Євген Мєшковський — легендарний генерал-хорунжий Армії УНР з Богданів

Село Богдани славиться на всю Золотоніщину своїм козацьким минулим, адже писемна перша згадка про населений пункт припадає на 1666 рік. Через два з половиною століття (1910) тут налічувалося 186 козацьких і 96 селянських дворів із населенням 1469 жителів. Богдани має славетних уродженців: міністр пошти й телеграфу Української Народної Республіки Іван Паливода, який провів тут дитинство (батько, Симон Панасович, із 1889 року служив керуючим богданівського маєтку Кочубеїв), та начальника Генерального Штабу Армії УНР генерал-хорунжого Євгена Мєшковського.

Євген Васильович Мєшковський народився 12 лютого 1882 року у дворянській родині з міцним козацьким корінням. Батьки бажали, щоб син став священиком, тому й віддали до Переяславського духовного училища, яке юнак закінчив в 1897 році за першим розрядом. Далі Євген продовжив освіту в Полтавській духовній семінарії. Але, провчившись два роки, залишив науку й у січні 1901 року добровільно пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку. А вже наступного року поступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Однокашник Мєшковського, Володимир Савченко, згадував,  що той «у неофіційній обстановці спілкувався українською». Він «володів колосальною фізичною силою й жартів з собою не любив і не допустив би». До того ж, наука юнакові давалася легко.

Командування підвищило Євгена в портупей-юнкери. Після навчання, 22 квітня 1905 року, підпоручика Мєшковського відрядили до 198-го піхотного резервного Олександро-Невського полку, де командир полку Дмитро Троцький доручив йому керування навчальною командою.

Восени 1908 року Євген одружився з донькою дійсного статського радника Олександра Веселовського, Єлизаветою. У перші роки подружнього життя сім’я мешкала в будинку тестя.

У жовтні наступного року поручик Мєшковський вступив до Імператорської Миколаївської військової академії. Роки навчання навіки здружили Мєшковського з однокласниками й майбутніми українськими воєначальниками В. Сальським, В. Кущем, М. Капустянським. 1 червня 1912 року усі четверо закінчили академію за І розрядом. За відміні успіхи в навчанні Євген Мєшковський 1912 року отримав орден Святого Святослава 3-го ступеня та звання штабс-капітана.

Першу світову війну зустрів на посаді молодшого ад’ютанта мобілізаційного відділу штабу військ Гвардії та Петроградського війкового округу. З 11 листопада 1914 року капітан Генерального штабу Мєшковський займав посаду старшого ад’ютанта виконуючого обов’язки начальника штабу 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. За виняткову особисту мужність Євгена Васильовича було представлено до відзначення орденом Святого Георгія. Втім, вище командування наказом по військовому відомству від 22 лютого 1915 року нагородило його орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом. Чергову нагороду – Георгіївську зброю - старший ад’ютант штабу 1-ї штабу Фінляндської стрілецької дивізії Мєшковський отримав 10 листопада 1915 року.

14 грудня 1915 року Мєшковського перевели на посаду старшого ад’ютанта штабу 105-ї піхотної дивізії. 15 серпня 1916 року капітана Мєшковського підвищили до рангу підполковника й незабаром призначили начальником зв’язку штабу 11-ї Армії.

У лютому 1917 року командування відрядило підполковника Мєшковського до Петрограду. Ту він зустрів Лютневу революцію. Згодом дружина Євгена Мєшковського, Єлизавета, згадувала про те, як одного дня натовп п’яних матросів спробував забрати у її чоловіка Георгіївську шаблю – нагороду за хоробрість. Отримавши належну відсіч, захмелілі від спиртного й уседозволеності революціонери хотіли розстріляти подружжя разом із генералами, яких заарештували в готелі «Асторія». Та доля вберегла…

При Тимчасовому уряді Мєшковський отримав нове призначення: від березня по вересень 1917 року очолював штаб 105-ї піхотної дивізії.

