохи

Центральну вулицю Золотоноші в районі всіма відомої «китайської стіни» прикрашає зелена квітуча зона – сквер імені Дмитра Неверовського. Влітку це улюблене місце відпочинку перехожих та прогулянок малечі. Адже між деревами та квітниками є ігровий майданчик.

Поряд зі сквером розташована відома місцева православна святиня – Свято-Успенський собор. 7 червня 2014 року біля стін Свято-Успенського собору у сквері Неверовського урочисто освячено пам’ятний знак «Хрест». Подія  приурочена 1025-річчю хрещення Русі.

Поряд на гранітному постаменті розмістився пам’ятник–бюст генерал-лейтенанту Дмитрові Неверовському – герою війни 1812 року. Народився він 1 листопада 1771 року в Прохорівці. Був старшим з багатодітної (чотирнадцять дітей) сім’ї. Батько, Петро Іванович, був сотником Бубнівської сотні, а з 1783-го року – городничим Золотоноші. Вже із семи років юний Дмитрик впевнено тримався у сідлі, а з травня 1786 року прийнятий на службу рядовим лейбгвардії Семенівського полку. Брав участь у російсько-турецькій війні, війні з Польщею (1792-1794 р р). 1804 року отримав військове звання генерал-майор.

Його 27-ма дивізія прославилась у визначних боях війни 1812 року за містечко Красне, Смоленській битві, Бородинській битві. За останню Неверовському присвоїли звання генерал-лейтенанта. Його ім’я стоїть поряд з відомими воєначальниками: Кутузовим, Багратіоном, Давидовим. В боях проявляв себе хоробрим та безстрашним. Під час битви під Лейпцигом (яку в історії називають «битвою народів») 16-19 жовтня 1813 року Дмитро Петрович тяжко поранений ядром. Помер молодий генерал в день свого народження 1 листопада 1813 року від гангрени. Похований в німецькому місті Галле. До сторіччя Бородинської битви тіло було перевезено і поховано на Бородинському полі (в 1912 році).

Пам’ятник відкрили 30 жовтня 1996 року, до 225-ї річниці Золотоноші. Бронзове погруддя висотою 1,17м, встановили на гранітному постаменті, виготовленому у вигляді зрізаної піраміди з сірого граніту висотою 2,45 м. Загальна висота – 3,62 м. За твердженням краєзнавців саме поряд з нинішнім Свято-Успенським собором проживали батьки Неверовського, та й сам майбутній генерал бував у Золотоноші.

29 квітня 2017 року у сквері Неверовського недалеко від Свято-Успенського собору відкрито пам’ятник «чорним запорожцям». Це – постамент, на якому розміщена чеканка із зображенням «чорних запорожців», що борються з двоголовим змієм-драконом. Вгорі зображений Герб України та гілка калини. Внизу табличка з написом: «Слава героям полеглим у боях за волю України». Збоку табличка: «На цьому місці 15 лютого 1920 року чорні запорожці Петра Дяченка і Карліса Броже під час Першого зимового походу розгромили московсько-більшовицьких окупантів». Автор – Іван Фізер, відомий черкаський скульптор, Заслужений художник України, професор кафедри образотворчого мистецтва Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

пам'ятник чорним запорожцям 40

пам'ятник чорним запорожцям 41

Відкриття пам’ятника на місці бою приурочили до традиційного щорічного Холодноярського тижня, а сам захід відвідали чимало військовослужбовців та добровольцівОсвятив пам’ятник митрополит Черкаський та Чигиринський Іоан.

Новітня історія нашої держави, які і історія попередніх століть пишеться кров’ю захисників, мужніх лицарів, козаків, які відстоювали і нині відстоюють її незалежність. На початку минулого століття молода проголошена Українська Народна республіка виборювала право бути незалежною.

пам'ятник чорним запорожцям 10

З історії «чорних запорожців».

Повна назва: кінний дивізіон 2-го Запорізького полку (згодом – 1-й полк Чорних запорожців). Військове формування кавалерії армії Української Народної республіки, що існувало в 1918-1920 роках. Мали особливий стрій: носили чорний шлик на чорній шапці, чорні жупани, штани, чоботи. Зачіска – «оселедець». За спогадами одного з командирів Петра Дяченка, сукно чорного кольору здобуто в боях з махновцями в грудні 1918 року. 13-15 лютого 1920 року у Золотоноші біля стін Успенського собору відбувся бій «чорних запорожців» («чорношличників») з більшовицькими військами. Саме на згадку про події майже 100-літньої давнини нині стоїть пам’ятник. Зображення  ж двоголового змія-дракона навіює певні асоціації…

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Меморіальний парк – місце пам’яті

24 травня в Європі щорічно відзначається Європейський день парків. Дата вибрана невипадково – саме 24 травня 1909 р. створено перший з дев’яти національних парків у Швейцарії. У світі є багато різноманітних парків. Вони різняться за площею, тематикою і за оформленням. Існують  відомі на увесь світ  парки розваг, аквапарки,  тематичні  та меморіальні парки. В нашому місті діють парк ім. Т. Шевченка, Меморіальний парк, в проєкті – будівництво парку Надія.

Меморіальний (memory – пам’ять) – це парк, створений на честь визначної події, на місці, де відбулись події ( зустрічі, битви), на згадку про визначну особу чи групу осіб. Меморіальний парк охороняється державою. як пам’ятка садово-парковового мистецтва.

Мовою документів: «9 травня 1988 року у районному центрі урочисто відкрито меморіальний парк та пам’ятник жертвам нацизму. Цей унікальний меморіальний комплекс є творінням розуму та рук творчого колективу київських та черкаських митців у складі авторів архітекторів І. Ланька, О. Ренькаса, О. Заварова,  скульптора Б. Микитенка, бригади різьбярів київського об’єднання «Художник» на чолі з В. Коржовим та ін. Центральною фігурою парку є монумент жертв фашизму. Він символізує нескореність духу народу проти загарбників. Скульптура виконана з сірого граніту Старобабанського гранкар’єру. Висота скульптурної композиції – 9,7 м, кургану – 3,0 м.»

Курган – братська могила, де поховано 12618 військово-полонених і мирних жителів, розстріляних у жовтні 1941 – березні 1943 рр. і 152 воїни, що загинули при визволенні міста у вересні 1943 р. За монументом є плити із зазначеною кількістю загиблих по районах: Золотоніському, Драбівському, Гельмязівському, Чорнобаївському. Окремо стоїть пам’ятних знак із переліком прізвищ загиблих визволителів Золотоноші – воїнів 3-го Гвардійського Сталінградського механізованого корпусу. 12618 душ поховано в великій братській могилі.

Історична довідка.

Чорна п’ятниця» 19 вересня 1941 року. В місто прийшов  «новий порядок». Окупація Золотоніщини тривала до 23 вересня 1943 року. Вже на третій день свого приходу нацисти розстріляли 300 жителів міста. Це були, переважно активісти, комсомольці, передовики, військові полонені.

