Михайло Старицький — засновник першого українського професійного театру

Старицький 01Творчість М.Старицького – значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменництві реалізму.

Народився Михайло Петрович Старицький 14 грудня 1840 року у Кліщинцях Золотонішського повіту (нині – Чорнобаївський район), в небагатій поміщицькій родині. Батько його, Петро Іванович, офіцер російської армії, помер, коли хлопцеві пішов лише п’ятий рік. Мати письменника, Настасія Захарівна, походила з культурної родини Лисенків, яка не цуралася простого люду, гуманно ставилася до селян, любила українську мову, народні пісні та звичаї. Під наглядом широко освіченого діда Захарія Йосиповича, в домашніх умовах, хлопець здобув початкову освіту.

Проживала родина у невеликому будинку на шість покоїв. Справа від хати — будиночок для гостей, зліва — велика двірська. Через шлях навпроти стояла церква святого Іллі та дзвіниця. А відразу за маєтком Старицьких протікала притока річки Сули — Сулище. У цьо¬му маєтку жили бабуся, дідусь та батьки майбутнього драматурга.

Грамоти та Закону Божого навчав дячок Ісай, дід розповідав про військові походи, знаних полководців, бої та перемоги. Малий Михайло дружив із селянськими дітьми, проводив з ними час у іграх і забавах, і це також залишало слід у його вихованні. У старосвітській родині Лисенків дотримувались українських звичаїв, зберігали козацькі традиції, вживалась українська мова, співались народні пісні. Ця сімейна атмосфера впливала на формування поглядів та уподобань.

1851 року М.Старицький вступив до Полтавської гімназії. Невдовзі, на дванадцятому році життя, він втратив також матір і з того часу став виховуватися в сім’ї свого дядька по матері В.Лисенка – батька славетного українського композитора Миколи Лисенка. У гімназії М.Старицький навчався успішно. Та допитливий юнак не обмежувався лише гімназіальною наукою. Він самотужки знайомився з творами окремих зарубіжних письменників, читає класиків російської та української літератур, особливо Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Котляревського, Шевченка. В гімназичні роки М.Старицький почав писати вірші, спочатку російською, а потім і українською мовами.

Здобувши середню освіту, М.Старицький та М. Лисенко в 1858 році вступають на фізико – математичний факультет харківського університету. В пору політичного і культурного піднесення М.Старицький разом з М.Лисенком наприкінці 1860 року переходить з Харківського до Київського університету, де спочатку навчається на фізико – математичному, а потім на юридичному факультеті. В Києві молодий студент одразу потрапляє у вир бурхливого громадського життя, відвідує студентські збори та мітинги, на яких жваво обговорювалися живописні соціальні та національні проблеми.

Восени 1861 року М.Старицький залишає навчання в університеті й повертається до свого села, де, вступивши у володіння батьківською спадщиною, займається не тільки господарськими, але й літературними справами. Він сподівається зайнятися просвітницькою роботою серед селян і живе тут наступні три роки. Розгортає тут свою перекладницьку діяльність, зокрема перекладає поезії Пушкіна, Лермонтова і Огарьова. В 1862 році він одружується на Софії Віталіївні, сестрі М.Лисенка. Зимою наступного року, коли М.Лисенко прибув з Києва на канікули, М.Старицький працює разом з ним над створенням української опери «Гаркуша», яка з успіхом виконувалася на домашній сцені.

Саме в ту пору молодий Старицький уперше закохується. І з цим коханням пов’язана історія написання популярної донині пісні. Оскільки ще з дитинства Михайло не цурався бідноти, то й студентом, коли вони з Миколою Лисенком приїжджали додому, завжди ходив на вечорниці. Там 21–річний Михайло й побачив надзвичайно вродливу дівчину Степаниду. Кілька вечорниць Михайло не бачив дівчину і дуже сумував за нею. А потім не витримав і пішов до неї додому та попросив у її батька дозволу про зустріч. Біля Сули під вербами парубок чекав дівчину, а в голові спливали віршовані рядки: «Ніч яка місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай».

