Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті, згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається 100-річчя з часу заснування єдиного університету з українською мовою викладання поза межами України та одного із найважливіших центрів україністики у світі — Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Ініціювали його створення провідні діячі Української Народної Республіки (УНР), які після окупації нашої молодої держави більшовицькою Росією опинилися на політичній еміграції, українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій та Союз письменників і журналістів.

До його діяльності має відношення і Сергій Шелухін, уродженець Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії — український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, Міністр судових справ та юстиції при Центральній раді й Директорії УНР. Навчався у Лубенській гімназії, яку очолював видатний етнограф Матвій Номис. До слова, першим вчителем Шелухіна був Іларіон Бойко — племінник Тараса Шевченка. Вже гімназистом Сергій виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером. При Гетьманаті Павла Скоропадського був генеральним суддею. Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат — підписання договору про припинення воєнних дій.

Один зі засновників одеської «Просвіти», член п’яти наукових товариств, він обстоював величезний внесок українства у загальнослов’янську історію та культуру. Із 1921 р. Сергій Шелухін живе за кордоном — спочатку у Відні, а потім у Празі. Там стає професором карного права УВУ й Українського Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1924-25). Проректор, а з 1929 року — декан факультету права і суспільних наук, викладав теорію та кримінальне право, політичну історію України в УВУ. На еміграції видав працю «Назва України». У ній він доводив, що французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 століттях вживали як сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя.

Сам Український Вільний Університет заснований УВУ був 17 січня 1921 року у Відні — столиці Австрії, і потім ще двічі змінював місце «прописки». Університет створювався для українських емігрантів, щоб надати їм доступ до освіти та наукових досліджень. На початку ще точилися дискусії: творити університет чи науково-дослідний інститут? І перемогла точка зору, що важлива не лише наука, але й викладання. Оскільки УВУ засновувався в еміграції, його місія полягала у оберіганні і плеканні української національної ідентичності.

Проте незабаром Відень втратив позиції «емігрантської столиці», і вже після закінчення першого семестру УВУ восени 1921 року переїхав до Праги, де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя українських емігрантів. Також там мешкало чимало українських професорів та академічної молоді, що посприяло розвиткові УВУ. У Празі Університет одержав приміщення та фінансову підтримку від Чехословацької Республіки, яку очолював Томаш Масарик, а на перший семестр вписалося понад 700 слухачів, серед яких не лише українці, а й німці, євреї, румуни, поляки та ін.

Група професорів Українського Вільного Університету. Прага, 1926 рік

Упродовж свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами.

В Університеті було відкрито філософський і правничий факультети. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як історик, міністр мистецтва УНР Дмитро Антонович, історик і міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського Дмитро Дорошенко, мовознавець Олександр Колесса, географ Степан Рудницький, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, історик і правник Андрій Яковлів, географ Роман Дражньовський та ін.

З наближенням військ СРСР до Праги навесні 1945 року УВУ опинився під загрозою, адже він стояв на заваді окупаційному комуністичному режиму, і ним та його працівниками особисто цікавився кривавий диктатор Йосип Сталін. Щоб зберегти заклад, ректор Андрій Яковлів пропонував переїхати до Німеччини, проте колишній президент Карпатської України, релігійний, культурний та політичний діяч Августин Волошин, який тоді був заступником декана філософського факультету, наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та сподівався на компроміс із більшовиками. Усе ж, Яковлів із деякими професорами переїхав на захід, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. Така наївність і недалекоглядність дорого коштувала: Августина Волошина й інших діячів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували спецслужби Радянського Союзу (самого його комуністичні бузувіри закатували у московській Бутирській в’язниці), а майно, бібліотека й архіви були брутально розгромлені або викрадені й вивезені «радянськими визволителями Європи» до СРСР. Складно навіть уявити, скільки правдивих відомостей з історії перших у 20 ст. визвольних змагань ретельно приховані «за сімома замками» у закритих архівах нинішньої Росії — правонаступниці СРСР, яку очолює Владімір Путін — послідовний продовжувач політики Сталіна.

Отож, буремні вітри 20 століття закинули більшість професорів і студентів до Баварії. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період існування УВУ. Усе довелося відновлювати «з нуля»: знекровлена після ІІ світової війни Німеччина не могла фінансово підтримати заклад, тож Університет матеріально опирався винятково на власні сили. Спершу він базувався у стінах початкової школи, і тільки згодом стараннями Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого та української діаспори отримав інше просторе приміщення. Бібліотечний фонд спершу формувався з курсових записів професорів, самвидавів, періодики та приватних книжок, оскільки не було коштів, паперу та засобів для друку. Нині бібліотека налічує близько 35 тис. книг, а обсяг архіву УВУ — близько 500 тис. аркушів документів, якими цікавляться науковці багатьох країн світу. Внаслідок нової хвилі повоєнної міграції і втеч від репресій комуністичного режиму сюди переїздили науковці з України. У Мюнхені, на відміну від СРСР, вони могли вільно видавати книги, читати лекції та проводити наукові дослідження. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ сягала 80 осіб.

За матеріалами Олега Пустовгара, регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
Джерело: poltava.to