«І я була матір’ю…» — Про трагічну долю «за кадром» Наталії Ужвій [ФОТО, ВІДЕО]

Час всевладний. І він — цей же час — як завжди, нічого не вчить. Інколи здригаєшся, коли в новинах повідомляють про гарячі голови, котрим уже заманулося добратися до занедбаних бібліотек... Аби провести там «партійні чистки»? Аби непотрібне — викинути, а застаріле — спалити? І поділити зотліле минуле — на «добре» і «погане»? На «своє» і «чуже»? Їм, звісно, вже більше нічим зайнятися в оскаженілій від кічу культурі? І більше нема на чому піаритися на тлі примари виборів? Так і до кладовищ доберуться. До скульптурних надгробків на Байковому — із зображеннями тих «героїв учорашніх днів», кого можна безтурботно позначити фарбою — того чорною, того білою. І знову навісити безмовним свідкам і учасникам розталої трагічної епохи чергові ярлики — «потрібний», «геть непотрібний». Певно, не усвідомлюють, що всі вони — і «чужі», і «свої» — все ж таки «наші». Котрі дурили і котрих дурили, котрі служили й котрі прислужували. Творці й руйнівники, котрі страждали й котрих обожнювали... «Наші». У цій темі вже й не знаю, якими стежками і з якими мірками підійдуть до складної постаті вітчизняної культури ХХ століття. До жінки, котра не на словах, а справді була «першою українською радянською актрисою».

Наталя Михайлівна Ужвій (1898—1986) — видатна українська актриса. Народилася в місті Любомль (Волинь) в селянській родині. Була старшою дочкою в багатодітній сім'ї (у Наталії було п'ять братів і дві сестри).

У пошуках кращого життя батько влаштувався на роботу на залізницю під Варшавою. До 1912 року сім'я жила в селищі Брудно поблизу Варшави. Там Наталія відвідувала залізничне, а потім міське училище. З 1915 року працювала вчителькою. У роки революції сім'я перебралася в Золотоношу. Тут Наталія вперше взяла участь у виставах аматорського драматичного гуртка. У 1922 році гурток був перетворений в пересувний театр при Наркоматі освіти УРСР.

У 1922 році Наталія розлучилася з першим чоловіком і виїхала до Києва. Там вона була зарахована в другий склад Першого театру УРСР імені Шевченка. У театрі Ужвій зустрілася з відомим актором І. А. Мар'яненком, який став її наставником в акторській майстерності. У 1925-1926 роках - провідна актриса Одеського державного драматичного театру, нині - Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька.

З 1926-го по 1936-й — робота в театрі «Березіль» Леся Курбаса. З 1936 року — актриса Київського українського драматичного театру імені Івана Франка, на сцені якого протягом півстоліття зіграно десятки образів у п’єсах В.Шекспіра, О.Островського, І.Франка, О.Корнійчука. Однією зі сценічних вершин Ужвій вважається роль Ганни в спектаклі «Украдене щастя» за п’єсою Франка (постановка Гната Юри).

З 1954-го по 1973-й Ужвій очолювала Українське відділення Театрального товариства. У кіно — з 1926 року (перша роль — Галя Домбровська у фільмі «ПКП»). Також знімалася у фільмах: «Виборзька сторона», «Тарас Шевченко», «Прометей», «Земля». Брала участь в одному з перших фільмів Сергія Параджанова «Українська рапсодія».

Лауреат трьох Сталінських премій (1946 р. — за роль Олени Костюк у фільмі Марка Донського «Райдуга»; 1949, 1951 рр. — відзначена за театральні роботи). Народна артистка СРСР (1944). Померла в Києві. Тільки через двадцять років після її смерті на будинку на вулиці Городецького (де жила актриса в останні роки) установлено меморіальну дошку.

І ця докладна розповідь — саме про неї. Про видатну актрису ХХ століття Наталю Ужвій. І не тільки інформприводу заради (хоча днями й виповнюється 110 років від дня її народження). Ті читачі, кому 50—60 і особливо 70, усвідомлюють своєрідність цієї постаті для культурного контексту України в складний для неї період. А ті політінфіковані форумчани, котрим трохи за 20, нехай навіть не напружують зір: цей «сценарій» у кількох серіях — все ж таки не для вас, мої юні друзі. 

СЕРІЯ ПЕРША

Уявімо театральний зал. Він прикрашений прапорами, квітами. Переповнений захоплено-піднесеними обличчями. Глядачі радіють, чекають. Тріо бандуристок виконує «Про нашу Наталю Ужвій…». Вази й килими — з Її силуетами.

Пливе об’єктив камери — на календарі 29 жовтня 1973 року. На трибуні — Володимир Щербицький, член політбюро ЦК КПРС, член президії Верховної Ради СРСР, перший секретар ЦК Компартії України. Увесь задник сцени — Її портрет, зіркова усмішка. І її ж якийсь важкий погляд… Котрий дисонує з урочистою промовою партійного боса (далі — дослівно — фрагмент його виступу):

— Нам особливо приємно сьогодні відзначити, що в славній шерензі Героїв Соціалістичної Праці почесне місце посідають наші митці, серед них — перша українська радянська актриса Наталія Михайлівна Ужвій…

Голос за кадром. По суті, це прижиттєва канонізація. Партія сказала — «перша» — і заперечень бути не повинно.

Щоправда (це знову закадровий текст), Ужвій аж ніяк не за партійною «рознарядкою», а за суттю своєю природною була «головною українською актрисою» свого часу. Працювала на результат не лише ідеологічна машина, а й її акторська магія, природний талант. І слава актриси в ті часи була незаперечною.