Нова хвиля розстрілів і смертей – 22 листопада 1941 року: урочище Ярки. 3,5 тисяч невинних жертв людиноненависної політики. Вони винні, бо вони – євреї. Золотоніський Бабин Яр. Чи не найскорботнішими видались спекотні дні з 25 по 31 липня 1942року.

«Увесь колишній партійно-радянський актив міст і сіл Золотоніського, Гельмязівського, Чорнобаївського, Іркліївського і Драбівського районів було викликано на бесіду.

На розі вулиць Шевченка і Енгельса (нині – Миколаївська) до війни розміщався військкомат (зараз – гуртожиток технічної школи) з парадного входу військкомату приймали викликаних. При бесіді був староста села. Після «бесіди» викликаним на спині крейдою ставили мітки і відправляли по коридору в двір. Потім одних направляли додому, а інших – вантажили на автомашину і везли у військове містечко. Там було викопано три великі ями…. Стріляли в голови з автоматів і пістолетів, засипали невеликим шаром землі. Зверху  клали другий, третій шар і так аж до верху…За тиждень знищено 7(!) тисяч душ.»

А у березні 1943 стратили 63 підопічних Бакаївського будинку для людей похилого віку Багатьох кинули до ями живими. Старі і немічні не потрібні новим властям.

Після визволення Золотоноші з жовтня 1943 року почала працювати комісія для встановлення кількості жертв окупації. В результаті проведеної роботи було виявлено 30 ям , у яких було закопано 12 тисяч 750 жертв нацистського терору – військовополонених, активістів, партизан, мирних жителів.

Міською радою було прийнято рішення про перевезення решток в Братську могилу. До міста з’їжджались рідні вбитих з чотирьох районів для упізнання. Останки було перенесено в міський парк. З цегли, розібраної зі знищених будинків було побудовано обеліск. Згодом на міській площі збудовано аналогічний пам’ятник і, як пам’ятають старожили, біля нього на п’єдесталі стояв танк Т-70. Цей пам’ятник є на багатьох світлинах 50- х – поч.70-х років ХХ ст.

До братської могили не перевозились останки вбитих в листопаді 1941року єврейських громадян. Зараз це окреме сумне місце нашої історії – Золотоніський Бабин Яр.

9 травня 1988 року було прохолодно. Накрапав дощ. Він сумував разом з багатьма земляками, що зібрались на сумну і тривожну, та водночас пам’ятну подію – відкриття Меморіального парку та монумента жертв фашизму. Авторка цих рядків, тоді шестикласниця міської школи №6 стояла разом з учнями шкіл міста в «живому коридорі» на центральній алеї Меморіального парку. Було багато людей та квітів. Також були сльози рідних, колишніх дітей, що втратили батьків 45 років тому. Біля монумента горів Вічний вогонь. Тут було багато квітів. До 23 вересня і 9 травня приїжджали з сусідніх районів та колишні «гвардійці» пом’янути загиблих

Зараз, через сім десятиліть після Другої світової та визволення краю не всі, нажаль, розуміють трагізм та великі людські жертви тієї війни. Витоптані та зірвані квіти, п’яні посиденьки, безглузді жарти. Як донести до сьогоднішніх юних, і не зовсім, інколи зухвалих, інколи просто злих та жадібних «громадян» – не гоже топтатись по могилі, знищувати красу – останню шану землякам.

Сучасність:

У меморіальному парку Золотоноші на початку 2000-х років було відкрито кілька пам’ятників і пам’ятних знаків. У 2002 році з території міського кладовища було перенесено камінь – пам’ятний знак в пам’ять про земляків, що померли в голодні роки Голодомору 1932-1933 років. Пізніше поряд з  ним встановлено ще один –  в’язням концтаборів та  репресованим. Щороку в двадцятих числах листопада тут проходить акція «Запали свічку пам’яті». Ще і на сьогодні невідома остаточна кількість жертв тоталітарної системи з її політикою залякування, знищення, голодоморів та репресій. Це страшна війна проти народу. Лише за приблизними підрахунками за голодну осінь 1932- весну 1933 років знищено голодом близько 12 тисяч земляків. А скільки їх, безіменних лишилось по дорозі до міста в пошуках їжі, скільки дітей померло в нетопленій хаті біля охололого трупа матері! Скільки голодних в божевіллі накладали на себе руки, чи йшли на страшенне вбивство і поїдання собі подібних. Цей жах не можна ні забути, ні простити. І це чинили люди проти людей! – забирали до крихти , до зернини, до насінини.

3 листопада 2006 р. на алеї парку в оточенні молодих берізок з’явився  пам’ятник «Бронзовий птах» (автор – Г. Чуєнко, родом із Золотоноші).  Це згадка про загиблих земляків – учасників війни в Афганістані – (Ю. Корзун, С. Нос, О. Невмивака, О. Воронович, В. Харина, М. Ясир, М. Кононець). На жаль, за останні десятиліття цей список продовжився і продовжується щороку. За даними 1987 року в бойових діях в Афганістані взяли участь 420 земляків  Щороку тут, біля бронзового солдата-птаха зустрічаються воїни, що пройшли дорогами Афганістану. І полум’яніють червоні квіти.

14 грудня 2007 року в парку з’явився пам’ятник «Дзвін Чорнобиля» (автор – М. Регурецький). На згадку про померлих і живих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Наслідки страшної катастрофи, що стала причиною хвороб, забруднення рік, лісів та відселення тисяч родин буде відчувати на собі не одне покоління українців. За даними  Держагропрому від 8 травня 1986 року радіаційне забруднення від Чорнобильської аварії поширилось на 10,9млн га сільськогосподарських угідь, були виведені з ладу великі площі в Україні, Білорусії, Росії. Радіаційний шлейф досяг Прибалтики, Уралу, поширився на Польщу, Болгарію, Скандинавські країни.

Ті дні на столичному Майдані змінили багатьох. З темної листопадової ночі, коли «беркутівці» кийками виганяли студентів почавсь народний супротив. А  далі були палаючі шини, чорний дим, перші вбиті, і твори …Шевченка на вустах : «борітеся- поборете…». І тужливо линуло «Плине кача..». І народ на колінах прощався з загиблими.  Пам’ятник Героям Небесної Сотні був відкритий 12 листопада 2014 року в Золотоніському Меморіальному парку.  Гранітний хрест з написами: «Слава синам України; Небесній Сотні Героям Слава». По бокам невисокого постаменту викарбувані  напутні слова  українського Пророка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!». На лицевій і зворотній стороні стилізовано зображені відтиски від куль. Виготовлений пам’ятник  на приватному підприємстві «Анубіс» авторським колективом.

А нині триває неоголошена війна на Сході країни. На своїй рідній землі відстоюють її незалежність сини і дочки, кіборги і волонтери.

У Меморіальному парку відкрили пам'ятник на честь Небесної сотні ...

28 травня 2017 року  в парку було велелюдно. З’їхались на відкриття  пам’ятного знака прикордонники різних поколінь. Згадували усіх, хто десятиліття тому і в наш час оберігають кордони країни. Два прикордонні стовпи і табличка з написом вписались в загальний  ландшафт.

