Михайло Максимович та його діяльність у Золотоніському повітовому земстві

Михайло МаксимовичІм’я Михайла Максимовича (1804–1873) добре відоме широкому загалові, як  вченого-енциклопедиста, природознавця, історика, філолога, фольклориста, професора Московського університету і першого ректора Київського університету святого Володимира. Його називають “українським Ломоносовим”, “людиною універсальних інтересів”, якій судилося стати одним із світочів української науки і  здобути всеєвропейське визнання.   Проте, не зважаючи на всі ці заслуги, життєвий і творчий шлях Михайла Максимовича до кінця не вивчений, що не дозволяє у повній мірі оцінити його багатогранний талант і коло інтересів. Насамперед, це стосується останніх десятиліть життя М.О. Максимовича, коли він  майже безвиїзно мешкав у своєму родинному маєтку на хуторі Михайлова Гора, що поблизу села  Прохорівка Золотоніського  повіту.

Як ми знаємо з біографії вченого, це був далеко не кращий період у його житті.  Тоді Михайло Максимович поховав свого батька і рідну сестру, пережив смерть коханої жінки і кількох близьких друзів – Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Євгена Гребінки. Тому навіть одруження з набагато молодшою Марією Товбич та  народження двох дітей не принесло Михайлу Максимовичу душевного спокою та розради. Він усе ще не полишає надії повернутися до великої науки, продовжує  співпрацювати з рядом періодичних видань, веде широке листування. Але в його листах все частіше відчувається незадоволення своїм становищем, ностальгія за Києвом і Москвою, з якими були пов’язані найкращі роки його наукової і літературної діяльності. Окрім того, вченого гнітять побутові проблеми і постійне безгрошів’я, поганий стан здоров’я, через яке  він не може повністю   реалізувати свої задуми і плани.

За таких умов 27 травня 1865 року Михайла Максимовича обирають гласним Золотоніського повітового земства, яке після запровадження царською владою ліберальних реформ тільки розпочинало свою діяльність. Це був цікавий і динамічний час, який ніс переміни практично у всі сфери суспільного життя. Так, 1 січня 1864 року указом Олександра II було затверджене  Положення про губернські і повітові заклади,  згідно з яким на місцях утворювались виборні земські органи. У Полтавській губернії право обирати до них своїх представників отримали землевласники, які мали в повіті не менше 200 десятин землі або не рухоме майно  вартістю не нижчою за 15 000 рублів, а також – представники сільських товариств і міщани. Статський радник Михайло Максимович належав до першого стану, хоча й мав у власності близько 40 десятин землі, які, втім,   не приносили особливого прибутку. Це говорить про те, що гласним Золотоніського земства його могли обрати за особливою процедурою, яка передбачала, що кілька землевласників мали право  вибирати з поміж себе уповноважених навіть якщо ті не мали встановленого майнового цензу, але володіли майном, що складало не менше 20 долі від встановленого майнового цензу.

Таким чином, 61-річний М.О. Максимович  став  гласним Золотоніського повітового земства, що трохи урізноманітнило його “скудную прозу буколической жизни” на Михайловій Горі,  наповнивши цю “прозу” новим змістом. Адже вчений вірив, що  земство стане “стоокой громадой” во имя “честности и правдивости”, вірив у можливість поліпшення життя і в те, що “Родители будут видеть своих детей умными и счастливыми”. Тому з цікавістю взявся за нову для нього справу, яка об’єднала  не тільки  дворян-землевласників, а й представників інших соціальних станів – козаків, селян, священиків, міщан (перший склад Золотоніського земства нараховував 54 особи).

Одним з перших про переміни у житті М.О. Максимовича  дізнався редактор журналу “Киевские епархиальные ведомости” Петро  Лебединцев, з яким  вчений вів активне листування. “После Золотоношских виборов, о которых я извещал вас, я остался в числе 27-ми гласных от сословия землевладельцев, между которыми обрелось 2 священника и 2 козака; а на 12 июня мы опять позваны на выборы дворянские. Не позволю себе отказать от поездки и на эти выборы”, – писав він йому 9 червня 1865 року з Михайлової Гори [1,  385].  А згодом П. Лебединцев  уже вітав свого колегу з новим громадським статусом: “Поздравляю Вас со званием гласного; дай Бог, чтобы Ваш глас не был гласом в пустыне, – писав він до М. Максимовича [2, 386]. Також П. Лебединцев  висловлював сподівання, що Золотоніський округ виграє від участі М.О. Максимовича “в сем новом у нас деле” [3, 386].