На «екрані» — її портрети, ордени, «зустрічі з трудящими». Кадри з фільмів, що їх у ті роки передивилися всі пролетарі й інтелігенти(«Виборзька сторона», «Райдуга», «Тарас Шевченко»).

Голос... 30-і, 40-і, 50-і культивують її міф. І не афішують її прихованих драм. В очах глядача вона, певно, стала ідеальним створінням, українською Попелюшкою, котра з глушини, з польських робітничих око­лиць стомленими ніжками добрела до заповітного зоряного трону. Добралася до самісінької вершини... Ще один слайд — вона під час чергового партійного з’їзду. І відразу — профілі Курбаса, Крушельницького, Юри, найкращих режисерів України, котрі в ті роки мали за щастя задіяти її у своїх постановках.

Далі немов «саундтрек» минулого — її поетичні інтонації з нарізки вистав («Украдене щастя», де грає Анну, або «Калиновий гай», де вона — Наталка Ковшик). Ці неповторні й злегка мелодраматичні тембральні регістри ніби додають «живинки» в драматургічні тексти. І запалюють у деяких п’єсах якщо не «пожежу» почуттів, то бодай іскру життя. Адже грати доводиться не лише Шекспіра чи Франка, а й комуністичну публіцистику, твори Микитенка, інших сталінських драморобів.

Далі — раптом — обличчя Параджанова. Саме цією актрисою він щиро захоплювався. Задовго до «Тіней забутих предків» зайняв Ужвій у своєму, на жаль, невдалому фільмі «Українська рапсодія» (1961-й). А через сім років — 1968-го — Параджанов створив про неї біографічну стрічку. Безглуздо припускати, але, певно, якби Параджанов залишився на волі, а не у в’язниці, можливо, знайшов би для «пізньої Ужвій» особливий — такий притаманний їй — поетичний матеріал. І розкрив її по-новому — саме в період «заходу сонця».

Документальна хроніка «пізньої Ужвій»... Коли поникли її плечі, коли уповільнилася хода, коли навіть симпатична перука не може приховати вік... Коли очі, в яких уже потухли іскринки захвату, випромінюють лише прихований біль. Те, про що не дано знати ані партії, ані уряду — нікому.

Знаменитий скверик у Києві біля Театру Франка. Вона живе поруч із театром. Її часто зустрічають у скверику, котрий вона ж і врятувала від забудови (планували автостоянку). І, природно, поруч чоловік, друг — актор Євген Пономаренко (він молодший за актрису на 11 років, але під кінець життя вікова різниця стерлася).

Вони — як пара старих, стомлених голубів, котрі про щось туркотять увесь час — і в житті, і на сцені. І п’єси для себе вибирають за принципом сентиментальної парності.Фрагменти спектаклів — на «екрані».

1970-й, «Поступися місцем». Кіносценарій американки Віни Дельмар, адаптований для театру. У Москві — в театрі Московської ради — цю історію з приголомшливим успіхом грають Фаїна Раневська і Ростислав Плятт (у сценічній версії Анатолія Ефроса «Далі — тиша»). Драма літнього подружжя, котре роз’єднують невдячні діти, розбиває глядачам серця.

Буцімто авторський текст... Раневська грала в Люсі Купер — старій американці — крах життя й безмежний розпач. Вона перевертала душі людей, які ридали на цій виставі. У Києві — в Ужвій — був свій підхід до того ж образу (ще один епізод із вистави). Вона ліричніша, мелодраматичніша. (На екрані остання сцена — прощання подружжя перед вічною розлукою і її репліка: «Ти не забув свій шарф?.. »)

1982-го зняли ще одну виставу франківців з участю Ужвій—Пономаренка. «Ретро» за п’єсою Олександра Галіна. Кадри... На сцені — тріо великих українських актрис — Ужвій, Куманченко, Копержинська. Це зібрання «трьох сестер» (по нещастю) шукає останній химерний шанс, набиваючись у наречені до «бувалого» жениха (Є.Пономаренко).

Сцена оглядин. І героїня Ужвій — Роза Олександрівна — екзальтована балерина, як метелик на вогонь, летить назустріч своїм мріям-фантазіям.

Авторський текст. Саме в цей період помітно, як тяжко їй дається і роль, і партнерство. І як, долаючи фізичні недуги, вона намагається пересилити свої ж мелодраматичні «автоштампи»... Те, що останнім часом багатьох вже занадто дратувало. А поруч — надзвичайно сильні конкурентки: Куманченко і Копержинська, які мимохіть відтіняють її своїми потужними особистостями, дивовижною органікою, непідробною емоційною достовірністю.

Стомлений приречений погляд Ужвій — балерини Рози Олександрівни...

Після прем’єри «Ретро» (уже на сцені театру) вона, знекровлена, заходить у помешкання, сповзає в крісло. Ледь чутно: «Гадаєте вони — глядачі — прийшли на мій спектакль, на мою нову роль? Вони прийшли переконатися, що я ще спроможна пересувати ноги по цій сцені...».

Текст за кадром… Сергій Данченко у 80-ті має намір ставити «на Ужвій» «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта — не так склалось, як гадалось.

