У світлі майбутнього виконання закону про декомунізацію Золотоноша, як і годиться, остаточно замінить назви ряду вулиць, котрі ще досі носять імена явищ та постатей радянського символізму. Перелік, якщо порівнювати із іншими містами Наддніпрянщини, досить невеликий. Все-таки наше місто протягом років Незалежності стояло в авангарді, безболісно перейменувавши більшість подібних об’єктів. Немає в нас ні фрунзів, ні орджонікідзів, ні провулків 38-річчя утворення ВЛКСМ.

Залишки, проте, ще існують. Тому й протягом двох місяців у Міській раді працювала спецкомосія, котра й здійснювала топонімічний аналіз Золотоноші. Список невеликий — близько 25 назв. На що замінять? Як і повелося давно, при зміні назв вулиць нашого міста пріоритет надаватиметься старовинним назвам, місцевим історичним постатям. Вже потім — відомим особам чи явищам в масштабах країни.

Минулого тижня відбулись і громадські слухання. Як завжди зовсім не велелюдні. Остаточне рішення ухвалюватимуть на майбутньому пленарному засіданні народні обранці.

Посеред пропонованого списку команду «Золотоноші історичної» зацікавило ім’я Петра Дяченка. Яке відношення до нашого міста має уродженець Гадяцького району, намагатимемось дізнатися із подій сторічної давнини.  Заразом і пригадаємо тих осіб, яких вітчизняна історія викреслювала із пам’яті протягом десятків років.

Історія легендарного Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР та незмінного його командира Петра Дяченка, як виявляється, тісно пов’язана з нашим рідним містом. Після окупації Золотоноші (і більшої частини українських земель) більшовиками постало нагальне питання звільнення території від братських «освободітєлєй».

Полк Чорних Запорожців має не таке глибоке коріння, як наприклад, історія козаків Богдана Хмельницького чи інших видатних отаманів Української держави. Але з моменту створення у лютому 1918 року в містечку Гнатівка (нині селище у Києво-Святошинському районі Києва) кінної сотні у складі Другого Запорозького куреня Окремого Запорозького загону, чорношличники пройшли довгий і тернистий шлях до визволення Української держави.

Битва за Золотоношу була важкою, полк Петра Дяченка поніс чималі втрати, але цей бій в кінцевому результаті став надважливим, давши змогу успішно просуватися лівобережжям України.

1 лютого 1919 року Запорізький корпус (а у його складі й Кінний полк Другої Республіканської дивізії) залишив Кременчук та перейшов на правий берег Дніпра. Раптовий його відхід пояснювався тим, що у Черкасах, Золотоноші, Драбові, Гребінці, Смілі та Цвітковому проти уряду УНР 26 січня повстали  Перший Корсунський запасний полк,  Другий Черкаський запасний полк та резервний полк, що складали Корсунську запасну бригаду Армії УНР. Повстанцям не вдалося швидко знешкодити зрадників, тому тил Запорізького корпусу виявився загородженим і виникла небезпека його оточення ворогом з усіх сторін.

Шлях Чорних Запорожців до Золотоноші був довгий. Рік з тяжкими та виснажливими боями запорізці просувалися центральним правобережжям України, звільняючи місто за містом та ведучи складну але необхідну боротьбу із внутрішніми бунтарями та дезертирами Армії УНР.

14 лютого 1920 року Петро Дяченко отримав наказ звільнити Золотоношу, для чого до полку додавалися ще дві сотні: імені Петра Сагайдачного та Костя Гордієнка (разом на 50 шабель). О сьомій годині ранку рушили. В Ірклієві зупинилися на годинний відпочинок і пішли далі. О 10-й годині вечора перепочили у Мельниках, а о другій ночі 15-го лютого дійшли до села Деньги.

Зранку бійці ранку залишили у Деньгах табір та рушили просто на Золотоношу. Там стояли тилові частини 60-ї стрілецької дивізії Дмітрія Помазкіна. Попереду Чорних запорожців ішла їхня друга сотня. Сотника Божка було відправлено із завданням підірвати залізничну колію у напрямку Драбова. Безпосереднім виконавцем був Никифор Авраменко.