На території меморіального парку, яка є охоронною зоною, забороняється шкодити насадження, квіти, самі пам’ятники, бо це розцінюватиметься як акт вандалізму і злочин. Ст. 153 КУпАП зазначено: « Знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення в межах населених пунктів та за їх межами тягнуть за собою штраф  від 10 до 30 неоподаткованих доходів громадян». Звичайно, до кожного пам’ятника чи квітника не поставиш охорону. Виховання має починатись з родини і продовжуватись в школі. Та мені здається, що рідні і близькі тих, хто був закатований і похований в братській могилі, хто терпів від голоду, кого стріляли в гарячих точках,  хто оберігає нашу державу на Сході, той ніколи не знищить квітку, не  вигуляє собаку, не насмітить в цьому пам’ятному місці.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Будинок з історією: насичений шлях будівлі Золотоніського земства

За своє столітнє існування він бачив і чув багато. Сюди під’їздили на запряжених кіньми екіпажах, тут зупинялись перші автівки початку минулого століття. А які історичні особистості тут бували і працювали: Михайло Злобинець – відомий вчитель, бандурист, громадський діяч; Іван Піддубний – всесвітньовідомий силач, Михайло Максимович – вчений зі світовим ім’ям та інші. Це будинок колишніх повітових зборів, а нині представництва влади в Золотоніському районі. Також  тут розмістились районний архів, редакція та інші служби.

Будували будинок земських повітових зборів протягом 1909–1911 років за проєктом техніка Золотоніського земства архітектора Африкана Балавенського. Потреба створення  будинку та вже згаданих раніше історичних споруд виникла в зв’язку зі змінами в суспільному та політичному житті колишньої імперії і в кожному окремо взятому регіоні. У 1860-х роках російський самодержець Олександр ІІ здійснив  ряд реформ. Це – відміна кріпосного права, земська, міська, судова, та інші реформи.

Внаслідок земської реформи (1864 р.)  відбувся розподіл території Російської  імперії на губернії та повіти, замінивши полковий устрій. Золотоніський повіт був одним з найбільших у Полтавській губернії. До нього входили землі сучасної Золотоніщини, Драбівщини, Чорнобаївщини та Канівщини. Про діяльність Золотоніського земства писали  Віктор Козоріз, Григорій Голиш, Михайло Пономаренко та інші дослідники історії краю. Окремо зазначу, що діяльність земської еліти (переважно складалась із дворян) мала забезпечити покращення становища простого люду. Включала в себе «будівництво та утримання шляхів, лікарень, шкіл, розвитку ветеринарії, агрономії. У свою чергу земство залежало від царської бюрократії. Губернатор міг скасувати будь-яку ухвалу земських зборів»  (з архіву М. Пономаренка).

Почалося насичене бурхливими подіями ХХ століття. Відбувались війни, перекроювались карти держав, змінювались уряди. На заміну царям приходили «князьки» і «товариші». З 1919 року в будинку засідав повітовий військово- революційний комітет. Із січня 1920 року повітовим ревкомом було проголошено радянську владу на Золотоніщині. В будинку по Садовому засідав виконком Золотоніської районної ради депутатів трудящих. У  зв’язку з новими адмінреформами 7 березня 1923 р. утворено Золотоніський район у складі Золотоніської округи. В 1925 році було ліквідовано губернський  поділ і район увійшов до Черкаської округи, у 1927 – Шевченківської округи. Золотоніщина встигла побувати  в складі Київської  (1932) та Полтавської (1937) областей. В 1954 році 7 січня у  зв’язку з утворенням Черкаської області Золотоніщина поповнила її  територію. Під час окупації в будинку розміщалась «нова влада». В вересні 1943 року при відступі окупанти підпалили будівлю. Міцні стіни вистояли,  знищений дах  пізніше відновили.

У 1967 році  на фасаді історичного будинку встановлено меморіальну дошку з написом «У цьому будинку в 1919 р. перебував Золотоніський повітовий військово – революційний комітет». У квітні  2016 р. дошка була знята – (на виконання закону про декомунізацію). В 2017 році з’явилась нова  пам’ятна дошка.

Історія пишеться щодня. Змінюються часи, люди, покоління, уряди. У спадок нам дістались чудові споруди. Вони гармонійно вписались в сучасність. Тут чути голоси дітей та дорослих, щодня проходять гості і городяни. Хочеться, щоб будівлі не втратили своєї величі і краси.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Місце видовища – історія Золотоніського повітового театру

У стародавній Греції мистецтво було  у великій пошані. Його  різними видами «опікувались» Талія, Мельпомена, Терпсіхора та інші музи. Театр – улюблене місце відпочинку  любителів сценічного мистецтва, де актори перевтілюються в королів і жебраків, птахів  і диво-звірів… Є знані на увесь світ театри, в яких грають   актори зі світовим ім’ям за досить високі гонорари.  Поряд функціонують  аматорські, справді народні театри де актори-любителі грають за  чисто символічну платню. І найкращою винагородою для них  є  щире – «Браво!!!». » Читати далі

Тут лікували від усіх недуг: історія аптеки на розі Черкаської та Шевченка

Кожен, хто вперше проїжджає чи прогулюється центральною вулицею нашого міста, не може не помітити двоповерхового цегляного будинку з кованими елементами на даху, що розташувався на повороті з вулиці Черкаської на вулицю Шевченка. Світлі стіни визирають з-поміж зелених струнких каштанів. Особливо гарно тут на початку травня, коли між листками-долоньками розпускаються свічки-пірамідки. Творчі натури з гарною уявою називають цей будинок «парусним». Знавці в темі архітектури говорять, що колись будинки такого типу будували на початку та в кінці вулиць, і вони наче захищали цю територію. А тут колись і справді оберігали та піклувались. Адже на початку минулого століття в цій споруді можна було покращити здоров’я.

Будинок по вулиці Черкаська, 2 збудований у 1908 році за проєктом вже згадуваного Африкана Балавенського. Будинок–аптека належав Вержбицькому (на жаль, ім’я – невідоме), який на першому поверсі мав приватну аптеку, а на другому мешкав із сім’єю. В довіднику «Справочная книжка по Полтавской губернии на 1906 годъ» в розділі «Справочныя сведенія по городу» в переліку наявних у місті аптек і аптечних магазинів зазначено: «Аптекарскія магазины наслъдниковъ Игнат. Вержбицкаго, купца Шулима Бенціонов. ( Бенціонович) Фрумгарца и Золотоноскаго уъзднаго земства. Аптека наслъд . Игнатія Вержбицкаго, завъд. (завідуючий) провизоръ Робертъ Игнатьевичь Вержбицкій.»

Зараз важко уявити, що аптека може бути однією на усе місто. Асортимент нинішніх аптек вирізняється різноманітністю товарів. Інколи легко розгубитися і постати перед дилемою: яку з двох десятків знеболюючих мазей на основі одного діючого препарату придбати, чи який «аспірин» кращий. Ціна ліків з однаковими лікувальними властивостями і різницею лише в назві виробника інколи різниться від кількох до десятків гривень.