Лесь Танюк пропонує їй зіграти «Мамуре» Ж.Сармана (після успіху цієї п’єси в Малому театрі з Оленою Гоголєвою) — тільки Ужвій вже не має сил на цей подвиг. З листа Танюка: «Будьте здорові, Наталіє Михайлівно та Євгене Порфировичу. Сподіваюсь, що Ви обидвоє здорові. А як ні, то будьте здорові нашими молитвами. Я таки сподіваюсь, що Ваше побажання доброї мені роботи в Києві здійсниться, і тоді у нас буде нагода поговорити про силу цікавих речей…»

І знову цей важкий погляд — на різних фотографіях останніх років.

І знову нав’язливий авторський текст у нашому «сценарії»…

Твереза самооцінка їй властива завжди. І в 30-ті, коли, певне, усвідомлювала «діагноз» часу, але була цьому часові віддана. І в 60-ті, коли за Хрущова стрімко змінювалися гасла. І її, здавалося б, ікону національного театру, спробували викинути з колективу. Між іншим, досі не можу осмислити того дивовижного факту. Тоді ще при повному «обмундируванні» владарює її соратник Корнійчук. Вона сама в ці ж роки активно грає замовні дурниці в ідеологічно відфільтрованих п’єсах О.Левади, А.Шияна і, звісно, Олександра Євдокимовича. І раптом — на догоду Хрущову (вочевидь?) починається кампанія з «оновлення» творчих організмів.

У газеті «Советская культура» — на «екрані» сторінки з цього ідеологічного рупора — жвава стаття Бабійчука із сакральною назвою «Любов народу зобов’язує». І функціонер з усією словоблудною прямотою повідомляє: «Театральний організм потребує безперервного припливу свіжих молодих дарувань… Мабуть, найповніше ця проблема проявилася в практиці театру імені Івана Франка…» В кадрі — та ж газета.

І знову голос. Оскільки вже розвінчано культ Сталіна, взялися, не думаючи, за інші «культи»? І 1963-го з франківської трупи тиском «згори» виштовхують знаменитих Нятко, Осмяловську. І — диво — саму Ужвій.

Усе просто: заява «про відставку» за власним бажанням. Їй 61. Вік поважний. Але для такої актриси не критичний. Її автограф... Незламна прима пише заяву — каліграфічним почерком (у неї прекрасний почерк).

А через кілька днів уже вітає «свій» театр із відкриттям сезону. І бажає їм «видатних успіхів».

І знову авторський текст. Це був прорахований жест актриси-королеви. Вона спостерігає за подіями немовби з висоти. Не принижується до «стуку» в кабінети. І в цій її манері вчувається «фізика» так і не зіграної ролі — Єлизавети Англійської (з шіллерівської трагедії «Марія Стюарт»): хитрість і витримка, самооцінка і відчуття інтриги. І... внутрішній «комплекс». Після цієї заяви вона просто соромиться виходити на вулицю. Немов боїться відчинити двері і постати перед перехожими — приниженою, вигнаною. Крупним планом — ті ж очі...

«Реабілітація» Ужвій відбулася негайно. Того ж 1963-го її поновлюють у театрі. Визнають партійну помилку. Емоційно каються. І решту — чверть століття — бояться зачепити пальцем. Театральних «ікон» узагалі краще не торкатися. На них бажано дивитися — тільки здалеку.

СЕРІЯ ДРУГА

А наш «сценарій» розростається. І камера вже вивчає черговий дивовижний документ епохи. Це «Анкета», яку заповнювала актриса тим же гарним почерком 27 травня 1952 року для відділу кадрів театру — за рік до смерті Сталіна.

Знову мій настирливий голос... Це особливий текст. Може, одне з найцікавіших свідчень безумств епохи. Камера «вириває» окремі рядки...

Запитання: «Чи належали Ви або Ваші найближчі родичі до антипартійних угруповань, чи були коливання в проведенні лінії ВКП(б), чи брали участь в опозиціях, коли, де і в яких». Її відповідь: «До антипартійних угруповань не належала. Коливань у проведенні лінії ВКП(б) не було. В опозиціях не брала участі».

Запитання: «Чи брали участь у революційному русі і чи піддавалися репресіям за революційну діяльність до Жовтневої революції (за що, коли, яким)». Відповідь: «Не брала участі. Не піддавалася».

Запитання: Якщо Ви або Ваші найближчі родичі були під судом або слідством, то коли, де, ким і за що були засуджені, на який строк і де відбували покарання». Відповідь: «Я під судом і слідством не була. 1937 року були заарештовані мої два брати Євген і Назарій органами НКВС. За що, на який строк і де вони відбували покарання — не знаю».

Про родину Ужвій, котру розвіяли вихори ворожі, варто було б писати окремий «сценарій». Бо це точно було б дослідження і трагічної епохи, і цілого покоління.

Її батьки — Михайло Максимович Ужвій (нар. 1870-го) і Олена Павлівна Космина (нар. 1871-го) — із Волинської губернії. Хлібороби, гречкосії. Щирі українці. Родина багатодітна, Наталя — найстарша, народилася 1898-го. А за нею йдуть...

Брат Євген (1900-й): згодом він працював у передмісті Варшави; навчався в духовній семінарії; потім пішов на партійну роботу і від партії ж кривавого 1937-го дістав кулю.

Брат Михайло (1904-й): закінчив київське артилерійське училище, убитий у Львівській області 1943-го, у той час, коли вона знімалася в «Райдузі».

Брат Микола (1906-й): пролетар; слухач чоловічої гімназії в Золотоноші; інженер-економіст у Москві, Алма-Аті й у Львові (після війни переїхав до Варшави — і ледь не дивом врятувався від сталінських пазурів).