Першу світову війну закінчив на посаді начальника штабу 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії, яка розташовувалася на Волині. Російська армія розвалювалася. Під впливом більшовицької пропаганди «туркестанці» відмовилися захищати Український фронт. Проте, маємо спогади ад’ютанта начальника штабу 1-ї Туркестанської дивізії Євгена Малюка:

"…полковник Мєшковський залишався вояком, старшиною і начальником, та, ніби ця гангрена, якою була охоплена російська армія, його й не торкнулася. Він був дійсно, як «скеля серед розбурханого моря» - цей справжній запорожець, що чудом заховався до ХХ століття(…). Бувало, що сп’янілий  і звільнений від усяких людських почувань солдатський мотлох вривався до помешкання штабу з тим чи іншим «ультиматумом». І коли здавалося, що в атмосфері проходив зимний подих смерті, а рука хапалася за револьвера, щоб спасти свою гідність людини від останніх образ і тортур схамілого солдата, - тоді, у зловісній силі штабу, голосно і сильно лунав голос полковника Мєшковського, що наодинці з натовпом вмів не «умовляннями», не проханнями, не потаканням, а суворим й лаконічним військовим наказом начальника повернути натовп до притомності і отверезити його. І траплялося чудо: з глухим гомоном натовп відхлинював і розходився з нічим."

Російська армія остаточно розвалилася. У лютому 1918 року Мєшковський працював помічником волинського губернського комісара.

10 березня 1918 року він отримав посаду начальника оперативного відділу щойно створеного Генерального штабу військ Української Народної Республіки та, за спогадами Є. Маланюка, читав лекції з політичної географії в Інституті Близького Сходу.

Після гетьманського перевороту подружжя Мєшковських мешкало в київському готелі «Континенталь». Дружина працювала у військовому шпиталі, а Євген Васильович залишався на тому посту, що й до зміни влади. Полковник був одним із небагатьох старшин Генерального штабу Української Держави, які на службі й у житті спілкувалися виключно українською мовою.  Командування і підлеглі цінували його як висококваліфікованого спеціаліста. Мабуть, саме тому Мєшковський разом із начальником Генерального штабу полковником О. Сливинським та майбутнім морським міністром, а тоді ще працівником Морського міністерства, мічманом М. Білінським були включені до складу очолюваної  С. Шелухіним української делегації на мирних переговорах з Раднаркомом.

Основним завданням оперативного відділу було планування військових дій проти супротивника, на основі наданих розвідувальним відділом даних. Втім, коли через діяльність на території України озброєних формувань різних політичних течій та присутності військового контингенту іноземних держав її територія в будь-який момент могла стати театром бойових дій, чекати ворожого нападу ззовні було замало. Тому працівники оперативного відділу опрацьовували надані губернським військовим комендантам доповіді щодо загального настрою населення, діяльності збройних формувань, каральних експедицій союзних військ, після чого за підписом полковника Мєшковського подавали вищому керівництву щоденні звіти про оперативну обстановку в кожній українській губернії.

Начальник оперативного відділу Євген Мєшковський не лише констатував факти, а й робив глибокий аналіз, після чого вносив пропозиції. Яскравим прикладом цього може слугувати його ставлення до приватних охоронних загонів та карних експедицій. Зокрема, у його доповідній 1-му генерал-кавартимейстеру Головного управління Генштабу від 9 вересня 1918 року йдеться про хибність політики уряду щодо видачі зброї приватним охоронним загонам. Він зазначав:

"Матеріалом для формування цих загонів були або поляки, або офіцери колишньої російської армії, не уродженці України. В загони пішли не ідейні робітники, а різного роду діячі, які не гребують жодними засобами. Ці загони отримали дуже сумну відомість в Україні. Вони не насаджують порядок, а зводять старі рахунки з населенням, вимагають контрибуції для поміщиків, а заодно й для себе. При екзекуції ці загони не розбирають ні правого, ні винуватого майже завжди керуються поміщиками, особливо поляками. На Україні вони відомі як «карні загони» і перебувають у розпорядженні повітових старост. Із таких загонів найбільш відомі по своїй діяльності у Могилівському повіті – із поляків, в Олександрійському повіті і на Київщині - з офіцерів.  З великою долею правди можна сказати, що ці «карні загони» - одна з, якщо не головних, то суттєвих причин повстання, позаяк вони дають 75 % для більшовицької агітації."