Із Степанидою Михайло таки зустрівся та освідчився їй. На жаль, почуття не було взаємним: дівчина зізналася, що вже засватана. Ця звістка вразила Старицького, він тяжко захворів. Лисенки, дізнавшись, що Михайло лежить у Кліщинцях хворий, привозять iз Полтави лікаря, а потім забирають Старицького у свій маєток в Жовнине й довго лікують. Доглядати за хворим Михайлом доручають рідній сестрі Миколи Лисенка — Софійці, кароокій дівчині, якій не було ще й 16 років. І між молодими людьми спалахує кохання. Як виявилося, Софійка з самого дитинства була закохана у троюрідного брата. Але ж вона неповнолітня. Молоді розуміють, що їм не дозволять одружитися, й вирішують утекти. Та оскільки між Софією й її матір’ю була взаємна довіра, то вона в усьому їй зізналася. І батьки дали згоду на одруження. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії і один рік Михайлові. На календарі був 1862 рік.

На початку 1864 року Старицький залишає село і повертається до Києва закінчувати університет. В 1865 році він закінчує університет і деякий час працює в Київському історичному архіві, де не тільки вивчає минуле України, але й самотужки вдосконалює свої знання з англійської, німецької та французької мов. Одночасно знайомиться з літературами різних народів, перекладає українською мовою твори російських та зарубіжних поетів, пише ряд оригінальних поезій. Тоді ж починає друкуватися в львівських журналах «Нива» і «Правда».

Незабаром М.Старицький залишає Київ. В 1668 році письменник продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і на частину виручених коштів купує невеликий маєток у с.Карпівці на Поділлі, де й оселяється на деякий час з родиною. Але господарська діяльність цікавила його мало. Він і тут займається переважно літературними справами. Працює над собою, перекладає байки Крилова та казки Андерсена, створює чимало досконалих ліричних поезій, зокрема такі перлини, як «Думка» і «Виклик».

В 1871 році М.Старицький повертається до Києва на постійне життя і повністю віддається літературній та громадсько–культурній діяльності. В перекладі М.Старицького 1873 року виходять українською мовою «Казки Андерсена», в наступному році «Байки Крилова», у 1875 році – «Пісня про купця Калашникова» М.Лермонтова, а в1876 році – «Сербські народні думи і пісні».

Поряд з цим М.Старицький віддавав багато енергії та часу організації аматорських театральних вистав і концертів у Києві. Театру М.Старицький віддавав усі свої знання, уміння, громадський запал, організаторські здібності, а також кошти, які він мав, продавши маєток на Поділлі. Під керівництвом М.Старицького трупа виросла, змужніла і здобула славу, вистави вона давала на високому художньому рівні. Театр мав достатній збір, покривав свої видатки. Це надихало і заохочувало М.Старицького до подальшого розгортання своєї діяльності. Після гастролей у Москві і Петербурзі трупа М.Старицького мандрує кілька років на широких просторах Російської імперії.

Понад десять років віддав М.Старицький українському реалістичному театрові, дбаючи не лише про художню довершеність сценічних вистав, а й постійно піклуючись про збагачення репертуару. Щоденна напружена праця та мандрівне життя підірвали здоров’я М.Старицького. Він починає хворіти і в 1893 році залишає трупу.

Останні роки свого життя М.Старицький цілком присвятив літературній творчості, віддаючи їй свою енергію і талант. Він пише цілий ряд оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів, які свідчать про подальше творче зростання письменника. З’являються зокрема поезії «До Миколи Лисенка», «Хайтеперарида в мене кобза сумна», «І ґвалт, і кров... справля сваволю сила», «Місто спить», «Барвій», «Занадто вже!», «На спомин Котляревського», п’єси«Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», романи «Перед бурей», «Буря», «У пристани», «Разбойники», «Последниеорлы», повісті «Облога Буші», «Заклятий скарб», «Червоний диявол», «Розсудили», «Безбатченко».

В 1894 році прогресивна громадськість України відзначила тридцятиріччя літературної діяльності М.Старицького. З цієї нагоди ювіляр одержав чимало привітань і поздоровлень.