Брат Назарій (1908-й): ще один пролетар; згодом навчався в Одеському будівельному інституті; працював інженером, доки не арештували 1937-го — відомості про нього розтанули, мов дим.

Брат Опанас (1910-й): «безробітний», як вона про нього пише; фронтовик у воєнні роки; а після Другої світової — мирний залізничник, котрий так нічим особливо й не прославився.

Сестра Оксана (1902-й): народилася в робітничому селищі Брудно; потім вийшла заміж; після війни оселилася у Львові; її син — Ростислав Братунь, відомий український поет і громадський діяч, знакова постать української культури.

І, нарешті, сестра Тетяна (1911-й).

Голос…Велика родина Ужвій через історичні обставини летить разом з «вітрами» у різні куточки України та Польщі. Перша світова — вони в містечку Клевань (під Рівним). Але на місці не сидиться, збираються в дорогу. «Куди їхати?» — «А давайте, тату, в Золотоношу!»

До цього залишили рідний Любомль. І вирушили до Польщі — під Варшаву, у робітниче селище під «метафоричною» назвою Брудно. Там жив мамин брат, який працював на залізниці. Туди ж улаштував і Михайла Максимовича Ужвія.

Майбутній актрисі мало років. Але її віддають у залізни­чне училище — задля шматка хліба. Там пробула два роки, далі — міське училище в Празі (передмістя Варшави). Ходить пішки і босоніж на навчання, по дорозі заворожено зазирає до костьолу, слухає орган. Мелодії органа за кадром. Постійно розглядає вітрини дорогих крамниць. Дитинство голодне... А батьки знову «сідлають коней» — на Рівненщину. Там — брат батька, він працює на пошті. І Михайла Максимовича влаштовує в лісництво. А Наталя хоче вступити до семінарії, та не приймають.

І дівчинка подається у швачки. «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?.. ». Авторський голос — «Довго...»

Шлях до головної професії її життя лежить через усі ці географічні «рифи» — Брудно, Клевань, Милятин, Золотоноша. Вже пізніше — у Золотоноші — разом із такими ж одержимими вчительками I ступеня, як і сама (Катею Білоштан і Тетяною Гумелей), Ужвій випадково потрапляє на спектакль аматорського драмгуртка, дуже популярного в містечку.

Разом із колегами підходить до акцизного чиновника з товариства тверезості Володимира Войни (постановника спектаклів) зі слізним проханням: «Візьміть і мене... Я вчителька... Біженка... Дуже люблю театр». — «Ну що ж, товаришко біженко, спробуйте!..».

«Театральною справою» у Золотоноші тоді заправляли ветеринарний лікар М.Крутиков, агроном Є.Падалка і майстер самодіяльності А.Балавенський.

Найпершою театральною роботою Ужвій стала маленька роль квартирантки у п’єсі Габріелли Запольської «Мораль пані Дульської». Потім — «Безталанна» (Софія), «Бондарівна» (Наталя). Звісно, на догоду добі — «Борці за мрії» І.Тогобочного. Портрети молодої Ужвій.

…І розрізнені сторінки з архіву актриси.

«Потрібно точно записати про початок моєї професійної кар’єри.

Грудень 21-го. Я приїхала з посвідченням відділу Народної освіти, виданим мені Іваном Мойшею (у майбутньому письменник Іван Ле.) Я їхала з Золотоноші тиждень у теплушці. Тоді їздили навіть на дахах вагонів. У Києві з трепетом переступила поріг храму — театру ім. Шевченка... Я всім розповідала про те, що я сільська вчителька, що шість років грала в аматорському гуртку в Золотоноші. І от тепер відділ Наросвіти дав мені відрядження до Києва на інструкторсько-режисерські курси.

...Дебют проходив у фойє нинішнього театру Російської драми. Там сиділи всі. Вся трупа в пальтах і в хустках. Холод був жахливий — не опалювали тоді. Не було чим. А я з трепетом грала уривки з п’єс Володимира Винниченка... »

Знову авторський текст. У період «до Курбаса» вона зіграла майже сотню ролей. Уже тоді її діапазон, що саме викристалізовувався, включає і комедії, і трагедії, і мелодрами.

А в середині 20-х — в Одесі — вона стає місцевою знаменитістю, зіркою одеського масштабу. Про неї говорить місто. На її вистави мріють потрапити. Фото — її одеського періоду зі спектаклів «Мандат», «Маруся Богуславка», «Гріх», «Полум’ярі»...

На останню назву з цього списку — 7 листопада 1925 року — і проривається (завдяки контрамарці від Юрія Шумського) молодий учень Одеської трудової школи Женя Пономаренко. Його полонила красуня Діана де Секонгур із п’єси Луначарського. І уявити не може, що невдовзі їхні долі зв’яжуться в тугий вузол. Але це буде потім. Цього ж — 1925-го — починається відлік її кінокар’єри.

Перший фільм — «ПКП». Грає Галину Домбровську. Кадри із забутої стрічки.

1926-го її запрошують у нову картину — «Тарас Трясило». Грає Марину. Фільм канув у Лету, кадри знайти не вдалося.

Лише через 12 років, коли ім’я актриси прогримить на франківській сцені, почнуть надходити спокусливі пропозиції з «центру».

На порозі її київської квартири 1938-го з’явиться молодий Ілля Фрез, котрий працював асистентом у картині Г.Козинцева і Л.Трауберга «Виборзька сторона». У Ленінграді почули про знамениту українську актрису й відразу запропонували сценарій.