Століття тому все було трохи інакше. Не буду заглиблюватись в давню історію. Тоді лікували народні цілителі, баби-знахарки, а від багатьох хвороб вживали «Aqua vita» – живу воду, та виготовлені на її основі настоянки. Століття тому аптека була і місцем виготовлення та реалізації лікарських препаратів. Тут і аптекар проживав разом з родиною. Можна уявити, що колишні спеціалісти аптечного напрямку були і хіміками і травниками і навіть знавцями тіла та душі. Знали, як поєднувати, настоювати, висушувати, перетирати, змішувати… В своєму арсеналі мали ваги, колби, ступки, великі стоси літератури з давніми рецептами, ще й написаними латиною. Головний постулат лікаря: «Не нашкодь!», думаю, у аптекарів також. Пропонуючи хворому порошки, настоянки, відвари, мазі і т.д. мали врахувати усі супутні хвороби.

 Швидко пролітають роки. Змінюються часи і події. На старій чорно-білій світлині початку 50-х років ця будівля зображена без даху та шибок у вікнах та з портретами «вождів».

У кінці 50-х – поч. 60-х будинок відремонтовано і дах перекрито. В радянський період тут було відділення банку. Пам’ятаю, як на початку 90-х на другому поверсі цієї будівлі виступав наш шкільний ансамбль (середня школа № 6). Це було в переддень березневого жіночого свята. В перерві ми виходили на красивий балкон, прикрашений ажурними кованими візерунками і з нього дивились на місто. На початку двотисячних тут розміщався банк «Фінанси і кредит».

В останні роки у цій історичній будівлі розмістились магазини спорттоварів, ряд крамничок, а нещодавно відкрилась «Кава-банк». Мабуть, справді цікавим видався ланцюжок : ліки, гроші, спорт, бадьорий настрій.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Для довідки

Власником аптеки був поляк Ігнатій Філіціанович Вержбицкий у 1892-1896 рр. Мав троє синів:

1. Роберт Гнатович — дворянин, провізор, власник аптеки у 1900-1917 рр., старшина Золотоніських громадських зборів у 1913-1915 рр., гласний Золотоніської міської думи у 1914 р., член «Золотоніського квартирного присутствія», член «Золотоніського міського присутствія по податку з нерухомого майна» тощо.

2. Федір Гнатович — дворянин, гласний Золотоніської міської думи у 1913 р.

3. Річард Гнатович — земський повітовий лікар у Богодухівськіц та Чорнобаївській волостях, член Золотоніської земської медичної ради у 1895-1900 рр., гласний Золотоніської міської думи у 1915 р., У 1898 р. за рахунок Золотоніського земства перебував на практиці у Імператорському клінічному інституті Великої княгині Олени Павлівни.

У Роберта Гнатовича був син Євген — 1909 р.н., освіта — вища. Він працював диспечером паровозної служби. 28 грудня 1938 р. заарештований у м. Алма-Ата (Казахстан) та 19 квітня 1938 р. розстріляний. Звинувачення — статті 58-6, 58-9, 58-11 КК РСФСР. Реабілітований 22 серпня 1989 р.

Тут було чути дівочий спів: історія Золотоніської жіночої гімназії

На вулиці Черкаській між зеленими крислатими каштанами причаїлась будівля з більш ніж столітньою історією. Це – колишня жіноча гімназія. Будівля  дуже схожа зі своєю ровесницею – чоловічою гімназією, що на Садовому проїзду.

Будинок споруджено в 1902 році за проектом техніка Золотоніського земства архітектора Африкана Балавенського. Століття тому навчання хлопців і дівчат було роздільним. Взагалі, з дівочим навчанням були певні проблеми. Суть питання полягало не лише в коштовності освіти, а й у певних тогочасних устроях. Чимало батьків вбачали майбутнє дочок в умінні  вести домашні справи, вдало вийти заміж і народити нащадків (церква, кухня, діти).

У програмах тодішніх жіночих гімназій велика увага приділялась домоводству, співам, танцям; також  викладались основи математики, природничі науки.  Учениці вивчали одну-дві мови (модною тоді була французька), літературу, і звісно, закон Божий. Жіноча гімназія у Золотоноші проіснувала з 1904 по 1920 роки. На території колишньої Російської імперії гімназії, як заклади середньої освіти,  були скасовані на початку 1920-х років. Після ліквідації гімназії будівля була передана під міську семирічну школу № 1. Під час війни і окупації в стінах школи знаходилась жандармерія. У вересні 1943 року нацисти, відступаючи, підпалили будівлю.

Своє нове  життя колишня жіноча гімназія одержала в кінці 1948 року в якості школи для підготовки механізаторів, адже країна мала відбудовуватись після довгої війни і розрухи, потрібні були спеціалісти в галузях народного господарства.

Золотонісці старшого віку пам’ятають, як колись у місто на навчання приїздили хлопці з різних куточків СРСР і навіть з-за кордону (наприклад, кубинці). З 1993 року школу було передано на баланс Укрзалізниці і визначено як її сітьову технічну школу. Нині сюди  приїздять на навчання і підвищення кваліфікації машиністи бульдозера, екскаватора, мотовоза, налагоджувальники колійних машин та фахівців інших спеціальностей залізничної галузі. Школа приймає слухачів з усіх куточків України. Учні отримують змістовні знання не лише в теорії, а й мають змогу навчатись на машинах найвищого рівня складності – практикуються в районі станції Золотоноша-2.

Цей  двоповерховий будинок з столітньою історією бачив і чув багато. Нехай же й надалі залишатиметься школою міцних традицій та високого професіоналізму.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Золотоніський “хогвартс”: хто і коли звів історичну будівлю на Садовому проїзді

Архітектура – мистецтво, серед якого ми живемо. Архітектурний стиль та його пам’ятки стають візитівкою історичних епох бароко, ренесансу та класицизму, прославляючи  своїх творців. Наше рідне місто, на жаль, не має власного Нотр-Даму, Пізанської вежі чи Тадж-Махалу. Та і у нас є споруди, які роблять Золотоношу привабливою, своєрідною і впізнаваною.

За  твердженням краєзнавців, до кінця ХІХ століття наше місто звалось «солом’яним»,  бо більшість будинків були глинобитними, одноповерховими. Та в же з початку ХХ століття Золотоноша набуває більш сучасного, міського типу. Змінюється її зовнішній вигляд. Саме в ці роки зводяться будинки земства, двох гімназій, театру, приватної аптеки. Будівлі пережили різні потрясіння, були свідками воєн, пожеж, перебудов, та й зараз радують сучасників своєю красою і ошатністю.

Золотоноша, вулиця Шевченка на початку 20 ст.