В 1903 році він приступив до видання літературно – художнього альманаху «Нова рада», запросивши для участі в ньому багатьох українських письменників, зокрема М.Коцюбинського.

В останні роки життя письменника посилюються нападки на нього з боку консервативних та буржуазно–націоналістичних діячів. Намагаючись дискредитувати М.Старицького, вони поширювали наклепницькі твердження про не оригінальність його драматичної творчості.

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко

М.Старицький не припиняв літературної творчості і будучи тяжко хворим, за кілька днів до смерті він написав поезію «Двері, двері замкніть...», в якій засудив імперіалістичні війни.

Останній приїзд Михайла Старицького до рідних Кліщинців датований 1903 роком. За переказами односельців Людмили Харченко, це був недільний вечір, і очевидці, тоді ще малі діти, бачили, як з гори спускалася кінна бричка, в якій сиділи два чоловіки й жінка. Це були Михайло Старицький, Микола Лисенко та Марія Заньковецька. Односельці радо зустріли свого земляка. Просто неба влаштували концерт. Старицький, на їхнє прохання, виконував пісню «Ніч яка місячна». Він дуже гарно співав.

До речі, Кліщинці в ті часи містилися там, де тепер б’є хвилями Кременчуцьке водосховище. Коли малу батьківщину Старицького затоплювало, то людей переселили на рівнину в Чорнобаївський район. А могили предків письменника затопило море.

У нових Кліщинцях нікого з рідні Старицького нині не залишилося.

За спогадами самого Старицького своє село він не дуже любив. Бо кожен приїзд у Кліщинці навіював йому тугу, адже тут повмирали найрідніші для нього люди. І коли він заходив у хату, то запах ладану по померлих батькові, матері, бабусі, дідусеві, сестрі та братові, здавалося, ніколи звідти не вивітрювався.

Помер М.Старицький 27 (14 за старим стилем) квітня 1904 року в Києві. Поховали його на Байковому кладовищі. Поруч iз ним лежить його дружина Софія, вона пережила чоловіка більше ніж на двадцять років. Вона все життя була йому вірним другом, порадником і цензором.

Досить трагічною виявилася доля дітей Старицького. Його донька Ольга ще одинадцятирічною померла від тяжкої хвороби. Інша дочка — Марія, актриса, режисер, педагог і велика подруга Лесі Українки, хотіла вийти заміж за Марка Кропивницького. Йому було 60, а їй 20. І Михайло Старицький не дав згоди на шлюб. Марко Кропивницький дуже образився. Марія теж. Вона так більше й не вийшла заміж, то ж і дітей не мала. Похована на Байковому кладовищі недалеко від батьків. Дві інші доньки Старицького — Оксана та Людмила — переслідувалися органами НКВС за свої націоналістичні погляди та любов до української мови. У липні 1941 року їх було заарештовано і вивезено до Казахстану. Дорогою Людмила тяжко захворіла і померла, де похована — невідомо. До сьогодні не відома й точна дата смерті Оксани, кажуть, вона померла в Казахстані у 1942 році.

У Оксани було двоє дітей — Ярослав і Орина. Ярослав став бібліографом, літературознавцем, але також зазнав переслідувань, як і вся родина. У 1939 році його заарештували та заслали до Норильська, де розстріляли. У Людмили була дочка Вероніка, вийшла заміж за іноземця, мешкала в Німеччині, але туга за Батьківщиною змусила її повернутися додому. Її арештували як німецьку шпигунку. Мати шукала її по всіх в’язницях, але так і померла, не дізнавшись, що доньку було розстріляно після арешту в Києві.

У Старицького був ще син Юрій, котрий став юристом. З дружиною він виїхав до Сухумі. Помер у 1936 році. Людмила Харченко каже, що останньою з роду пішла з життя онука Михайла Старицького — Орина Стешенко, дочка Оксани — вона померла у 1987 році.