Вона повинна грати Євдокію Козлову, «високу, із впалими щоками, у злиденному одязі, а проте вродливу солдатку, котра на руках тримає крихітну обірвану дівчинку, а та чіпляється й скиглить: «Мамко, хліба…».

Кадр із колись знаменитого фільму.

Ужвій спочатку говорить: «Роль не за віком!». Режисери заперечують: «Ми покладаємося на вашу інтуїцію...».

По суті, образ солдатки є одним із найвдаліших у її творчості. Повнокровний об’ємний характер — жива стражденна доля.

Зархі, талановитий режисер, завжди оцінював Ужвій із захватом. Зберігся його лист (на «екрані» — рукопис), де він називає Наталю Михайлівну серед найкращих актрис свого часу. Він же наводить і витяги з розмови з Алісою Коонен, яка, побачивши одного разу Ужвій, була вражена її енергетикою, професіоналізмом. Дочекатися від колег, особливо від актрис, таких компліментів, загалом, не завжди реально… На фото — Коонен і Таїров.

А пропозиції зніматися після «Виборзької сторони» надходять одна за одною.

Той-таки Зархі мав намір зняти Ужвій у картині «Член уряду». У ролі сільської «революціонерки», «чоловіком битої, попами ляканої». Кадр із фільму — із Вірою Марецькою.

Ейзенштейн придивлявся до Ужвій і збирався запросити її в картину «Іван Грозний». Кадр із фільму — з Людмилою Целіковською.

Тільки «головний фільм» у долі Ужвій почнуть знімати дещо пізніше — у воєнні роки. 1943-го...

Знамениті кадри з «Райдуги». Партизанка Олена Костюк іде з мертвою дитиною на страту. Ступає по снігу, як по холодних цвяхах. Байдужий погляд. Вітер куйовдить волосся. Вона спотикається, падає. Знову йде.

Текст…У 40-ві ця картина стала сенсацією. «Райдуга» поставила Ужвій на недосяжний раніше п’єдестал. Актриса отримала Сталінську премію. Листи після «Райдуги» полетіли до неї звідусіль. Воїни під час Великої Вітчизняної йшли в бій, вигукуючи: «За Батьківщину! За «Райдугу!».Камера «читає» лист...

«Дорога товаришко Ужвій! Після кінофільму «Райдуга» неможливо лишитись байдужим. Є моменти, коли захлинається подих, німіє душа. Не розумію, які сили примусили вас так глибоко відчути трагічну роль. Не знаючи нас, ви нам допомагаєте — надихаєте на бій. Виходить, ми робимо ту саму справу — боремося за свободу нашої рідної України». І підпис: «Із спільним червонофлотським привітом до вас Михайло Гавросієнко. 6 червня 1944 року».

А ось іще лист, який потрапив у «камеру».

«У неділю в Білому домі дивилися надісланий із Росії фільм. Я запросив професора Чарльза Боліна в ролі перекладача. Але ми все зрозуміли без перекладу. Цей фільм буде показано американському народу в усій своїй величі...

Франклін Рузвельт».

Від ролі в народній драмі «Райдуга» актриса чомусь відмовлялася. Кінематограф був для неї «чужою територією». Рідна стежина — театр. Але режисер Марк Донськой бомбив її листами: «У головній ролі бачу тільки вас! Усім відмовляю!». І переконати актрису вдалося, коли в справу втрутилися Олександр Корнійчук і Ванда Василевська — у них тоді був «фронтовий роман». Свою законну дружину — Шарлотту Варшавер — уже впливовий на той час драматург лишив «на дорогах війни», а з Василевською, автором «Райдуги», все тільки починалося.

І Ужвій не сперечалася з Корнійчуком, улюбленим драматургом Сталіна.

І відразу ж потрапила на стадіон в Ашгабаті, де вибудували декоративне село Нова Лебедівка — місце трагічних подій картини. Знову кадри. І знову вона йде на розстріл із мертвою дитиною…

Голос Марка Донського: «Я знімав цей фільм про українську Мадонну...».

Через десятиліття цей фільм, можливо, «розмагнітився». Не б’є настільки боляче по нервах, як раніше, у роки війни, коли ця тема була кривавою раною.

У нас, до речі, недавно, ніби схаменувшись, почали сперечатися: так дали цьому фільму «Оскар» чи це була ідеологічна «піар-акція», щоб посилити виховну роль радянського кіномистецтва?

Насправді був не «Оскар», а інший приз, теж престижний. Досі він у музеї кіностудії імені Довженка. Камера дивиться у музей... Це символічна «Ніка» на масивному постаментику з вигравіюваним англійським текстом — «За видатні досягнення зі зміцнення порозуміння з використанням медіазасобів з допомогою кінокартини «Райдуга».

І ще один кадр у нашому «сценарії». Байковий цвинтар — і «райдуга» над її могилою.

СЕРІЯ ТРЕТЯ

Особисте життя лауреатів Сталінських премій було не заведено популяризувати. Фото Ужвій — у колі сім’ї, з сином, з третім чоловіком...Та й сама актриса навколо приватного життя повісила темні штори. Її перший тандем — ще в Золотоноші (часів вчителювання) — таємниця «за сімома печатями». Хто? Де? Коли? Про це мовчала.

Шлюб із видатним українським поетом Михайлем Семенком — справжня драма, теж із нальотом таємності.

Портрет Семенка.

Свідчень про перипетії їхнього життя не збереглося. Чому?.. Єдиним незаперечним «документом» цього союзу був їхній син — Михась.

Фото маленького Михася.

