В історії людства бувають події, здавалося б, дуже значимі для певного часу, але через кілька десятиліть вони втрачають свою актуальність і стають надбанням лише вузького кола спеціалістів та архівних полиць. Інші ж події, які ми звично називаємо епохальними, не тьмяніють від невмолимого бігу часу. Навпаки, кожне десятиліття з наростаючою силою підкреслює їх велич. Саме до останніх належить Друга світова війна.

Пам’ять – надзвичайний і повноважний посол історії. Вона зв’язує невидимими, але міцними ниточками минуле, сьогодення і майбутнє, змушує нас відкривати нові сторінки великої драми, в якій відбилися долі мільйонів людей.

Сьогодні наша країна у стані війни. Гинуть невинні мирні люди, потерпають від насильства жінки і діти, рашизм стирає з лиця землі українські міста і села. Світ шокований від звірств російських посіпак, які плюндрують квітучі містечка і селища, змушуючи на окупованих територіях місяцями не виходити людей з підвалів… Однак зі світовою підтримкою ми на шляху до української Перемоги – жаданої і вистражданої. У ці травневі дні на шпальтах видання Золотоноша.City віддають шану поколінню, у пам’яті якого живуть страхіття попередньої війни…

«…я знаю, що таке війна…»

8 травня – у День пам’яті та примирення, який нагадує про страшну катастрофу минулого століття, ми завжди вшановуємо ветеранів, дітей війни та поминаємо мільйонні людські жертви. Цьогоріч ветерани розповідають не лише про минуле, але й діляться враженнями сьогодення. Місцева ветеранка Тамара Самойленко поділилася своєю історією і розповіла, що відчуває зараз.

— Я б ніколи не подумала, що так могло трапитись, що росія може зробити таке з Україною. Навіть німці не були такими жорстокими до людей. Навколо так багато жахіть, не знаю, як люди це переживають.

Тамарі Григорівні було лише три роки, коли розпочалася Друга світова війна. Її батько був військовим фельдшером при госпіталі. Вона звісно ж не пам’ятає всіх деталей, але згадує, що коли перед нею постав вибір – ким працювати, який фах обирати, було доволі складно. Адже тато говорив, що можна стати медсестрою, піти його стежкою, але мама була проти, бо не хотіла, щоб її дитина повторювала долю батька і в майбутньому ризикувала б своїм життям. Очевидно, що то були тяжкі часи. Страх, розпач, переживання за дітей. І попри біль та втому, люди боролися, продовжували жити: навчалися, працювали, одружувалися.

У 18 років Тамара Григорівна почала працювати на золотоніському консервному заводі ваговиком, але обов’язків було, звісно, набагато більше. Видавала в цехи буряк, моркву, пастернак. Її чоловік Анатолій працював на пошті майже 40 років телефоністом, але завжди розумів складність роботи дружини, яка встигала і вдома господарювати, і дитину виховувати.

Син Тамари Григорівни також служив і пройшов Афганістан. Вона згадує, що було тяжко жити в постійному очікувані звістки від нього. Щодня, після роботи, бігла на пошту аби отримати листа.

— Чоловік ховав від мене листи, щоб я хоча б поїла, бо мені було байдуже до всього аби лиш дізнатися, щось нове. Я навіть ночами не спала, переймалася. Хотілося, щоб син писав щодня. Але якось, коли я того навіть не очікувала, він прийшов. Дивлюсь, йде вулицею хтось дуже схожий. Сусіди говорять, що я тоді обмацала і руки, і ноги сина. Мабуть, не вірилось, що ось він, переді мною, живий і здоровий.

Попри поважні роки Тамара Григорівна не переживає за себе, але турбується про безпеку і добробут своєї родини. Говорить, що перейматись є чим. Вона пишається своїми квітами та деревами, які сама садила на своєму подвір’ї. Зізнається, що зараз у неї менше сил, але треба щось робити. Ровесників на вулиці стало менше, але має найкращого друга – улюбленого котика.

