Золотоноша…. Рідне і незабутнє місто, яке прийняло нас у свої обійми в 1950 році, а провело в різні життєві дороги в 1954.

На вулиці Баха будиночок, а в ньому викладачі та слухачі. Це – педучилище, де кувались кадри для шкіл України. Будуть інститути, університети, академії, але всього того, що взяли ми в педучилищі, ніде не отримали. Крім знань, нас готували всебічно до життя. А ми, маленькі, голі і босі, голодні, хотіли все взяти, чого нас навчають, ніби знали, що все в житті буде потрібне.

Особливо теплі спогади, що гріють і сьогодні, про Карпа Андрійовича Марченка та Ірину Іванівну Сокальську. Вони нас оберігали від поганої вулиці, були нашим захистом і порадою.

У парку обладнаний танцмайданчик, але ж потрібні гроші, щоб там потанцювати. Отож хлопці дощечку відхилять і одних нас пропустять без оплати. А в чому ж іти? Виручала Люба Нестеренко, бо мала гарний костюм. Ото ми по черзі його одягали й почувалися гарненькими, а хлопці просили одягатися всією групою “В” і прийти.

Двом слухачам на тиждень продавали третю частину хлібини. Допомагала нам Людочка Рудь з дитбудинку, бо приходила з бутербродами: маргарин і трішечки цукру.

А Карпо Андрійович на парти найбіднішим клав по “пів саєчки”. Ми про це довідались під час зустрічі через багато років. А тоді не допитувались, брали і їли. Цього не забудеш. Виручала ще їдальня в місті. Всі чисті залишки їжі не викидались, чекали нас і пригощали. Ми жили на квартирах. Гріх поганого слова сказати про людей. І ряденце дадуть, щоб укритись, і миску борщу, і вишеньки з варення до чаю.

Зі станції Драбово-Барятинське до Золотоноші їхали на східцях. Не один раз черговий по станції організовував обігрів ніг, бо ноги попримерзали до підошви резинових бот. Автобусів не було. Проїхала містом, раділа, яке ж воно сьогодні гарне, ніде нічого не впізнаю. Все в людини можна забрати, але спогади – ні.

Мали ми друзів, думалось, що ніколи не настане розлука. Але роки і відстань зробили своє. Загублено Григорія Юрченка, Василя Левченка, Іскру Зайцеву, Мері Цибулько та інших. Були листи, і різні не з’ясовані недоречності. От і сьогодні сказати, чому ми загубили своїх друзів юності, ми не можемо.

У юність ніколи не повернемось, але вона в серці живе. Не забута ота ніч, коли ми з дипломами чекали поїзд, а друзі були з нами. Які ми були щасливі! Нагадують про все і подаровані фотографії, а які підписи…

У Золотоноші і в районі багато живе моїх ровесників, а мене в свої обійми взяла Київщина, не випустила до пенсії. Сльози падали непрошено… Хотілося сісти в отой автобус з вулиці Баха і їздити вічність, але ж треба доїхати до Полтавщини. Я зупинилась на годину. Люди поглядали здивовано, чому сльози, ота спостережливість, що трапилось.

Низько вклоняюсь місту, його мешканцям! Добра, тепла, благополуччя, щасливого і радісного довголіття. Мирного неба!

З безмежною вдячністю, педагог із 40-річним стажем, ветеран праці, відмінник народної освіти України Ніна Олексіївна Пономаренко (Масенко)
067 128 94 06
37323, вул Шкільна, 3, село Сазонівка, Оржицький район, Полтавська область.