І авторський текст…Михайль Семенко (1892—1937) — легендарний поет-футурист. Творець неприкаяний, неприборканий. Шанувальник Маяковського, Марінетті. Поет, який оспівував маску П’єро. Семенко був богемним персонажем — у всіх виявах цього «профілю». Формула «я — це все» стала для нього кредо, аксіомою. Він — автор свого часу гучних поетичних збірок «П’єро кохає» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919), «П’єро мертво петлює» (1919) та багатьох інших.

Попри свій поетичний талант, ця людина була очевидним кар’єристом. У 20-х роках — робота в Москві в українському представництві. З 1924-го по 1927-й — працює на Одеській кіностудії головним редактором. Уже в 1929-му — заступник голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно.

Але недовго лишалося славити матір-революцію. Хвиля репресій не оминула і його. Оскільки у 30-х він жив у Харкові, але часто бував у Києві, «мудрі» органи НКВС сфабрикували одночасно два ордери на його арешт. Щоб не проґавити опального генія. Протоколи його допитів у контексті «звичаїв» тих років сьогодні не дивують. Його звинувачують у «активній контрреволюційній діяльності». У «спробах повалити Радянську владу в Україні» (буцім це було можливо).

Кадри з мажорних документальних хронік тих років: народ радіє, тріумфує, схвалює.

«Сценаристи» з НКВС підготували для Семенка найочікуваніший тоді фінал у його життєвій драмі. 23 жовтня 1937 року відбувається закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР у складі А.Орлова, С.Ждана, Ф.Климіна, А.Батнера, М.Рагинского. «Іменем Союзу Радянських…» виносять вирок — розстріл... «С конфіскацією всього майна, особисто йому приналежного».

На екрані — папки «справ» тієї епохи.

На той час їхній союз уже розпався. І в 1936-му — за рік до розстрілу чоловіка — в житті Ужвій з’явилася зовсім інша людина, що й усиновила Михася, сина Семенка.

На фото — Наталя Ужвій, Євген Пономаренко, юний Михась. 1937-й…

Причини розриву знаменитої актриси і популярного поета — теж, загалом, справа туманна. Доводилося чути історії про бурхливе «світське життя» Семенка. Він багато пив, багато любив. Нібито примушував брати участь у «оргіях» дружину, потім бив її в поривах ревнощів і експресивного поетичного збудження.

Судячи з усього, Наталя Ужвій — зберігаючи якусь сільську цнотливість — просто не змогла всього цього витримати... Не могла налаштуватися на його «хвилю». Хоча тоді — у 20—
30-ті — була прямо повальна «мода» на шлюби літераторів і актрис. Тандем Семенко—Ужвій — не єдиний у такому світському «жанрі».

Доводилося чути й «версії», буцімто актриса сама «доносила» на чоловіка — в НКВС. Тільки це зовсім уже марення — знаючи час їхньої розлуки і його загибелі.

І знову кадри — портрет Семенка, портрет Ужвій. Портрет Сталіна...

Після розгрому театру «Березіль» — після своїх харківських тріумфів — Ужвій уже в Києві знаходить і творчий комфорт, і особисте щастя.

Молодий перспективний артист Євген Пономаренко її обожнює.

Після одеського захоплення — на тому самому спектаклі «Полум’ярі» — юнак захоплюється актрисою уже в Харкові, у 1931-му. Буквально не виходить із театру, де вона грає радянський абсурд — п’єси Микитенка, Первомайського.

Вже тоді він намагається заговорити з нею про майбутнє. Вона лякається. Поруч — Семенко. Але вже у 1936-му, в Києві, коли вони одночасно прийшли в Театр імені Франка і разом отримали ролі в драмі Шіллера «Дон Карлос», їхнє майбутнє здається визначеним.

«Не встану я! Зостанусь вічно тут... Шанований зостанусь на колінах. Вросту в цю землю…» — цитував їй молодий красень тексти Шіллера перед тим, як освідчитись.

Фото акторів із «Дона Карлоса» — їхні щасливі обличчя.

Пономаренко завжди багато грав. Серед найвідоміших робіт — «Суєта», «Без вини винуваті», «Сторінка щоденника». І, здається, його ніколи не бентежила роль «другого» — після «першої» зірки українського театру. Навіть у довідниках про нього пишуть — «Чоловік Н.Ужвій», а вже потім — усі інші регалії.

Зворушливо й те, що в останні роки Ужвій, коли був відомий її фатальний онкологічний діагноз, чоловік доглядав за нею, як за маленькою дитиною, — наче за донькою. А доти — коли сама актриса була ще при силі — вона інколи ставилася до нього як до сина… З якоюсь нерозтраченою материнською ніжністю.

Їхні спільні фото, фрагменти спектаклів…

День у день і рік у рік чоловік Ужвій, як літописець, відтворює етапи великої кар’єри своєї судженої. Нарахував 212 спектаклів.

Історики завдяки цій людині не заблукають в нетрях долі актриси. Коли в 1986-му справи її стали зовсім кепські, він із ще більшою пунктуальністю у своїх щоденниках фіксує кожну мить її вгасання. Знову — записи чоловіка.

«Січень 86-го. Злоякісна пухлина збільшилася»;

«Лютий. Стомлюється швидко. Пересувається все важче»;

«Березень. Лікарі стали приходити дедалі частіше»;

«Квітень-травень. Наталі стає усе гірше й гірше. Мало їсть. П’є тільки чай. Кави пити вже не хоче... Я і її сестра Тетяна допомагаємо їй пересуватися. Почалися нестерпністрашні болі... »;

«Липень. Її не стало... Вівторок».