Квартал на перехресті нинішніх вулиць Шевченка та Черкаської – справжній бізнес-центр Золотоноші на початку XX століття

Кожна будівля має своїх авторів. Це – проектанти, архітектори, будівельники, сотні безіменних роботяг, які втілюють в життя задумане автором. У створенні нової будівлі, приватного будинку чи житлового масиву, культової споруди чи школи беруть безпосередню участь творчі і дещо мрійливі натури з глибокими знаннями креслень, математики, просторової уяви. Адже все має бути гармонійним, вписуватись у загальне полотно.

Золотоніське земство

Повітове Земство. Нині – Золотоніська РДА

Автором історичних будівель початку минулого століття, що дожили до наших днів, є технік золотоніського земства з незвичним ім’ям Африкан Петрович Балавенський. Про нього відомо небагато. Був любителем театру і учасником Золотоніського аматорського драматичного гуртка. Його брат Федір став автором першого пам’ятника Тарасу Шевченку, встановленому в Золотоноші в 1927 році (знищений під час окупації). Саме Балавенському ми дякуємо за чудові куточки міста, острівці культури, відпочинку, пам’яті та історії. Ми ж розпочинаємо серію публікацій про золотоніські будівлі, які на своєму віку бачили чимало цікавого.

Садовий проїзд, 10. Колись – чоловіча гімназія, згодом – школа №4, нині – Будинок дитячої та юнацької творчості. 

Важко уявити сучасним школярам, що ще якусь сотню років тому хлопці і дівчата навчались окремо, обов’язково носили шкільну форму, писали чорнилом і перами, готували уроки без електрики під свічку та каганець. Без інтернету годинами сиділи над  книгами. Слово вчителя було законом, а за провину можна було отримати «березової каші». Та все ж діти тягнулись до знань, батьки щастя своїх нащадків бачили в навчанні і не шкодували ні сил, ні грошей. «Учися, серденько, колись з нас будуть люде…»  ( так писав про свої перші «університети» Шевченко).

Золотоніські гімназсти

Юні золотоніські гімназисти, поч. XX століття

Історична довідка. Будівлю звели в 1910 році за проектом техніка Золотоніського земства архітектора А.Ф. Балавенського.

1910-1919 – чоловіча гімназія

1920-1922 – трудова школа

1922-1941 – педагогічне училище

1957-1991 – центральна філія середньої  школи № 4

1991-1992 – будинок піонерів та навчально-виробничий комбінат

1992 і донині – Золотоніський будинок дитячої та юнацької творчості

Пережила споруда і тяжкі воєнні лихоліття. Тут знаходився евакогоспіталь 26-ї армії. Очолив його головний лікар Золотоніської лікарні Стефан Львович Малиновський. У 1943 році нацисти спалили приміщення, проте в 1957 році золотонісці його відбудували.

Будинок дитячої та юнацької творчості (на той час - середня школа №4)

Гімназія, а пізніше школа, випустили в світ багатьох вчителів, лікарів, творчих  мрійників та роботящих і завзятих  працівників різних сфер. Тут навчалися відомий український письменник Семен Скляренко (ім’я якого нині носить вже сучасна Золотоніська гімназія) і поет Микола Терещенко, перебувала на вчительських курсах справді народна артистка Наталія Ужвій.

Скляренко молодийУ 1962 році на фасадній стіні будівлі встановили мармурову дошку з написом: «Тут у 1911 – 1919 роках навчався видатний український письменник Семен Дмитрович Скляренко 26.ІХ. 1901 – 7. ІІІ. 1962рр.». Чи не від своїх гімназійних вчителів юний Скляренко  полюбив поезію (саме в гімназії з’явились перші твори майбутнього романіста) та історію? Мабуть в гімназійній бібліотеці він зачитувався історією Давньої Русі, щоб пізніше, вже в зрілому віці написати романи про князів Святослава та Володимира, якими теж зачитувалось не одне покоління школярів.

В останні роки життя 03

Майже два десятиліття віддав міській четвертій школі наш патріарх краєзнавства, вчитель з великої літери  Михайло Федорович Пономаренко. Його глибокі знання мов, літератури, нумізматики, історії надихнули не одного учня до вивчення цих дисциплін. Саме в цих стінах збирались перші експонати краєзнавчого музею.

1 серпня 2019 року на приміщенні Будинку Школяра відкрили меморіальну дошку Михайлу Злобинцю (Домонтовичу) – видатному бандуристу, вчителю, кобзарю, який викладав математику у колишній чоловічій гімназії. Саме він виступав за викладання предметів рідною мовою, навчав любити рідне, українське, знайомив з творчістю бандуристів та кобзарів.

Серед зелених крон каштанів, між різнобарвними клумбами і газонами велично постає школа магії знань, чарівників і творців прекрасного. Тут лунає музика, чути дитячий сміх, навчають любити і творити.  Вчителі гордяться досягненнями учнів, а школа радіє і за випускників і за вчителів, що навчили розумному, доброму вічному.

Віта Ямборська,
директор Золотоніського краєзнавчого музею ім. М.Ф. Пономаренка

Читайте також:
Привид технічного прогресу, соціальні конфлікти та наростання бунту — Початок XX століття у Золотоноші
Семен Скляренко — від золотоніського гімназиста до радянського класика
«І я була матір’ю…» — Про трагічну долю «за кадром» Наталії Ужвій

Золотоноша у 1871 році

1871-й рік — остаточне об’єднання усіх німецьких земель у Другий Рейх, Паризька Комуна, перший розгром американського Ку-Клус-Клана, початок обігу японської єни, грандіозна пожежа у Чікаго, а також прем’єра опери Джузеппе Верді «Аїда». Таким цей рік запам’ятався світові. Не менш цікавим він був і для провінційної Золотоноші. За цей час тут було тут буденно займалися капітальним ремонтом доріг, діяльністю медицини, а також реформами у тогочасні системі освіти.

Розпочнемо екскурсію 1871 роком із традиційного фінансового звіту земської управи. Для пересічного читача заглиблення у всі ці цифри навряд чи буде цікавим (більше звернуть увагу фінансисти), тому зупинимося лише на загальних тезах. Із повною першоджерельною інформацією ознайомитись можна буде в кінці публікації.

Земські збори (аналог нинішньої міської ради) на початку року ухвалили перелік потреб Золотоніського повіту, згідно з якими, усі надходження до місцевого бюджету і розподілялися. Зокрема, мова йде про державні збори (дорожня та гужова повинність, наймання житла для рекрутів, винагорода казначейству за зберігання коштів, судові заходи), управлінські (зарплатня голови та трьох членів земської управи, оренда приміщення та канцелярські витрати управи, компенсація візитів посадовців у справах земства), гуманітарні (медицина, освіта, пошта, телефонна станція).

Окремі видатки були ухвалені спеціальними рішеннями і стосувалися вони, окрім збільшення потреб на перелічені вище пункти, транспортування арештантів, облаштування Прохорівської баржової пристані, медикаментів для незаможних хворих, а також на лікування сифілісу. Останній пункт запроваджений за наказом «царя-батюшки» Олександра II. Окремо варто відзначити таку важливу на той час статтю витрат, як винищення ховрахів. Вона, зокрема, стала одним з трьох видів податків для місцевого населення, поруч із земськими та губернськими зборами.