Музей Михайла Старицького у Кліщенцях

Музей Михайла Старицького у Кліщенцях

Творчий шлях письменника

Літературну творчість М.Старицький почав у середині першого пореформеного десятиліття. Поетичну творчість М.Старицький розпочав перекладами та переспівами російських і зарубіжних поетів. Перекладам М.Старицький надавав великого значення. Вони мали розширити можливості української мови, піднести її культуру, збагатити лексично і вивести українську поезію на широкий шлях розвитку. Переклади з Лермонтова були яскравою сторінкою в творчості М.Старицького. Велику увагу приділив він також перекладам творів М.Некрасова.

Великий інтерес виявляв письменник також до літератур та усної народної творчості інших слов’янських народів. Поет добре знав польську мову і літературу. Твори польських класиків він читав в оригіналі. Міцкевича він переклав баладу «Чати», та вірші «Сон», «Мазунятко», а з словацького – вірш «Поїзд».

Старицький 02Поетична творчість М.Старицького була продовженням традицій Т.Шевченка.

Своїми оригінальними поезіями він виступив проти застою в українській поезії першого пореформеного десятиліття. У кращих оригінальних віршах М.Старицький виступив як поет–громадянин, який правдиво відтворив чимало важливих сторін життя суспільства, головним чином 70-80 років ХІХ століття, коли на українських землях швидкими темпами розвивався капіталізм.

Жити й творити Старицькому доводилося в умовах постійних жорстоких адміністративних і цензурних утисків, переслідувань, поліцейських наглядів і обшуків. Перші оригінальні поезії М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це насамперед «Ждання» – прегарний зразок інтимної лірики.

Літературну діяльність М.Старицький почав ще в гімназії під впливом поетичних шедеврів Пушкіна, Лермонтова, Огарьова, Некрасова, Крилова, які залюбки перекладав на українську мову.

Перші твори друкував він у галицьких журналах «Нива» і «Правда», а потім у альманахах «Луна» і «Рада». В 1908 році в Києві опубліковане посмертне видання «Поезії М.Старицького», куди ввійшли кращі вірші та переклади поета. Головне місце в книзі посідає громадська лірика і утвердження суспільної ролі життя і мистецтва, зображення важкого життя трудящих, прославлення борців за поліпшення становища трудящих, заклик до єднання слов’янських народів у спільній боротьбі проти зовнішніх ворогів.

Тема призначення поета як сіяча правди і справедливості, як борця проти гноблення розробляється у віршах «Поету» («як ніч, насовується туча2), «Поету» («Куди не глянь...»), «Музі», у поезіях, присвячених Шевченкові, Котляревському, Лисенку.

Перший і другий вірш «Поету» – це декларації М.Старицького, у яких автор уподібнюється сміливому борцю-плавцю, який нехтує небезпекою, не лякається бурі і грізних хвиль, «лементу, ґвалту і муки життя». Із «святим вогнем» у грудях він лине туди, «де планування скрути, туги та віковічної біди», за свою благородну працю він «готовий – замість лаврового – терновий вінець узяти на чоло». Автор дорікає тим співцям, хто, «ремствує на свій талант співочий» і опускає «мляво руки». Той митець заслужить народної шани і пам’яті, хто не побоїться стерті.

Хто зна свого любити брата –
І за таку лише любов
Співець, ти жити будеш знов!

Мотив безсмертя і перетворюючої сили поетичного слова звучить у вірші «На роковини Шевченку». Автор пророкує, що слово незабутнього Тараса, «заступника рабів», його «заповіт братства і любові нащадки піднімуть, як стяг на боротьбу» і правдою подужають злобу.

Безрадісні картини убогого села змальовано у вірші «Край коминка». Поет з гнівом говорить про гнобителів, і з любов’ю і ніжністю – про трударів. У хрестоматійному вірші «Швачка» він малює скорботний образ ще молодої, але зігнутої горем жінки, яка день і ніч шиє панам вишиванки, щоб якось прожити. У неї «худенька» рука, завжди нахилена «голівка», «стрілчасті темні вії», звисле на щоці пасмо. Ці деталі підкреслюють її жіночу звабливість, передчасно зів’ялу від хвороби і нестатків.