Тамара Григорівна розповідає, що її покоління бачило багато речей, прожили ціле життя, яке не помістить в одну кінострічку. Для пояснення знадобиться серіал, з окремими присвятами дитинству у воєнні та післявоєнні часи, складному дорослому життю і ось здавалося б такому бажаному щасливому сьогоденню, яке затьмарила нова війна. Нехай немає страху за себе, але серце болить за молодь. Тамара Григорівна щиро бажає людям якомога більше здоров’я, наголошуючи, що це головне.

— Поки ворушуся – я живу. Так, я знаю, що таке війна, я застала аж три, маю згадки про службу батька і сина, тепер бачу все своїми очима. Близькі змушують мене берегти себе, але я знаю, що мені треба рухатися, попри біль у ногах. Хоча майбутнє рухає молодь, бо за ними життя.

Вікторія ГОРОБЕЦЬ

«Перша авіабомба, яка впала на Золотоношу»

Свою історію повідало також золотоніське подружжя – Юхим і Світлана Грановські. Вони зустріли війну маленькими хлопчиком і дівчинкою, у різних місцях тодішньої УРСР. Подібні історії від таких людей дійсно вартують створення, можливо, не фільмів, але принаймні мемуарів чи ж хоча б довгих, ґрунтовних публікацій. Але ми спробуємо натомість обмежитися коротким переказом життя тих, на чию долю наразі випала чергова війна на їхній рідній землі.

Теплим літнім днем ​​1941 року маленький, тоді майже семирічний хлопчик Фіма повернувся додому з ринку з мамою Єлизаветою Григорівною. Займаючись своїми дитячими справами у дворі, він побачив у синяві неба німецькі літаки і покликав на вулицю маму. Саме тоді перша авіабомба, яка вибухнула на золотоніських теренах, влучила до їхнього будинку, де лежав у колясці маленький однорічний братик Юхима. Коли обвалилася стіна, немовля врятувала шафа, яка стояла під нею.

Юхим і його мама отримали осколкові поранення. Хлопчику ушкодило руку, ногу та спину. А мамину сестру вбило на місці, буквально розірвавши. Так маленький Фіма зустрів війну, а згодом його родина вирушила в евакуацію. Спершу рухалися до Харкова, залізничним сполученням, просто неба і під дощем. Звідти їх повезли до російського Аткарська, а звідти пізніше – до Середньої Азії.

Розповідаючи про складнощі, Юхим Давидович відзначає саме період евакуації. Він добре пригадує, як йому доводилося роботи перев’язки. Рани гноїлися, а коли приходив час «медичних» процедур у тих буквально-таки польових умовах – він пручався, адже було страшно і боляче.

З приємного чоловік відзначає, що під час одного з чергових переїздів залізницею, їхню родину помітив якийсь полковник, що їхав тим же потягом. Він забрав малого до себе у купе і нагодував, а маму з братиком тим часом взяла до своїх «апартаментів» кондукторка.

Поміж іншим, вже в евакуації у хлопчини народився ще один братик.

Зі спогадів Юхима Давидовича, війна це завжди холод, голод і розруха. Мама у евакуації вимінювала їжу на одяг, а одного разу, коли їй вдалося роздобути шматок сушеної дині – маленький Фіма вмить проковтнув свою частку разом зі шкіркою, так кортіло їсти.

Наразі чоловікові не надто вкладається у голові, що комусь раптом спало на думку повторити ту жахливу епоху ще раз, тільки вже сьогодні. До того ж, у жилах чоловіка тече єврейська кров і такі поняття, як нацизм та геноцид вже були знайомі йому та його кревному народові на українських теренах раніше. Тому коли російські нацисти повторюють це у сучасності – Юхим Давидович впізнає вже знайомі йому з 1941 року обриси.