Пенітенціарна система

У 1871 році піддались адміністративному арешту 134 чоловіків та 28 жінок. Усі відбували покарання в Золотоноші, а також у 19-ти повітових спецприміщеннях. В сумі провели вони під вартою 1821 день (в середньому — 11 діб на кожного).

Серед головних витрат: платня суддям, винагороди священнику, котрий був присутнім під час присяги суддів, утримання канцелярій, оренда приміщень, а також утримання ізоляторів. Проблемною ця сфера стала після 1866 року, коли російська Держдума поклала фінансування діяльності ізоляторів на місцеві органи влади. Разом з тим, була ухвалена і невелика преференція — усі адміністративні штрафи мали мали направлятися виключно на функціонування пенітенціарної системи. Хоча й окремим губернським рішенням. Власне, це «соломонове» рішення й ухвалили у 1871 році у Полтаві: усі «штрафні» кошти лишати саме в тих повітах, де були вилучені.

1871 золотоноша 01

Дороги

Одна з головних статей видатків — утримання доріг місцевого значення. До цього переліку входив один поштовий шлях (105 верст, 17 мостів та 15 гатей) і шість транспортних шляхів (215 верст, 22 мости, 20 гатей). Інфраструктура передбачала також технічні споруди довкола і місця для нічлігу військових формувань.

Серед головних будівництв року бачимо два мости і дві гаті у Богодухівці (траса Золотоноша-Хорол), будівництво мостів і реконструкція гатей у Прохорівці та в Келеберді (траса Золотоноша-Піщане-Канів).

У першому випадку був оголошений тендер, котрий не відбувся через надто низьку стартову ціну проекту. Тут, ймовірно, бачимо вельми яскравий для царської Росії корупційний приклад. Через відміну торгів земська управа спеціальним рішення доручила провести роботи… губернському секретарю Якову Поповичу! Відважний чиновник із Полтави зголосився знайти виконавців робіт на ще меншу суму. Проте з однією умовою — чистий прибуток забере собі в якості винагороди за працю!

У Прохорівці тендер таки відбувся. Його виграв місцевий підрядник — козак Дмитро Панченко. Роботи свої він завершив навіть раніше контрактних угод.

Існували, як годиться, і дороги губернського значення, витрати на які розподілялися із Полтави. Згідно з ними, у 1871 році здійснено ремонт греблі і зміцнення мосту у Піщаному, підсилення греблі біля мосту у Згарях, а також укладання каменів на греблях довкола мостів у самій Золотоноші. Усі роботи, крім міських, виконані. На золотоніських мостах підрядники зіткнулися із підвищенням ціни на камінь. Питання про збільшення вартості проекту підняли у жовтні губернських зборах. Хоч рішення й було позитивним, проте сезон заготівлі каменю минув, тому завершення робіт заплановане на наступний рік.

Окремі статті видатків: поточний ремонт мостів та гребель після зимових паводків, утримання охорони дорожніх споруд у Піщаному і в урочищі Коврай (біля Ірклієва), розширення дороги на Лубни до десяти саджанців і відповідне облаштування дворових заїздів, а також виготовлення та встановлення верстових знаків на телеграфних стовпах на шляху Золотоноша-Переяслав.

1871 золотоноша 02

Транспорт

Місцеві автотранспортні підприємства — 16 земських станційних пунктів для коней — за рік прийняли 4984 підвод. Серед цих транспортних засобів 227 належали поліції, 46 — слідчим, 398 — судам, 1082 — місцевим держслужбовцям, 2496 — поштовій службі. Усі державні витрати, звісно ж, компенсувалися із місцевого бюджету. Проте у 1871 році закінчився трирічний контракт із підприємцями, тому й були оголошені нові торги. На нові умови зголосилися лише станційні пункти Мельників, Гельмязова і Прохорівки. З рештою підприємців проводили окремі діалоги, віддаючи перевагу тим, хто погоджувався безкоштовно приймати дещо більше транспортних засобів, аніж було раніше. Це викликано пожвавленням перевезень в той час. На цих умовах надалі працюватимуть станційні пункти у Жовниному, Вереміївці, Ірклієві, Золотоноші, Піщаному, Великому Хуторі, Драбові і Богодухівці.

Головний транспортний магнат — поручик Єфим Ілляшенко. Він тримав два крупних пункти у Золотоноші та Піщаному.

Підрядники, згідно умов контракту, повинні мати на своїй базі коней зростом не менше двох аршинів і одного вершка, віком від 4-х до 12-ти років. Здорових, сильних, маючих досвід пересування та нелінивих. Підприємець повинен був завжди тримати тварин «в тілі», годуючи відповідною кількістю сіна та вівса. Крім того, на базі мали бути сані, «німецькі фургони» і «польські вози» з колесами, окутими залізом. Усі транспортні засоби мали вміщувати двох пасажирів з речами і передбачати окреме місце для ямщика. Водії повинні бути пристойно одягненими згідно з порою року. Не старі, але й не молодші за 17 років. Тверезі, чесні і благонадійні;)

Найманий персонал та коні перебували на станціях. Окрема умова — тепла та зручна кімната для ночівлі пасажирів. Вона мала бути хоча б мінімально мебльованою: 1 стіл, 2 стільці, ліжко або диван.

До обов’язків підрядника входило транспортування земської сільської пошти, а також перевезення пасажирів на 30 верст від станції. Усі, хто мав «білет Золотоніської управи», обслуговувались безкоштовно. На кожному станційному пункті повинно було бути два журнали: обліку використання коней і книга скарг. У зв’язку з цим, необхідним було й винаймання писаря. Хоча, «якщо підприємець грамотний, то книгу може заповнювати сам».

1871 золотоноша 03

Пошта

На території земства функціонувало два центральних поштових пункти у Гельмязові та Ірклієві. Сюди тричі на тиждень приїздили поштарі із 16 волостей. Окремо працювало міське відділення, до якого належало також Вознесенське. Усі вони працювали згідно зі свіжим наказом міністра внутрішніх справ, опублікованому у циркулярі Полтавського губернатора від 16 листопада 1871 року. Окрім фінансових звітів та обов’язків працівників пошти, земство надає і розклад доставки кореспонденції, керуючись стандартом розрахунку — 10 верст на годину. Приміром із Золотоноші до Ірклієва листи відправлялися кожного понеділка, середи та п’ятниці о 8:00. На місці вантаж мав бути о 14:42.

Первинна медицина

У медичній сфері повіт був розподілений на чотири дільниці — Золотоніська, Гельмязівська, Богодухівська, Ірклієвська. Кожним керував головний лікар, котрому підпорядковувались фельдшери і медсестри для щеплень, кількість яких визначалась централізовано. Окрім золотоніської лікарні, на кожній дільниці працювала одна амбулаторія.

Золотоніські медики обслуговували, власне, місто та Кропивну. Керівник — лікар Данчич. Його ставка, як і в колег з інших дільниць, була дійсно захмарною для тих часів — 700 рублів на рік. Допомагали йому фельдшери Коровник та Щочкін.