Любов поета до народу поєднується з любов’ю до України. Висловлюючи свої почуття у вірші «До України», поет окреслює життєві картини рідного краю з «хмарами вишняку», веселим плескотом дітвори на ставку, згадує «у нічку весняну жабиний ґвалт», селян за працею і «стукіт говіркий ціпів по всіх токах» , «при каганці і веретін сюрчання, і бесіди, і пісню чи ридання тихесеньке жіночої журби», а в проникливих заключних рядках:

Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе.

Свої сподівання, свої гадки поет пов’язував з молоддю України, в думках якої ще«немає бруду», а в серці «гріється любов» до знедоленого люду. В 1876 році поет кличе і благає борців:

Не забувайте рідних хат,
Де лихо гіршає щоднини...

Чистота думок молоді, палаюча в її серці «любов до обездоленого люду» викликає впевненість поета в її активності:

На вас, завзятці юнаки,
Що розлюбили Україну,
Кладу найкращії гадки
Мою сподівану єдину.

Багато поезій М.Старицький написав на інтимні теми, про красу кохання і природи. Нерідко у його поезіях – романсах звучать скорботні мотиви, вони викликані сумними думками про нещасливу долю дівчат і жінок – страдниць («Зіходить місяць, гаснуть зорі», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Монологи про кохання»).

Такі його вірші, як «Виклик», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Грицю, Грицю! Йди до тину!», стали відомими народними піснями. Справжньою перлиною, що славить вічно молоде кохання, є вірш «Виклик» («Ніч яка, господи, місячна, зоряна»), у якому схвильовано ніжне почуття молодих супроводжується описом рідної природи, яка ніби стоїть на чатах їхнього сердечного скарбу:

Небо незміряне всипане зорями, –
Що то за божа краса!
Перлами ясними, он під тополями,
Грає краплиста роса.

Сьогодні чи не кожен знає пісню «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» виконує саме в такому варіанті. Хоча в оригінальному творі Старицького під назвою «Виклик» вона звучить так: «Ніч така, Господи, місячна, зоряна». У редагуванні пісні лише звинувачують більшовиків (наприклад, у відомому фільмі «В бій ідуть лише старики» пісня прозвучала саме в такому атеїстичному варіанті), інші дослідники схиляються до думки, що пісню підкорегував сам народ. Також у більшості джерел вказується, що музика до цієї пісні — народна. Хоча насправді «Виклик» поклав на музику Микола Лисенко.

М.Старицький полюбляє в поезії ораторський стиль, багато віршів у нього написано у формі монологів («Виклик»), звертань чи послань («До України», «До слов’ян»), закликів («До броні»), роздумів («Поету»). У зв’язку з цим у поезіях багато окликів, запитань, звернень, які надають творам піднесеного звучання, виражають щире занепокоєння поета патріота долею народу і його будучиною.

Драматургія

Старицький 03Як драматург М.Старицький зростав на прогресивних традиціях української, російської та зарубіжної драматургії.

Особливо велике значення в цьому для нього мала драматична спадщина Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Шекспіра, Шіллера.

Драма «Не судилось» є однією з найкращих п’єс М.Старицького, над якою він працював під час нового революційного піднесення в країні.

В основі сюжету драми «Не судилось» лежить традиційна на той час тема нещасливого кохання бідної селянської дівчини з поміщицьким сином. Основний конфлікт п’єси має соціальний характер – протиріччя між поміщицтвом і селянством. Тому царська цензура довгий час забороняла ставити п’єсу на сцені. Драматург змушений був кілька разів переробляти, згладжувати соціальну гостроту, змінювати назву. Тільки після цього 1885 року її дозволено поставити під назвою «Не так сталося, як гадалося».

У драмі М.Старицький підняв болючі питання тогочасної дійсності. У ній він правдиво відтворив важливі сторони життя і побуту як панства, так і селянства. З одного боку постають представники так званого «панського болота» – поміщик Іван Ляшенко, його дружина Анна Петрівна, її родич Бєлохвостов, син Михайло, дочка Зізі та інші, а з другого – представники села та прогресивної інтелігенції – Горпина Дзвонариха, її дочка Катря, Дмитро Ковбань, Пашка, Павло Чубань та ін.