Як вихід, Мєшковський пропонував звернутися з рапортом до військового міністра, щоб той віддав наказ «про припинення карних експедицій і накладання контрибуції за старі події,  про що повідомити населення», а після формування резервних сотень Державної варти «розпустити при першій можливості карні загони». Він також визнавав доцільним доручити Військовому міністерству наступне:

"Ввійти в Раду Міністрів із проханням не затверджувати кредитів на «приватні охоронні загони», так як вони повинні утримуватися на кошти місцевих організацій. Повідомити міністра внутрішніх справ, що відомості для Ради Міністрів про приватні охоронні загони повинні бути в МВС, позаяк ці загони керуються повітовими старостами."

Детальний аналіз здійснювався і настроям в армії. Наприклад, 14 вересня 1918 року Мєшковський доповів військовому міністру:

"Реорганізація Запорізької дивізії закінчена й, за існуючим повідомленням, 1-й і 2-й Запорізькі полки, гарматні частини надійні, а 3-й Запорізький, 4-й Гайдамацький і кінно-козачий полки – під сумнівом."

євген мєшковський 04Постало питання, чи можна їх лишати, чи потрібно розформовувати. Вирішили замінити деяких командирів. Втім, під час очолюваного Директорією повстання, Запорізька дивізія так і не стала опорою гетьманської влади. Нові старшини не змогли змінити антинімецьких і антигетьманських настроїв, що переважали серед більшості особового складу дивізії.

У спогадах, присвячених командиру, сотник Є.Малюк писав:

"Сувора дисциплінованість чисто військового, зимного й світлого розуму, солідний науковий багаж, і дійсно геніальна пам’ять – ось його найбільш яскраві прикмети, що не перешкоджали йому бути більше, ніж старшиною Генерального штабу. На мій особистий погляд, полковник Мєшковський був своєю вдачею скорше командиром, начальником, аніж шефом штабу – наукової лабораторії. У нього була занадто сильна, занадто нееластична для старшини Генштабу воля чисто полководчеського типу."

Після початку протигетьманського повстання, полковник Мєшковський вирушив до Одеси, але ледь дістався Фастова, як був «запідозрений у федеративних симпатіях» і заарештований повстанцями. Звільнили Євгена Васильовича після звернення до Головного Отамана Василя Тютюнника, який ще донедавна служив у підпорядкуванні Мєшковського.

У той час революційно налаштоване командування Директорії з підозрою ставилося до колишніх офіцерів-гетьманців. Мєшковському та ще декільком командирам допомогло те, що молодій армії Західно-Української Народної Республіки бракувало досвідчених старшин-генштабистів.

10 грудня 1918 року генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко прийняв командування Українською Галицькою Армією (УГА), а полковник Мєшковський очолив штаб цієї армії. Згодом Михайло Володимирович згадував:

"Мєшковський опинився в умовах, до яких ми не були призначені. Крім того, що ми не розуміли чужих термінів, ми зіткнулися з іншим розумінням речей у питаннях оперативного характеру та військово-організаційного порядку."

Через декілька днів Командарм захворів і весь тягар праці, як також і ініціатива, впали на полковника Мєшковського. За вирішенням нагальних справ до начальника штабу зверталися як військові, так і цивільні. І він допомагав – кому словом, а кому і ділом. Західноукраїнський громадський діяч Андрій Чайковський писав:

"Мєшковський – мужчина рослий, статний, в однострою російського полковника, говорив дуже гарно по-українські й говорив військовим стилем так, наче стріляв із кріса, сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати."

Та все ж основним внеском Мєшковського у розбудову Української Галицької Армії було те, що під його безпосереднім керівництвом у січні 1919 року розпочато корінну реорганізацію військових формувань. Власне, створено нову Українську Галицьку Армію з чіткою структурою. В її основу покладено три корпуси, до яких входило чотири піхотних бригади. Кожна з них мала від трьох до п’яти піхотних куренів, полк артилерії, сотню кінноти, технічну сотню, сотню зв’язку й допоміжні формації.