О 7-й ранку полк був вже біля міста. Тим часом 2-га сотня захопила станцію. Розвідка ж дізналася, що в місті стоять два відділи особливого призначення загальною кількістю близько 500 осіб. Гармата чорношличників стала на позицію біля вокзалу.

Далі полк рушив на місто. Першим ішов 2-й курінь поручника Карліса Броже, а за ним решта сотень на чолі із самим Петром Дяченком. Біля будинку гімназії (нині — Будинок дитячої та юнацької творчості) чорношличники потрапили під раптовий обстріл. З’явилися вбиті. Далі бій точився за те, щоб забрати їх з поля бою. Спішені сотні відтіснили ворога до Собору.

Тим часом Петро Дяченко стояв зі штабом (всього — 27 шабель) на вході до міста і мало не поплатився за це життям, коли його несподівано атакувала ворожа піхота силою у 50-60 багнетів, що вийшла у тил полку. Одночасний постріл Дяченка та ворожого командира потрапив останньому у груди, а самого Дяченка лише легко вдряпнув.

В результаті наступу Чорних Запорожців східною частиною міста до річки заволоділи вони, а західна, за річкою, залишилася у руках більшовиків. Тому ввечері українські війська повернулися до села Деньги. Втрати були такі: четверо козаків вбитих, троє поранених та дев’ять поранених коней. Ворог втратив до 100 осіб. Розвідка повідомила, що з Пирятина на Золотоношу надіслано ще 2 полки піхоти. Отже, здобути місто силами Чорних Запорожців стало неможливо.

Разом з тим Золотоніський бій 1920 року, не зважаючи на його недовершеність, мав неабиякі військові наслідки. Полковник УНР та історик Олександр Доценко писав згодом: «Після нападу Чорних Запорожців большевики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки й Лубен, руйнуючи комунікаційні засоби та мости, спалюючи за собою свої склади. У Кременчуці стояв штаб 14 совітської армії, але через наступ і з огляду на вороже ставлення населення змушений він був евакуюватися аж до Полтави».

За матеріалами

Для довідки:

Дяченко Петро Гаврилович  (30.01.1895 – 22.04.1965). український військовий діяч  і воєначальник. Полковник Армії УНР (у вигнанні отримав звання генерал — хорунжого).

Народився в селі Березова Лука (тепер це село Гадяцького району Полтавської області) у межах тодішнього Московського царства. Закінчивши 6 класів Роменського реального училища, на початку Першої Світової війни вступив добровольцем до російського війська. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1916). Отримав звання поручика (1917).

27 березня 1918 року на чолі загону повстанців у 12 осіб вступив у Полтаві до 2-ї чоти кінної сотні Другого Запорізького пішого полку Армії УНР. Взяв участь у Харківському та Кримському походах 1918 року.

18 квітня 1919 року замість поручника Климка, що захворів, був призначений виконувачем обов’язків командира 2-ї чоти. Остаточно був затверджений на цій посаді лише у жовтні, після Картушинського бою. Взяв участь у протигетьманському повстанні. При розгортанні кінної сотні у кінний дивізіон був у листопаді року призначений командиром 2-ї сотні, а при розгортанні кінного дивізіону у Кінний полк Другої Республіканської дивізії (грудень 1918) — командиром другого дивізіону цього полку.

У січні 1919 року під час хвороби командира Римського-Корсакова був призначений виконувачем обов’язків командира полку. Проте невдовзі і сам захворів на тиф. Після одужання у березні знову очолив полк, оскільки Римський-Корсаков дезертирував з Армії УНР. Відтоді й незмінно командував полком, який невдовзі став називатися Кінний полк Чорних Запорожців.

Після виведення Армії УНР до Польщі у листопаді 1920 року, жив там до початку Другої світової війни. Згодом оселився у Філадельфії. Похований на українському цвинтарі у Баунд-Брук (Нью — Джерсі).