Поміщик Ляшенко не тільки жорстокий у взаєминах з селянами, він некультурний, обмежений і розпусний у побуті, в родинному житті. Маючи дружину, дорослих дітей, старий Ляшенко залицяється до молодої гувернантки. Не далеко втекла від нього і його дружина Анна Петрівна. Зовні – це манірно-синтементальна, а насправді – деспотично і морально розбещена жінка. Як і її чоловік, Анна Петрівна шукає любовних пригод, залицяється до лікаря Павла Чубаня, силоміць нав’язується йому в полюбовниці, хоча він ровесник її сина Михайла.

В такому оточенні виростає егоїстична дочка Ляшенків, Зізі, що грубістю й цинізмом імпонує своїм батькам. Тут же перебуває їх родич також розбещений поміщик Бєлохвостов, який, пропагуючи власну «теорію твердості», радить Михайлові покинути зведену й знеславлену ним Катрю. Отже, побут поміщиків Ляшенків заповнений мерзотою й розпустою. Це справжнє «панське болото», на тлі якого М.Старицький розвінчує лібералізм і фальшиве народолюбство панича Михайла Ляшенка, що є одним з основних негативних персонажів п’єси.

Захопившись в університеті ліберально–буржуазними ідеями «зближення з народом», Михайло приїхав під час літніх канікул у село до своїх батьків, заявляючи про свій намір попрацювати «на користь народові».

На перший погляд може показатися, що Михайло справді має добрі наміри, що він буде приносити користь селянству. Але все це лише пусті слова. Виявляється, що панич нерішучий, не здатний не тільки до боротьби за громадські справи, але й за своє особисте щастя. Ось чому вся його так звана діяльність зводиться до ходіння в добротному національному українському вбранні та залицяння до Катрі, яке для неї закінчується трагічно. Саме тому, застерігаючи Михайла, Павло Чубань каже: «Ви, пани...як не заноситесь у хмари – своїми ідеями, своїми намірами народові служити, – а все оте зложите перед спідницею. Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та красуєтесь, а дмухни тільки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у грунті...».

Отже, в образі Михайла М.Старицький переконливо показує нікчемність ліберальних розмов про «злиття» пана з мужиком, правдиво зображує так зване «хлопоманство».

Михайлові в драмі «Не судилось» протиставляють образ лікаря Павла Чубаня. В ньому втілені кращі риси прогресивної української різночинної інтелігенції, яка виступала проти поміщиків і захищала права селянства. Драматург змальовує Павла щирим, добродушним і чутливим до горя інших. Він всюди дотримується принципу: «Жити працею своїх рук». Виступаючи проти панства, висміюючи і розвінчуючи «хлопоманства та його носіїв», він виступає на захист не тільки окремих, скривджених обставинами життя людей, але й усієї сільської бідноти.

Та Павло Чубань не став взірцем діяча визвольного руху на Україні, як того хотів М.Старицький. У боротьбі за народні інтереси Чубань не йде революційним шляхом, а обстоює характерні для лібералів мирні форми і методи поліпшення умов життя народу. Вище культурно–освітньої діяльності він не підноситься. Чубань відкриває школи та читальні на селі, апелює до честі й совісті поміщиків, прагнучи викликати в них співчуття до великої селянської долі.

Хоч у п’єсі «Не судилось» не дуже виразно розкрито соціальне розшарування на селі, проте письменник широко показав життя сільської бідноти, особливо Катрі та Дмитра, протиставив здорову народну мораль панській розбещеності.

Глибоким співчуттям проймається читач і глядач до Катрі, загалом вольової, сердечної дівчини, яка стала жертвою свого щирого захоплення поміщицьким сином. Вона вірить Михайлові. На слова парубка Дмитра, що панич покине її, Катря в розпачі вигукує: «Цить! Цього не буде! Не звір же він!». Кохання Катрі, ніжне і сильне, але на його шляху постала перешкода – соціальна нерівність. Прагнучи до щастя, Катря гине в нерівній боротьбі не тільки з «панським болотом», яке і є головним винуватцем її смерті, але й з патріархальними забобонами тогочасного села.