Незважаючи на успіхи в організації армії, Мєшковський був начальником штабу лиш декілька місяців. Лев Шанковський переконаний,  що Євгена Васильовича усунули від посади через успішну спецоперацію ворожих спецслужб. Вони ширили серед галичан чутки, мовляв, їхній начальник штабу – поляк, який шпигує на користь своєї Батьківщини. Та справжню причину відставки виклав Омельянович-Павленко

"Німців-штабістів старшинський склад армії розумів набагато краще, часто з пів слова. Відібрати від армії німецьких комендантів і штабівців – це означало би зробити крок назад у справі організації наших сил, а може й навіть зруйнувати все. Лишалося одно: закликати на начальника штабу людину, що логічно завершила би те, що вже фактично існувало. Власне це, а ніщо інше, було головною підставою зміни полковника Мєшковського іншим старшиною, штабівцем західної школи."

Повернувшись із Галичини, 26 лютого 1919 року полковник Євген Мєшковський очолив штаб Південо-східної групи. Він був одним із небагатьох старшин групи, що мав належну військову освіту, тому через декілька тижнів отримав посаду начальника штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. Сучасники відзначили здатність Мєшковського позитивно впливати на революційно налаштованих підлеглих. А їх вистачало.  Адже загони Південно-східної групи формувалися з партизанських ватаг. Проте й він був змушений визнати:

"У своєму тилу сил не маю, як не маю взагалі військ, а лише недисципліновані банди з поганим, із військового боку, складом старшин, з який більшість – кустарі військової справи, до того ж багато з них ще й шкурники. З таким військом, переконаний, не лише не могли перейти в наступ, але й вести оборону, бо до пасивної оборони козацтво групи ще менш здатне, ніж для штурму окопів."

Після поразки під Вінницею і Жмеринкою Східний фронт фактично перестав існувати як бойова одиниця. Долучився до цього й відомий отаман Волох. 21 березня 1919 року на нараді за участі більшості командирів-запорожців та начальника штабу Східного фронту Мешковському запропонували підписати універсал про визнання радянської влади. Оскільки нарада проходила в присутності вірних Волохові озброєних гайдамаків, підписали майже всі, за винятком Є.Мєшковського та М.Воскобійника. Євген Васильович не злякався. Більше того,  з метою зірвати переговори Волоха з більшовиками, 29 березня за його наказом не вражені волохівщеною частини обстріляли позиції червоних. Мети було досягнуто.

Наступ більшовиків, невдачі на фронті, політичний авантюризм деяких отаманів – це ті чинники, які прискорили переговорний процес з румунами стосовно переходу українських частин через їхню територію в Галичину, а звідти – на з’єднання з основними силами Армії УНР. До Кишенева негайно відбула делегація на чолі з Мєшковським. 14 квітня українці отримали так очікуваний дозвіл на евакуацію частин до Бессарабії.

Через декілька днів українські частини переправилися на румунський берег Дністра. Відразу після переходу кордону на них чекала несподіванка: українські вояки було роззброєні й попереджені про те, що на кордоні з Галичиною вони військового майна не отримають. Полковник Мєшковський, маючі моральні зобов’язання перед підлеглими, висловив протест. Він намагався переконати, що «ці війська в жодному разі не будуть використані для боротьби з поляками на жодному з фронтів, вони будуть спрямовані для боротьби виключно з більшовиками». Румунська сторона, посилаючись на ноту польського уряду, була невблаганною.

Невдовзі обеззброєні українці повернулися на Батьківщину. А полковника Мєшковського, що залишився для переговорів щодо повернення зброї та військового майна, було призначено військовим представником Української Народної Республіки у Румунії.