З подальшого листування цих двох осіб дізнаємося,  що Михайло Максимович планує брати активну участь в діяльності Золотоніського земства, хоча й відмовляється обійняти запропоновані йому посади для постійної роботи.  26 червня  1865 року  він повідомляє П. Лебединцеву, що  “с 15 августа у нас в Золотоноше начнется уже земское собрание, в котором деятельно участвовать вменяю себе в обязаность, хотя от поездок в Полтаву (очевидно, в якості  губернського гласного, – В.К.), равно и от виборов в члены управы, отказываюсь решительно...” [4, 388]. А 19 серпня того року ще раз підтверджує незмінність своєї позиції: “Кланяюсь вам из Золотоноши, где я уже третий день участвую в земском собрании в качестве гласного, уклонившегося впрочем от выборных должностей по земству; а на нынешний день я назначен для баллотировки в члены управы, которым положено вчера жалование 750 р. в год, то же и председателю; на канцелярию 2000 р., писав він П. Лебединцеву. [5, 394, 395].

Як бачимо, обрання Михайла Максимовича гласним Золотоніського повітового земства відкрило перед ним нові можливості й перспективи, в тому числі й для покращення матеріального стану, що на той час для вченого було вкрай актуальним. Адже пенсія відставного професора складала всього 762 рублі, яких катастрофічно не вистачало на повноцінне забезпечення родини. Проте Михайло Олександрович відмовляється від вигідних  пропозицій, залишаючись рядовим гласним. Можемо припустити, що такий вибір був обумовлений  станом його  здоров’я, який часто турбував погіршенням зору та ревматизмом. А можливо,  маючи творчі плани, пов’язані з науковою роботою в Києві, Михайло Максимович  не захотів пов’язувати себе додатковими зобов’язаннями по земству, які б обмежували його свободу. Принаймні, в одному  з листів до  П.Г. Лебединцева, описуючи своє становище, він  повідомляв:  “Полтавский директор, не спрося меня, представил, а князь Шихматов утвердил членом от  министерства нар. Просвещ. в Золотоношский училищный совет, куда и зовут на 15 апреля; но я поеду с тем, чтобы отказаться от этой обязанности, которая не по силам мне, старику, хотя   по душе и не прочь бы. Меня влечет к себе Киев и его святая старина [6, 137].

Та попри все, два терміни підряд, з 1865-го по 1870-й рік, Михайло Максимович бере активну участь у роботі Золотоніського повітового земства, віддаючи йому свій багатий досвід і знання.  Відомості, що збереглися у  журналах і звітах цього земства, говорять про те, що М.О. Максимович  входив  до комісій із запровадження в повіті народної освіти та медичної частини, брав участь у роботі комітету по складанню  топографічного опису сільських і транспортних доріг, йому також доручали складання  проекту по збереженню та розведенню лісів. Добре знаючи життя простого народу, не цурався він і вирішення суто господарських питань. Коли на одному із засідань зайшла мова про участь земства у покращенні сорту робочих коней, гласний М.О. Максимович заявив, що сільські жителі більше потребують племінних биків, ніж заводських жеребців. І це суттєве зауваження було враховане. Також гласний Максимович був першим, хто порушив питання про необхідність будівництва у Золотоноші окремого земського приміщення для повітового Зібрання, управи і мирових закладів. Пізніше ця пропозиція також була реалізована [7].

Та все ж найбільше   М.О. Максимович зумів проявити себе на ниві   народної освіти, яка знаходилася на дуже низькому рівні й гостро потребувала підтримки земства. Достатньо сказати, що на час відкриття земських установ в Золотоніському повіті  діяло лише 1 повітове училище  Міністерства народної освіти, 6 училищ Відомства державного майна і 25 приходських шкіл, утримуваних церквами та сільськими громадами. Загалом, у цих закладах працювало з півсотні вчителів, які  навчали близько 1000 дітей. [8, 168-172].   Не дивно, що переважна більшість населення повіту не вміла ні читати, ні писати, що суттєво стримувало соціально-економічний розвиток краю.  Це розуміли і гласні Золотоніського земства серед яких було багато прогресивних і освічених діячів, приміром, таких, як священик села Бойківська Слобідка Петро Леонтович, генерал-майор Михайло Дараган, дійсний статський радник Михайло Білуха-Кохановський, штабс-капітан Василь Неплюєв, губернський секретар Микола  Косюра, титулярний радник Яків Деркач та інші. Тому вже на другій сесії земського Зібрання  вони взялися за розроблення проекту освітньої реформи. З цією метою 24 вересня 1866 року Зібрання утворило Комісію з народної освіти до складу якої увійшло шестеро  гласних. Членами Комісії стали статський радник Михайло Максимович, кандидат Університету св. Володимира Микола Савич, штабс-капітан Василь Неплюєв, гвардії підпоручик Лев Томара, статський радник Микола Гайворонський та капітан гвардії Іван Товбич [9, 100].