Гельмязовим, Безпальчим, Піщаним, Прохорівкою та Великим Хутором опікувався лікар Гулак-Артемовський. Ні, не композитор. У нього штат був трохи більший: два фельдшери — Волкова і Климко, а також три фахівці зі щеплень — Васильченко, Гайдай, Ковалевський. Фельдшери отримували по 120 рублів на рік, що теж було доволі пристойно. Медбрати — 28 рублів.

Не менший кадровий склад відповідав за Богодухівку, Чорнобай, Вознесенське, Білоусівку і Драбів. Тут під керівництвом лікаря Дурача працювали фельдшери Нагорний, Пуха і Савісько, медбрати — Ткаченко та Вялий.

Найбільше персоналу у Ірклієві, Мельниках, Васютинцях, Вереміївці, Жовниному і Великій Бурімці. На плечі лікаря Павленка лягала координація одразу семи фахівців: фельдшери Великохатько, Граф і Попович, медбрати Шепель, Серьга, Немчин, Марепич.

Серед найбільш поширених хвороб: катарна і ревматична лихоманки, тиф, грудна жаба (ішемічні хвороби серця), кривава діарея, коклюш, кір, сифіліс. Крім того, до нашого регіону дісталася і холера. Через це 21 серпня повітовий комітет навіть оприлюднив спеціальні вказівки:

  • довести до відома місцевого населення інформацію щодо засобів протидії холері;
  • розділяти населені пункти на окремі дільниці для моніторингу епідемії.

Відповідальні особи мали забезпечити функціонування окремих приміщень для хворих, а також слідкувати за чистотою на вулицях, базарах і дворах, за якістю харчових продуктів, спостерігати за ходом розповсюдження хвороби і за нормами поховання її жертв. Медикаменти для лікування холери, згідно із наказом, міськими аптеками мали відпускатися за собівартістю.

Перший зафіксований сплеск — Гельмязів. Сюди хвороба прийшли із села Хоцьки, що на Переяславщині. Тут її бороли 2,5 місяці. Крім того, окремі випадки помічені у Золотоноші, Драбові, Бубнові, Прохорівці та Олімпіадівці. Всього захворіло 116 осіб. 61 з них закінчились летально.

1871 золотоноша 04

Земська лікарня

Безперечно, головний медичним пунктом була золотоніська лікарня — 27 ліжкомісць. За рік вона прийняла 287 чоловіків та 74 жінок. 18 осіб померло (5%). Серед витрат на діяльність:

  • заробітна платня (36% від субвенції)
  • канцелярія (0,004%)
  • харчування хворих (23%)
  • медикаменти (10%)
  • одяг, взуття та постіль (10%)
  • опалення (5%)
  • освітлення (3%)
  • засоби для прибирання (1,5%)
  • поховання померлих (0,005%)
  • розведення саду на території (0,002%)
  • ремонт підлоги, опалення, палат (штукатурка), даху (фарбування) (0,06%)

1871 золотоноша 05

Освіта 

Під час 1871-1872 навчального року у Золотоніському повіті функціонувало 50 навчальних закладів. Мова йде про народні земські сільські училища, церковні та приватні школи. У самій Золотоноші працювали три училища — повітове, приходське, а також приватне, котре отримувало дотації від земства. На території повіту освіту здобували 1771 хлопців та 42 дівчини. За один рік освітянська база збільшилась на 9 училищ та 570 дітей.

Серед них більшість — діти селян (1616). Також зафіксовано 79 дітей дворянства, 27 — духовенства, двоє — торгівців, 37 дітей солдатів та чиновників, а також 52 — міщан. Зважаючи на чисельність населення повіту, котра сягала 172 405 осіб, освіту здобували на той час лише 1,03% населення.

Двокласові сільські училища (5 років навчання) функціонували у Прохорівці, Мельниках, Піщаному, Чорнобаї, Домантовому, Гельмязові, Білоусівці, Безпальчому та Великому хуторі. Вони ж і отримували найбільше фінансування від товариств та місцевого бюджету. У більш дрібних селах нараховано ще 16 училищ, котрі передбачали лише один клас (три роки навчання).

У Золотоноші 73 дитини навчалося у приватному училищі Авадовського, 57 — у Золотоніському повітовому училищі (фінансування виключно за рахунок держбюджету) і 30 — у приходському училищі.

Як зазначаєься у звіті, швидке зростання числа учнів зумовлене двома факторами. По-перше, «мода» на освіту і грамотність, котра почала почала поширюватись серед місцевого населення. По-друге, у 1869 році нарешті був введений так званий «звуковий» метод викладання у школах. Під цим поняттям мається на увазі спосіб навчання читанню, до якого звикли всі ми. Звуковий метод  — система навчання, що передбачає на першому етапі розділення слів на букви, а на другому — зворотню дію, тобто спроби з’єднати букви у склади, а потім і в повноцінне слово. Це значно полегшило та прискорило навчальний процес і зацікавило здобувати освіту. Зауважимо, що в тій же Німеччині звуковий метод був введений ще на початку 19 століття.

Також активізації діяльності навчальних закладів сприяла спеціальна постанова земських зборів від 21 серпня 1871 року. Вона передбачала щорічні додаткові дотації кожному училищу на суму 25 рублів. Їх мали використати на ремонт приміщень. Наступного дня була винесена ще одна корисна постанова — ті училища, на які виділяється найбільше коштів, мають віднині переформатуватися на дворічну освіту та вести навчання за урядовою програмою. Головна мета — опорна школа у кожній волості. Процес, звісно, непростий, тому земська влада звернулась до громадськості та місцевих лідерів, аби ті спонукали місцеві громади до створення таких шкіл.

Кожне двокласне училище мало у своєму штаті одного вчителя. В більшості своїй це — педагоги, котрі закінчили курси у духовній семінарії, або здобули освіту в педагогічних закладах. Лише у Прохорівці громада настояла на тому, щоб тут працював народний учитель Головко, котрий закінчив тільки повітове училище.

Зазнала змін і сама навчальна програма. Якщо перший клас передбачав 3 роки за шкільною партою, то тепер цей термін збільшувався ще на 2 роки. У звіті констатується, що відтепер об’єми викладання у сільських двокласових закладах порівнялись, а в деяких випадках навіть перевищують програму повітових училищ. Окрему увагу почали нарешті приділяти жіночій освіті. На її розвиток навіть окремо виділялися субвенції у бюджету губернії.