У липні 1919 року армія зазнала реформування. Наприкінці місяці новим командувачем Дієвої армії УНР назначено Василя Тютюнника. Тоді ж Волинську групу очолив  Георгій Бонч-Осмоловський, а Євген Мєшковський прийняв командування штабом групи. Його однокласники по академії Володимир Сальський та Віктор Кущ, у цей час очолювали Запорізьку групу. Щойно призначений 1-м генерал-квартимейстром Микола Капустянський так характеризував свого однокашника:

"Справжній богатир тілом і духом, людина  нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі. Надмір енергії навіть трохи шкодив йому. За всяку працю Євген Васильович хапався сам; правда, все кипіло в його руках, але підлеглі призвичаювалися покладатися на свого начальника, і, коли він відходив від праці, то справи гальмувалися."

Волинська група брала активну участь у серпневому переможному наступі українських військ. Та щойно більшовики залишили Київ, як з’явився новий ворог – денікінці. Провідники нації виявилися неготовими до війни на декілька фронтів. Відтак, у першій половині вересня вище політичне та військове керівництво Української Народної Республіки зволікало з рішучими діями проти Збройних сил півдня Росії. Тому начальник штабу Волинської групи полковник Мєшковський попросив 13 вересня у начальника оперативного штабу Дієвої армії УНР полковника Капустянського докладніших вказівок стосовно того, як діяти в разі наступу білогвардійців. На що той відповів, що штаб Дієвої армії політикою не займається – на це є уряд та Головний Отаман, але якщо «добровольці силою будуть займати наші передові позиції, чинити опір».

Минув тиждень. Волинська група готувалася рішучим ударом зупинити білогвардійців з Одеси і здобути Саврань. Втім, 21 вересня командувач армії попередив Бонч-Осмоловського: «На південь не наступати». За таких умов полковник Мєшковський в телефонній розмові з командувачем армії вкотре бажав конкретних пояснень: «Що нам добровольці, бо частини в розгубленості. Відозва уряду й Головного Отамана носить характер відозв, а не наказів. Складається враження, що на верхах не знають, що їм робити». На що Василь Тютюнник відповів: «Добровольча армія є ворожа УНР, і тому фактично ми в стані війні з цією армією». До вечора 22 вересня білогвардійців було вибито із Саврані та Кам’януватої. Але вже наступного дня керівництво Армії зазнало великих змін: наказом від 23 вересня В.Тютюнника, призначили військовим експертом дипломатичної місії УНР в Польщі. Щоправда через «хворобу» за кордон він так і не поїхав.

Через півтора місяці, 10 листопада 1919 року, Василь Тютюнник повернувся на посаду командувача армії. Ще через десять днів новим командувачем армії став Євген Мєшковський. То були неймовірно драматичні часи для українського війська. Не оминули й вони новопризначених воєначальників. На військову нараду 4 грудня обоє вони прибули хворими на тиф. Тютюнник та Мешковський підтримали пропозицію про продовження боротьби партизанськими методами. Згідно з підписаним наказом, 6 грудня розпочалися героїчні рейди на окуповані українські землі. Лише після цього важкохворих Василя Тютюнника, Євгена Мєшковського та Андрія Мельника було переправлено до зайнятого поляками Рівного. Після тривалого лікування лікарі з 39-го епідеміологічного шпиталю Війська Польського врятували життя Мєшковському та Мельнику. Василь Тютюнник помер у ніч з 18 на 19 грудня 1919 року, так і не прийшовши до тями.

Після одужання полковник Мєшковський повернувся до української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генерального штабу УНР. Першочерговим завданням Євгена Васильовича було укомплектувати козаками й старшинами ті дивізії армії УНР, що готувалися спільним польсько-українським походом вирушити проти більшовиків.

Наприкінці травня 1920 року генерал-хорунжий Василь Сінклер прийняв командування Генеральним штабом УНР, а полковник Мєшковський, очолив перше генерал-квартирмейстерство, фактично став його правою рукою. Євген Васильович відповідав за оперативну підготовку ведення бойових дій. Для цього мав три управи: розвідувальну, геодезичну й власне оперативну.