Привабливими рисами М.Старицький наділив простого сільського хлопця Дмитра Ковбаня. Це з чистою совістю і добрим серцем юнак, який бореться не тільки за своє особисте щастя, але й за щастя всіх скривджених, особливо за долю коханої Катрі. Та його надія за щасливе спільне життя з Катрею була зруйнована панами. Взнавши про наругу панича над коханою, він з лютою ненавистю говорить про панство: «Воно такі! Увесь світ би зажерли, – та й то не задовольнять своїх тельбухів. Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, що зазіхають і на нас, старців, однімають останню радість, останнє щастя!».

Наруга Михайла над Катрею глибоко вразила Дмитра. Юнак ладен зробити все задля щастя Катрі. Він радить Катрі заспокоїтись, забути панича і те лихо, яке вона зазнала від нього. Знову просячи вийти за нього заміж, він просить: «Коли не сила, то не люби мене; я тільки доглядатиму тебе , як свою рідну дитину... горе ділитиму!» Страждання дівчини нестерпні для Дмитра, а полегшити їх юнак не може. Тому він стає на шлях стихійної помсти панам Ляшенкам і за те, що вони експлуатують селян, і за гірку долю Катрі, і за власне горе.

В творчому доробку М.Старицького є також драма «Оборона Буші», яка є правдивим відтворенням боротьби українського народу проти польсько–шляхетської навали на Україну в перші дні після возз’єднання України з Росією. Виконуючи наказ Богуна про затримання хоч би на деякий час ворога біля Бурської фортеці на Поділлі, проти озброєних польських військ піднімається все населення міста: чоловіки і жінки, діти і старі. Для них любов до Батьківщини є найсвятішим почуттям, за неї вони без вагання віддадуть своє життя. В образах багатьох героїв п’єси – Кобзаря, діда Шрама, баби Палашки, сотника Завісного і особливо Мар’яни Завісної– М.Старицький славить волелюбність та патріотизм українського народу.

Найпривабливіший у п’єсі образ молодої сотниківни Мар’яни Завісної. Це – чесна, вольова і відважна натура, що любов до Батьківщини ставить над усе. Заради перемоги народу Мар’яна відмовляється від особистого щастя. Вона любить шляхтича Антося Корецького, але не йде за ним, бо він зраджує народові. Письменник реалістично показує вагання Антося, який походив з шляхетської родини, але виховувався в українському оточенні. Тепер він перебуває у ворожому для Мар’яни таборі. Зрозумівши, що ворожнеча між Україною і Польщею сіють магнати та ксьондзи, юнак прагне привести українців і поляків до згоди не на класовій, а на загальнонародній основі. Антось намагається довести, що можна помирити пана і козака, шляхтича і посполитого. Відповідаючи йому, Мар’яна відкидає фальшиву ідею примирення трудового українського народу з польською шляхтою, експлуататорами:

Небутня річ: чи ж пана і раба
Помирить хто? Пан з рук чужих жирує,
І раб йому потрібен, як життя.

Дотримуючись своїх поглядів про взаємини між панством і трудящим людом, Антось зраджує, закликаючи і Мар’яну втекти з поля бою. Але вона залишається вірною народові до останньої хвилини. Мар’яна висаджує в повітря фортецю, в яку проникли вороги, і героїчно гине в боротьбі не за особисте щастя, а за щастя свого народу, своєї Батьківщини.

Використані джерела:

1. А. Кордонська. Вивчення творчості Михайла Старицького (письмова консультація з дисципліни "Українська література"). - Могилів-Подільський технолого-економічний коледж ВНАУ, 2013;

2. Літературно меморіальний музей М.П. Старицького - klstar.ho.ua/museum.php;

3. "Зоряне небо Старицького", Україна молода

Читайте також

comments powered by HyperComments