І тут-таки вже її кострубаті фрази з особистих записних книжок: «Женя, Женечка, я тебе обожнюю… А ти? «

Сцена прощання — вистава «Поступися місцем».

СЕРІЯ ЧЕТВЕРТА

В образі Катерини актриса позувала скульптору Манізеру для пам'ятника Шевченку у Харкові (1934 рік)

А тепер — Харків, нинішній театр імені Шевченка, колись знаменитий «Березіль». У 1926-му перетнулися долі Ужвій і геніального режисера ХХ століття Леся Курбаса.

За кадром…Десять років тому в одній із найпопулярніших тоді українських газет до 100-ліття з дня народження актриси було опубліковано фрагменти щоденників її чоловіка Євгена Пономаренка. Він спробував захистити актрису від «тавра», яким дехто намагався шельмувати її, починаючи з 90-х, — «зрадниця Курбаса» (та публікація називалася «Тріумфи і трагедії Наталі Ужвій»).

…Минає час, змінюються ціни і цінності. Справжні, а не театральні «зрадники» вже панують у всіх сферах прекрасного і потворного... І вже ніби й не дивно, що «тавро» на тілі долі видатної актриси — той-таки намір політиканів від мистецтва розділити митців трагічної епохи на «білих» і «чорних». На «своїх» і «чужих»...

Справжня трагедія Курбаса (його портрети) — історія з розмаїттям страшних сюжетних ліній та їх жахливих відгалужень. І клінічне безумство — зводити наклеп на видатну актрису, яка в ті сталінські роки була «однією з...» Однією з тих, хто ходив під тим самим дамокловим мечем... Хто не за покликом серця, а під дулом вимушено ставив автографи в колективних текстах...

Цькування Курбаса, як відомо, почалося задовго до того, як відбулися фатальні збори у «справі» театру «Березіль» у жовтні 1933-го (через день після рішення НКО УСРР), що й завершило заздалегідь написаний «сценарій» для режисера.

Ідеологічний шуліка Д.Грудина та інші ще до того почали терзати режисера в українській партійній пресі. З’являються і зрежисовані «залпи» у газеті «Комсомолець України» такого собі І.Горелика. Нині це страшно читати... Курбас, відчуваючи, що сокиру над ним уже піднято, 28 січня 1932 року в тому ж таки «Комсомольці...» намагається ніби виправдатися, відвернути удар. І його тексти нині теж читати боляче.

Режисер не те що «принижується», він намагається знайти формулювання, які б допомогли зберегти «Березіль»...

Старі харківські газети, стаття Курбаса «Слово забирає «Березоль» (28.01.1932)... «Я визнав свої помилки як наслідок націоналістичного збочення, першим і найяскравішим проявом якого на практиці була моя постава п’єси Куліша «Народний Малахій»... як наслідок неправильної орієнтації у політиці партії, в мистецтві, наслідок своєї відірваності від пролетарської громадськості, наслідок того, що я ніколи до кінця не почував роботи «Березоля», як органічної частини всього широкого пролетарського культурного процесу…»; «Гадаю, що всього сказаного досить для цілковитого перекреслення сьогоднішньої актуальності моїх давніх помилок…»; «Зовсім, до ниточки, не згоден з оцінкою роботи «Березоля» за останні два роки, особливо щодо «Диктатури» і «Народження велета»…»

За кадром... «Каяття» не почули. І вже через місяць — нові постріли йому в груди — у тому ж таки партійному рупорі. І не з боку якогось там газетного «трубадура». Весь колектив театру примусили писати — обвинувачувати, викривати, каятися...

Цей «шедевр» сталінської публіцистики в харківській газетці називається «З приводу помилок «Березоля». Кому не лінь, підніміть архіви, вчитайтеся в тексти соратників Курбаса…

«Ми не збираємося тлумачити свої помилки, лише як окремі збочення, а розглядаємо їх як ланцюг помилок, об’єднаних в одну ідейно-художню лінію, що намітилась як відмінна від генеральної лінії партії… Це національні ухилення проти генеральної лінії партії…»; «Березоль» — це рупор дрібнобуржуазної націоналістичної ідеології, що скотилася до фашизму…»

І так далі в такому ж дусі. А тепер — найцікавіше… Підписи в тексті (фактичному доносі) — всі як один — ставлять М.Крушельницький, А.Бучма, І.Гірняк, І.Мар’яненко, О.Сердюк, Д.Мілютенко, Н.Ужвій…Щоденник Євгена Пономаренка: «…Всього 64 підписи. Трупа підтвердила великі «помилки» театру… І, отже, не тільки Ужвій, а вся трупа винна в тому, що сталося...»

Ще одна сторінка щоден­ника: «У 1933-му — на тих фатальних зборах із приводу Курбаса — вона фактично повторила в стислій формі все те, щоопубліковано у розлогій статті в 32-му році у двох номерах газети від 27—28 лютого «Комсомолець України» — органу Харківського комітету ЛКСМУ. Під цією статтею свої підписи поставили всі «березільці»! Не тільки вона! Підписали цю статтю видатні майстри...»

Ужвій і Курбас, — безперечно, особлива сторінка в історії нашого театру. Можливо, саме ця сторінка й потребує глибшого дослідження.

Ужвій лише за десять років своєї роботи в театрі «Березіль» фактично стала першою актрисою. Хоча поруч із нею грала й дружина Курбаса — талановита Валентина Чистякова. Тільки ніколи Ужвій не могла б поскаржитися на упередженість Курбаса та на спроби «відтінити» її на догоду Чистяковій. Як це часто буває в театральному світі. Приклад Марії Бабанової, яка пішла від Мейєрхольда через творчі ревнощі його дружини, — не єдиний і не унікальний. Це театр.