євген мєшковськийВлітку 1920 року українські урядові та військові установи швидко міняли місця розташування: Вінниця, Жмеринка, Проскурів… ось і цього разу, щойно виникла загроза оточення більшовиками Проскурова (нині Хмельницький), як українські установи були евакуйовані. Полковник Мєшковський залишав місто разом із старшинами Генерального штабу. Вранці 6 липня поблизу Чорного Острова, що за 20 кілометрів від Проскурова, штабний поїзд атакували червоноармійці. Зав’язався запеклий бій. Згодом Єлизавета Прокопович (Мєшковська) писала:

"Залишивши при потязі полковника Чабанівського (начальника оперативного відділу Генерального штабу), полковник Мєшковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили (1-й кінний полк) у напрямку на станцію Чорний Острів. Сильним вогнем із гвинтівок змусив більшовицьку кінноту відступити. Мєшковський переслідував їх, аж поки упав поранений в стегно і руку."

З поля бою його виніс сотник Чистосердов. Першу медичну допомогу надавала дружина та надісланий польським командуванням фельдшер. Далі на полковника чекала переправа до Проскурова, а звідти – до госпіталю, що розташовувався у Тернополі. Висланий за пораненим поїзд, побоюючись обстрілу, зупинився за декілька кілометрів до місця бою. Зі спогадів М. Капустянського:

"Раненого полковника поклали на залізничну дрезину, і пані Мєшковська при допомозі двох козаків потягла її по рейках. Залізничну колію видно як на долоні, обстріл триває далі. Козаки лишать дрезину та ховаються від куль за залізничним насипом. Бідолашна пані Мєшковська перевтомлена, в тяжкій розпуці тягне далі дрезину. Не раз і не двічі зупинялася, її серце ось-ось розірветься  від напруження, але треба рятувати коханого чоловіка, бо буде пізно."

Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. За цей час Євген Васильович втратив багато крові. Почалася гангрена. Щоб врятувати життя, лікарі ампутували поранену ногу. Впродовж операції він тримав дружину за руку. Згодом вона згадувала:

"З операційного стола треба було перекласти полковника на ноші, й санітари не змогли з цим впоратися, тоді полковник Мєшковський сказав: «Чекайте, я сам», - і, на велике здивування хірурга, піднявся на ліктях і пересунувся на носилки. Хірург, не вірячи своїм очам, промовив: "такого я ще в житті не бачив!". Віднесли його на ліжко, й за цілий час тяжкої хвороби жодного стогону не вирвалося з могутніх грудей. Коло одинадцятої години хірург прийшов подивитися на рану, але нічого не сказав. Після того полковник Мєшковський попросив сотника Чистосердова, який весь час не залишав його, піти до лікаря й запитати, чи з ним дуже погано. Повернувшись, сотник Чистосердов повідомив -лікар знайшов, що його стан покращав. Але насправді лікар сказав, що немає жодної надії, бо зараження пішло далі.

Жити йому залишалося менше години… 38-річний полковник «помер тихо, майже непомітно» опівдні 9 липня 1920 року. Поховали Євгена Васильовича Мєшковського 11 липня на Микулинеькому кладовищі в Тернополі. Останню шану полковнику Мєшковському прийшли віддати тернопільці та військові, переважно польські, бо українські уже відступили. На свіжу могилу лягли вінки від Головного Отамана військ УНР, генерального штабу та його відділів, польського генерала Ромера, який поважав полковника – навіть запрошував на засідання свого штабу, а коли трапилася трагедія, саме він розпорядився надати одного вагона пораненому та його дружині.

Через рік наказом від 9 липня 1921 року Головний Отаман Симон Петлюра та виконуючий обов’язки військового міністра й командувача армією В. Сальський посмертно присвоїли звання генерал-хорунжого Армії УНР зі старшинством з 9 липня 1920 року, відмітивши, що:

"Полковник Мєшковський всю свою працю, свій досвід, знання та енергію вклав у наше святе національне діло й багато спричинився до успіхів, що ми мали в своїй завзятій боротьбі. Лицарською смертю(…) зазначив високопатріотичну, віддану Українському народові службу."

Олександр ГОРОДИНЕЦЬ

євген мєшковський 02

євген мєшковський 03

Читайте також

comments powered by HyperComments