Не має сумніву в тому, що з поміж  цих осіб М. Максимович, за  плечима якого  було сім років викладацької роботи в Московському університеті і ректорство в Київському університеті святого Володимира, був найдосвідченішим і  найкомпетентнішим в питаннях освіти. Тому саме він  очолив профільну   Комісію. Крім цього М.О. Максимович входив і до утвореного земським Зібранням  Комітету, якому було доручено  вироблення детального плану розвитку народної освіти та мережі  шкіл повіту. Головою цього Комітету було обрано  капітана гвардії  Івана Товбича, який доводився рідним братом дружини М. Максимовича [10].

Вже незабаром очолювана М.О. Максимовичем Комісія на основі зібраних пропозиції та проектів   запропонувала земському Зібранню низку  першочергових заходів для розвитку в повіті народної освіти.  Суть цих пропозицій зводилася до наступного:

  1. На даний час Комісія вважає неприйнятним проект поширення народної освіти, запропонований гласним І.В. Товбичем, але  в порядку експерименту рекомендує утворити в Золотоніському повіті один навчальний округ, у якому навчання відбуватиметься за його проектом (до складу округу входять 3-4 школи, які обслуговує один учитель або його помічник. Переїжджаючи на своїй коняці від села до села, він мав по дві години на день навчати дітей грамоти.)
  2. Комісія підтримує ініціативу Полтавського повітового земського Зібрання про грошову допомогу від земства тим із народних шкіл, які відкриваються за допомогою сільських товариств або приватних  осіб, і де кількість учнів складає не менше 15 осіб.
  3. З метою підготовки здібних учителів Комісія рекомендує  відкрити  при повітовому училищі педагогічний клас, де кожен бажаючий стати учителем після складання іспитів міг би опанувати кращі методи викладання. Також Комісія рекомендує для   здібних випускників, які закінчать педагогічний клас,  заснувати п’ять стипендій у розмірі 60 рублів кожна.
  4. Комісія підтримує ініціативу Полтавського повітового земського Зібрання щодо викладання при Золотоніському повітовому училищі двох європейських мов, що дозволить випускникам училища вступати до вищої школи.
  5. Комісія вважає за необхідне прийняти на утримання земства училища Відомства державного майна й  рекомендує визначити для них суму фінансової допомоги від земства.
  6. Для заохочення трудів колезького реєстратора В. Авадовського, який відкрив у своєму будинку початкове народне училище, Комісія  вважає за можливе видати йому винагороду в розмірі 50 рублів.
  7. Для належного утримання штатного наглядача у справах Училищної ради Комісія рекомендує видати йому із земських сум  100 рублів на канцелярські потреби та роз’їзди. [11, 116-120].

Як показала практика, перші кроки Золотоніського земства, спрямовані на розвиток в повіті  народної освіти, були вдалими і своєчасними. Насамперед, це стосувалося запровадження пропорційного фінансування народних училищ за рахунок земства та сільських товариств, що пробуджувало ініціативність і відповідальність у членів сільських громад. Завдяки цьому вже у 1868 році в містечку Піщана було відкрито перше початкове народно-земське  училище. Наступного року таке ж училище було відрите і в селі Панському, а у  1870 році – на батьківщині М.О. Максимовича у селі Прохорівка.  Впродовж 1871-1872 років  на території Золотоніського повіту було відкрито ще 9 народно-земських училищ, в яких отримали можливість навчатися 570 дітей. А  1873 року  в Золотоноші було відкрито і жіночу  прогімназію, де почали готували майбутніх учителів для сільських шкіл [12,  34-81, 66-70].

Велику роль у розвитку на Золотоніщині народної освіти відіграла й повітова Училищна рада, яка вирішувала багато поточних питань і контролювала діяльність народно-земських шкіл. Певний час у складі цієї ради працював і Михайло Максимович.  І хоч в одному з листів до П. Лебединцева він повідомляв, що збирається відмовитися від цієї посади, на яку його делегувало Міністерство народної освіти,  матеріали земства говорять про те, що М.О. Максимович все-ж таки входив до цього органу і навіть деякий час був його головою. Саме під його головуванням Училищна рада   розглядала питання про відкриття в Золотоноші колезьким реєстратором Василем Авадовським першого приватного початкового народного училища, яке існувало за  фінансової підтримки земства аж до 1917 року  [14, 119-120].