Достатньо понервували місцеві педагоги навесні, коли 4 травня до Золотоноші приїхав попечитель Київського навчального округу генерал-лейтенант Антонович. Високий посадовець у нашому місті був проїздом, проте не минув провести перевірку міського училища Авадовського, до співфінансування якого був причетний і місцевий бюджет. Навчальним закладом гість лишився вельми задоволений, лишивши у книзі відвідувачів офіційний вердикт:

«4 травня 1872 року оглянув Золотоніське народне училище. Приміщення перебуває в порядку та чистоті, кількість навчальних посібників достатня, діти у повному зборі. Учні старшої групи показали вельми задовільні успіхи в читанні російською і слов’янською мовами, а також у письмі «під диктовку». Зошити охайні, письмо в них задовільне, арифметичні дії на лічильній дошці учні здійснюють правильно. Головні молитви діти знають і вимовляють «толково». Помітно, що при вивченні закону Божого викладач вимагає буквального заучування, проте й на мої питання учні давали цілком задовільні відповіді. Взагалі маю доволі приємні враження після огляду училища, а старанність та любов до справи учителя Авадовського стає запорукою подальших успіхів Золотоніського народного училища.»

1871 золотоноша 06

Навчальна програма

Не менш цікаво дізнатись, що ж саме вивчали місцеві діти за тією новою, революційною на то час програмою для сільських шкіл. Складена вона була у міністерстві народної освіти і для наочності повністю наведена у звіті земства.

Отже, один із головних на той час предметів — закон Божий. Для учнів 1-го класу (нагадаємо, це — три роки навчання) головний метод — молитва. Від вчителів вимагалося, щоб молитва була цілком зрозумілою та відчутою дитиною, котра в жодному разі не повинна просто завчити її текст. Передусім дитину слід познайомити із поняттями про Бога і Творця. Перед вивченням кожної нової молитви треба проводити бесіду з учнями про її суть, щоб молитва вчилася, як результат діалогу. Спершу вона має промовитись російською, а вже потім перекладена на церковно-слов’янську. В кінці уроку учитель має сам промовити молитву, щоб власним прикладом показати правильність читання.

Суміжний предмет — свята історія. Тут дітям розповідали про створення світу. У першому класів дітей знайомили лише з тими епізодами Нового Завіту, котрі пояснюють виникнення головних церковних свят. При цьому потроху вивчалися символи віри. Другий етап — короткий екскурс до Старого Завіту, а вже потім читання Євангеліє. Програма другого класу передбачала вже детальне вивчення Нового Завіту, Євангеліє, вивчення окремих апостольських послань, читання напам’ять Літургії, пояснення важливих церковних служб і таїнств, катехізис.

Російська мова. Процес її вивчення мав на меті навчити дітей правильного і швидкого читання, а також коректного написання своїх думок. Головна вимога — дитина повинна усвідомлювати, що вона читає. У першому класі діти читали окремі статті із книги, котрі учитель попередньо пояснив, розповідали про прочитане (спершу у формі відповідей на питання викладача, а потім вже повністю). Аналогічно і з письмом — спершу надавались короткі письмові відповіді на питання, а згодом — повний переказ прочитаного. Писали також під диктовку, а також переписували книгу.

Основні правила правопису пояснювались без граматичних термінів, оскільки діти мали хоча б практично навчитись відрізняти слова, що відображають предмет, його якості та дії з ним. Для розвитку пам’яті вивчалися невеликі вірші.

У другому класі об’єм читання значно збільшувався, вивчалися головні правила синтаксису та орфографії, писалися перекази та твори на легкі теми.

Вивчення арифметики розпочиналося поступового наочного (за допомогою предметів) ознайомлення із десятьма числами. Згодом — арифметичні дії та числа до 100. На другий і третій рік навчання лік збільшувався до мільйона, проводились прості операції на дошці, дітей знайомили із грошовими одиницями, одиницями часу, ваги та відстані. Другий клас — прості дроби та дії з ними, відсотки та пропорції.

Географія стартувала зі знайомства із глобусом, розуміння понять «суходол» та «вода», вивчення океанів та материків. Наступний етап — Російська імперія. Вивчались моря, головні водні шляхи, озера, гори, ділення на європейську та азіатську частини, адміністративний розподіл. Потім знайомили учнів із Полтавською губернією, повіти в ній та сусідні територіальні одиниці. Останній етап — столиця імперії, крупні міста, залізниця, чисельність населення, вивчення країн Європи.

Історію починали із побуту древніх слов’ян та їхніх вірувань (особливо тих, що залишились на той час в народі). Далі по ланцюжку — варяги, Хрещення, заснування Києво-Печерської лаври, розпад Русі, нашестя татар. Закінчувалося все царською пропагандою — Олександр Невський, Куликівська битва, «собирание земель» Іваном III та початок епохи «дому Романових».

В цілому діти 1-2 року навчання мали щотижневе навантаження у кількості 18 годин, третій рік — 24, а старшокласники вже навчалися 26 годин. Час початку і закінчення уроків призначав інспектор училищ, провівши передні консультації із місцевими мешканцями. Опісля уроків діти мали ще півгодини займатись співами. Учитель мав підготувати хор хлопчиків та співати з ними в церкві на святкові дні.

Програма затверджена інспектором народних училищ Полтавської губернії Авмросієм Добротворським.

Приємного перегляду;) ->

1871 золотоноша 00

Історія Золотоніського краєзнавчого музею

Zolotonosha-Muzej-640x480

В  часи сивої давнини на  горі Парнас, що біля Олімпу, проживало дев’ять сестер – доньок  громовежця Зевса та богині пам’яті Мнемосіни. Звали їх музами. Кожна опікувалась певним видом мистецтва та науки. Мали музи і свої храми, які звались мусейонами (від цього слова походить і назва сучасних музеїв). Муза  Кліо була покровителькою історії.  Давні греки зображували її з сувоєм та пісочним годинником. Вона мала   занотовувати  події  та слідкувати, щоб вони не зникли з плином часу.

» Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина 6

Продовжуємо нашу імпровізовану історичну подорож вулицями рідного міста. Для когось із читачів подібні світлини — не новина, адже тут було проведене дитинство. Та для більшості — це вже справжня історія. Трішечки «обшарпаний» пам’ятник Баху (на жаль, не вдалося встановити, в якій саме локації він знаходився на фото), зовсім юні ялинки на вході до сучасної Міської ради, традиційний пасажирський бум на Вокзалі, центральна площа, яку доволі складно впізнати, порівнюючи із сучасною, зовсім інша «клумбова» ділянка, що з’єднує Садовий проїзд та Меморіальний парк та справжній відголос війни — напівзруйнований будинок, що нині в народі називають «старий банк». Все це оглянути запрошуємо у нашому черговому матеріалі. » Читати далі

Золотоноша у ретро-фотографіях — Частина5

Цього разу майже весь матеріал присвяченій нашій центральній транспортній артерії та місцем, навколо якого зав’язане все економічне життя міста — вулиці Шевченка. На світлинах 1959-1963 років маємо змогу поринути у ще зовсім голі краєвиди як в плані зелених насаджень, так і в плані дорожнього трафіку. Також для урізноманітнення завітаємо на Садовий проїзд і знову на нашу багатостраждальну річку, до будівельників.

Приємного перегляду! Надсилайте свої фото, адже це реально вже історія!

Золотоноша вулиця Шевченка 1963 01

Перехрестя з вулицею Миколаївською

» Читати далі

1 2