У 1944 році сім’я Юхима Давидовича змогла повернутися у Золотоношу. Чоловік у післявоєнний час навчався на будівельника і зрештою спромігся досягнути у професії значних успіхів. У нашій рідній Золотоноші багато хто знає, чи ж принаймні чув його прізвище. Якщо не поглиблюватися у професійну біографію, то коротко кар’єру Юхима Грановського можна описати так: заслужений будівельник України, доклав руку до створення у Золотоноші (і не тільки) багатьох будівель, якими люди послуговуються і до сьогодні, включаючи цілу низку житлових п’ятиповерхівок; почав свій шлях з майстра, тоді побував виконробом, старшим виконробом, начальником дільниці, головним інженером, а наприкінці – став начальником Золотоніського ПМК і вийшов на пенсію у 1996 році з посади очільника ВАТ «Будівельник».

Юхим Давидович вже не пам’ятає багато чого з тих часів, а що все ж пригадує – те збивається у його думках гамузом і складно виокремлювати якісь деталі, подробиці чи ж просто переповідати події з логічною послідовністю. Але єдине, що добре затямив з дитячого віку чоловік, це слова – «аби лише би не було війни». Натомість російський КДБіст у Московії цього уроку не засвоїв.

Юхим Давидович прожив життя, тому війна вже не лякає його так, як могла б злякати семирічного хлопчика. Але він цікавиться новинами, переглядає Марафон на телебаченні і намагається тримати руку на пульсі подій. Він переконаний, що Україна здобуде свою славну перемогу, питання лише у тому, скільки часу знадобиться для цього і якою виявиться для українців ціна.

«…впевнені в Українській перемозі»

Світлана Григорівна тоді проживала у Василькові. Коли почалася війна, її батько, як працівник заводу, міг вирушити у евакуацію, проте надав перевагу записатися у добровольці на фронт. Їхня сім’я пішки йшла з Василькову до Києва. Дорогою маленьку Світлану, її сестру Женю та маму підібрала машина з солдатами, а батько таки дійшов своїм ходом. У військкоматі Києва його «розвернули» і сказали, що записатися на фронт він зможе лише у рідному Василькові.

Шлях маленької Свєти, мабуть, як і кожної дитини тих часів, був здебільшого схожий: рух на схід, якнайдалі від наступу Вермахту. Спершу вони прибули до Костянтинівки, звідки згодом родина вирушила на Урал, де прожили цілу зиму. Затим доля завела їх аж у Сибір. Там Світлана Григорівна відвідувала садочок, а її сестричка – школу. Зі слів жінки, сестра з однолітками збирала металобрухт, за що від імені Сталіна діти отримали подяку за допомогу армії: з цього металу збудували літак.

У Сибіру сім’я проживала у квартирі зі співвітчизниками. Родина з України, яку, як припускає Світлана Григорівна, свого часу туди виселили за якусь «провину» перед комунізмом.

У 1944 цілий місяць дівчата їхали у товарному вагоні, повертаючись додому. Їх ніхто не годував, а тому те, що дорогою вдавалося роздобути власноруч – то і був весь харч. 28 серпня вони нарешті побачили рідний Васильків і вже 1 вересня Світлана Григорівна пішла у перший клас.

Батько повернувся 10 вересня 1945 додому. Він пройшов усю війну і лише одного разу в шинель йому влучили осколки: у сорочці народився. Згодом чоловік вступив у партію, з чим йому допомогла рекомендація від брата того самого Ісака Дунаєвського (радянський композитор українсько-єврейського походження).

У подальшому Світлана Григорівна долею випадку познайомилася з Юхимом Давидовичем і у 1962 році вони одружилися. Золотоноша стала для неї рідною домівкою за ці літа. А 29 квітня 2022 року – золотоніське подружжя зустріло ювілей.

За спиною у Юхима Давидовича та Світлани Григорівни – 60 років прожитих в унісон та 87 і 85 відповідно у кожного поодинці. Вони у дитячо-підлітковому віці пережили одну нацистсько-фашистську навалу – Другу світову війну. А наразі на їхню долю випало жити за нової збройної агресії, у час нових окупацій та бомбардувань. Проте подружжя переконане – пережили Гітлера, переживуть разом тепер і путіна. Вони впевнені в українській перемозі, а також щиро бажають побачити її на власні очі.

Дмитро ГРАНОВСЬКИЙ