книга наумаЗ великою вірогідністю можна стверджувати, що М.О. Максимович також брав участь і у виробленні першої навчальної програми для земських шкіл та методичної інструкції для вчителів цих шкіл, які були затверджені повітовою Училищною радою у  вересні 1869 року [15, 172-180]. Принаймні, в обох документах відчувається професійний підхід і щире вболівання за справу народної освіти, що цілком було в дусі Михайла Максимовича – великого гуманіста і просвітителя. Згадаймо хоча б, якою популярністю в народі користувалася його дитяча “Книга Наума о великом Божием Мире”, яка перевидавалась 11 разів, в тому числі й на кошти Золотоніського земства. Але, згадаймо й те, що свій шлях до вершин слави і визнання Михайло Максимович розпочинав не з університетських аудиторій, а із келій Золотоніського Благовіщенського монастиря, куди ще підлітком був відданий “на учение книжное”.  І, здається, обов’язок перед рідною землею та своїми першими учителями був одним з головних мотивів у його земській діяльності, яку він проводив не стільки для того, щоб підтвердити свій соціальний статус, як за покликом душі та велінням совісті.

Потрібно сказати, що діяльність гласного Михайла Максимовича не минула безслідно і була належно оцінена Золотоніським земством. Вже після смерті вченого, у 1904 році,  за пропозицією гласного Володимира Науменка земське зібрання одноголосно  постановило рішення про заснування в селі Прохорівка, де М.О. Максимович прожив більшу частину свого життя і де був похований, безкоштовної народної бібліотеки-читальні його імені. За відсутності окремого приміщення така бібліотека була відкрита при місцевому народному училищі й тоді ж для неї земство придбало портрет Максимовича. [16, 24-25; 17, 26-27, 72]. Того ж 1904 року з нагоди 100-річчя від дня народження вченого за участі діячів Золотоніського земства на могилі М.О. Максимовича місцевим священиком була відслужена панахида та  влаштовані скромні поминки. [18. 27, 28].

Можливо, колись заслуги гласного Максимовича будуть належно оцінені й теперішнім або майбутнім складом Золотоніської районної ради, яка продовжує ту справу, що була започаткована більше 140 років тому. І хоч у місті Золотоноша є вулиця, яка носить ім’я вченого, було б добре, що б на цій вулиці з’явилася і  меморіальна дошка з барельєфом Михайла Максимовича. А ще краще було б, коли б така дошка з’явилася на приміщенні колишнього Золотоніського земства, про будівництво якого свого часу він щиро турбувався.  У будь якому разі будемо пам’ятати, що земський період діяльності Михайла Олександровича Максимовича не був марним і він заслуговує на подальше дослідження.

Віктор Козоріз,
краєзнавець, член НСКУ, журналіст

Примітки:

  1. Киевская старина,1904. – Сентябрь.- Отд. I.
  2. Там само;
  3. Там само;
  4. Там само;
  5. Там само;
  6. Киевская старина, 1904.- Т. LXXXVII.- Октябрь.
  7. Журналы и постановления Золотоношского уездного земского собрания за 1867 год, Свод журналов и постановлений Золотоношского уездного земского собрания четвертого созыва 8-16 августа 1868 года,  Свод журналов и постановлений Золотоношского VI очередного уездного земского собрания 31-го мая и 1-го июня 1870 года.
  8. Отчет за 1869 год Золотоношской уездной земской управы.
  9. Журналы и постановления Золотоношского уездного земского собрания за 1867 год.
  10.  Там само.
  11.  Свод журналов и постановлений уездного земского собрания четвертого созыва 8-16 августа 1868 года.
  12.  Отчет уездной земской управы уездному земскому собранию XXXV очередной сессии (1899 года) за 1898 год с приложениями.
  13.  Свод журналов с приложениями Золотоношского уездного земского собрания VIII  созыва в июне 1872 года.
  14.  Свод журналов и постановлений уездного земского собрания четвертого созыва 8-16 августа 1868 года.
  15.  Отчет за 1869 год Золотоношской уездной земской управы.
  16.  Отчет Золотоношской уездной земской управы Золотоношскому уездному земскому собранию XLI очередной сессии за 1904 год.
  17.  Отчет Золотоношской         земской управы Золотоношскому уездному земскому собранию XLIII очередной сессии за 1906 год.
  18.  Киевская старина,  1904. - Т.LXXVII.- Октябрь. - От.II.

Стаття була надрукована у   «Віснику Черкаського університету: [зб. наук. ст.]. Вип. №23 (236) Серія Історичні науки / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ЧНУ ім. Б. Хмельницького. - Черкаси : Видавництво ЧНУ ім. Б. Хмельницького, 2012. - 152 с.

Читайте також

comments powered by HyperComments