Матвій Донцов – український художник, який все життя працював у галузі станкового живопису й увійшов в історію мистецтва як пейзажист. Пензлю митця належать понад півтори тисячі картин, найвідоміші з них: “Ворскла”, “Ранок”, “Літо”, “Пшениця ярова”, “Затока”. Його полотна нині експонуються в художніх музеях Києва, Харкова, Полтави, Дніпра, Лебедина, Миколаєва, а також зберігаються в приватних колекціях.

Народився Матвій 26 листопада 1877 року в місті Золотоноша Полтавської губернії у бідній селянській сім’ї. Коли малому ще не було й року, помер батько. Для родини це стало справжньою трагедією, адже він був єдиним годувальником, до того ж Донцови не мали власного житла. З малою дитиною на руках вдова поневірялася по чужих куренях, якщо вдавалося заробити копійку – винаймали куток на хуторі. Знедолена жінка в пошуках кращого життя вийшла заміж вдруге. Але й тут сімейної ідилії не склалося. Чоловік виявився з лихою вдачею, постійні сварки гнали хлопчину в ліс, в поле, аби де дітися й не чути кпини та знущання вітчима. Тоді Матвій і з’єднався з природою, полюбив її як вірного друга.

Початкову освіту Донцов здобув у селі, але спогади були неприємні. Єдине, що закарбувалося в дитячій пам’яті – ярмарок. Саме тут хлопець вперше побачив картини народних художників. Їхні соковиті фарби, поєднання кольорів настільки вразили малого, що це бентежне відчуття до щему в серці він проніс крізь все життя. Майстри, бачачи таке захоплення, охоче поділилися секретами малювання. Тоді Матвій вирішив, що обов’язково стане художником.

Освіта Матвія закінчилася після шостого класу – треба було заробляти на життя, а на навчання часу вже не було. Відчуття несправедливості життя, зневажливе ставлення суспільства штовхнули Матвія до революційного підпілля. Він був співорганізатором таємних сходок товаришів-однодумців по селах. За такі діяння його заарештували й на пів року кинули до в’язниці. Згодом відпустили, але під негласний нагляд поліції. Та на волі стало ще гірше, ніж до арешту. На роботу ніхто не брав, адже мало кому хотілося мати будь-які зносини з “політичним”.

Злидні гнали Матвія з рідних країв. Так він у 1908-му опинився в Києві. Того ж року Донцов вперше в житті потрапив на справжню художню виставку, яка стала визначальною подією в подальшій долі. Своє враження від побаченого він занотував до зошита:

“Я ходив від однієї картини до іншої з якимось захватом, хвилюванням, упивався в них очима, торкав руками, повертався до деяких робіт кілька разів, довго вистоював перед ними та розлучився з картинами тільки тоді, коли повідомили, що виставка закривається”.

Заробивши трохи грошей Донцов купив фарби й почав писати етюди. Свої перші роботи він показав художнику Володимиру Карловичу Менку (з ним він познайомився на виставці). Менк тоді працював у Київському художньому училищі, і роботи Матвія йому сподобалися. Професійний погляд зумів розгледіти потенціял художника-початківця. Завдяки своїм зв’язкам, Володимир влаштував Донцова до училища в пейзажний клас, яким тоді завідував.

Матвій виправдав сподівання свого вчителя, й успішно завершив навчання в 1913 році, отримавши диплом художника.

Берези в тумані

Жоржини

У 1922 році Донцов переїжджає до Полтави, там влаштовується на роботу й бере активну участь у мистецькому житті міста. Понад двадцять років пропрацював Матвій вчителем малювання. Викладав і в школах, і в дитячих будинках, і навіть в колоніях. Усім учням він намагався показати через живопис красу природи, її різнобарв’я, велич, могутність і красу. Донцов – перший шкільний учитель художника Бориса Піаніди (живописець, монументаліст, мистецтвознавець).

Матвій розчинявся у своїй роботі та картинах, а головною натхненницею, подругою й підтримкою була його дружина – Юлія. Вона, взявши на себе всі життєві турботи, оточила чоловіка любов’ю, і не допускала, щоби чоловікові заважали бодай найменші клопотнечі. А він жив у своєму світі, писав, викладав, і майже ніщо земне не турбувало його. До того ж дружина була з заможної родини, тому навіть матеріяльне відійшло на другий план.

У 1940-му Донцов познайомився з невідомою ще на той час художницею Катериною Білокур. Вона саме привезла до Полтави свої картини й першим поціновувачем її робіт став Донцов. Він допоміг організувати персональну виставку художниці. Трохи згодом така виставка відбулася і в Києві (не без допомоги Донцова). Так, завдяки йому, світ дізнався про мисткиню Катерину Білокур. Відтоді міцна дружба поєднувала двох майстрів пензля.

Коли художнику було за 70 він разом із дружиною перебрався в Ірпінь. Старожили й досі пам’ятають старенького дідуся в білій сорочці з палітрою в руці та мольбертом, вони частенько бачили його за роботою. У своєму будинку подружжя впорядкувало невеличкий садок, де буяли квіти. Саме їх малював художник. Найчастіше у своїх роботах Донцов використовував пастельні тони. Ніяких акцентів, чітке розмежування планів і ніколи на його картинах немає людей – це власний почерк.

Смерть коханої Юлії лягла важким тягарем на серце художника. За кілька моментів до смерті, він встиг написати її портрет, і цей портрет Матвій повісив над ліжком. Споглядання на картину означало для Донцова одне – розставання навіки.

Останні роки життя Донцов тяжко хворів, але працював до останнього подиху. Свій біль він тамував у світлих кольорах на полотні, зокрема зображував білі квіти. На запитання, де в нього беруться душевні сили на такі прозорі барви, відповідав: “А я просто інакше не зміг би жити. Особливо після смерті Юлії Іванівни”.

Серце Матвія Донцова зупинилося 24 червня 1974 року, немов відчуваючи скору кончину, відпросився за кілька день до смерти з лікарні додому, щоби намалювати бузок.

Джерело: Український інтерес