Євген Пономаренко у своїх скрупульозних дослідницьких записках нарахував майже тридцять помітних робіт Ужвій у театрі «Березіль».

Ось ці її спектаклі (всі до одного, відповідно до архіву чоловіка): «Седі», «Золоте черево», «Король бавиться», «Пролог», «Змова Фієско в Генуї», «Гайдамаки», «Мина Мазайло», «Диктатура», «Чотири Чемберлени», «Кадри», «Невідомі солдати», «Коли народ визволяється», «Народження велетня», «Заповіт пана Ралка», «Плацдарм», «Містечко Леденю», «Тетнулд», «Маклена Граса», «Загибель ескадри», «Бастилія Божої Матері», «Криголам», «Платон Кречет», «Портрет», «Глибока провінція», «Дай серцю волю, заведе в неволю»...

Мабуть, найбільш резонансною її роботою в театрі «Березіль» стала «Маклена Граса» у п’єсі Куліша. Роль, яку одні сприйняли, а інші — не сприйняли. «Сьогодні ми б назвали реалізм цього спектаклю Курбаса реалізмом фантастичним, таким, що перегукується з гоголівською поетикою... Найкращі сцени були акторськи вирішені у стилістиці того «трагічного гротеску», про який писав Євген Вахтангов. Справжніми майстрами такого гротеску проявили себе Н.Ужвій, І.Гірняк, М.Крушельницький, Д.Мілютенко», — це точка зору доктора мистецтвознавства Неллі Корнієнко. «Успіх спектаклю великою мірою залежав від виконавиці головної ролі Маклени. Але образ дівчинки-підлітка у Н.Ужвій не вийшов», — так писала Наталя Кузякіна
в роботі «Лесь Курбас».

Про співпрацю Ужвій і Курбаса залишив спогади й Іван Мар’яненко, якого не запідозриш в упередженості: «До цього театру вона вступила досить досвідченою актрисою, дуже швидко заполонила вона харківського глядача… Успіх у широкого глядача вона мала завжди і дуже великий…»

Сама актриса за рік до своєї смерті написала про цей же період: «Для нас, акторів «Березоля», спектаклі Курбаса були важкою, але доброю школою. Нас підкоряла велика ерудиція цього високоталановитого митця…»

А це вже фрагменти з російського журналу «Театр», 1994 рік:

«Боляче згадувати тепер про те, як вчорашні соратники й учні майстра легко й з ентузіазмом зраджували його.

Долучали свої голоси до несправедливих звинувачень і жорстоких образ...»

Чоловік Ужвій у своїх записах з цим не погоджується:

«Я впевнений, що «березільців» примусили виступити в ті роки! І навіть цілком імовірно, що текст їм запропонували вже готовий…»

За кадром. Щоб контрастніше усвідомити «публіцистичний» контекст, серед якого перемивали кістки Курбаса на початку 30-х, я не полінувався й підняв заголовки харківських газет 1932-го. Ось вони: «Куркульське кубло викрито», «Викорчувати опортуністичну практику за всяку ціну», «Примусити куркульню виконати тваринницькі завдання», «Одноосібники Троцького не додали державі 53 відсотки хліба», «Бути насторожі», «Механічний зрадник»… І тут-таки — «З приводу помилок «Березоля»...

До «перших актрис» завжди більше уваги. Тим більше коли таке дзвінке прізвище, коли прима, коли улюблениця — і коли такий драматичний сюжет...

Але можливо, настав час зупинитися, щоб раз і назавжди у зв’язку з цією драмою самим же собі зізнатися — не зраджувала, не доносила… Стояла під дулом — як і всі інші... Рятувала не те щоб себе, не те щоб театр — рятувала дитину, яка теж була під тим-таки дулом… І крапка.

На нашому «екрані» іще одна цитата про події, в які вкорінено імена Ужвій і Курбаса.

«На засіданні в Наркомпросі України 5 жовтня 1933 року Курбаса було відсторонено від керівництва театром. Воно перейшло в руки Мар’яна Крушельницького. Обвинувачення проти Курбаса підтримували драматурги І.Микитенко, Л.Первомайський, С.Левітіна, критики С.Щупак, Д.Грудина, композитор П.Козицький. На захист Курбаса виступили актори й режисери «Березоля»: І.Мар’яненко, Р.Черкашин, Б.Балабан… Після відсторонення від керівництва театром Лесь Курбас виїхав у Москву й був запрошений у Малий театр на постановку «Отелло». А в Московському дер­жавному єврейському театрі він приступив до репетицій «Короля Ліра», — це текст шанованого видатного історика українського театру Наталі Кузякіної. Імені Ужвій — як «зрадниці» — у цьому випадку немає.

Довгі роки, вже після страти Курбаса, Ужвій листувалася з його вдовою, актрисою Валентиною Чистяковою —
і їх об’єднувало спільне горе... Хіба дружина Курбаса — могла б дарувати Ужвій свою прихильність, якби між ними стояла «зрада»?..

Історії легко виставити оцінки. Для цього знайдеться багато «суддів». Особливо нині, коли вже немає самих дійових осіб того трагічного сюжету. Правда, часом бракує адвокатів. Тих, хто нагадав би й інші епізоди зі «справи Ужвій»...

Як у 30—40-ві роки бомбила листами всі партійні інстанції: «Мої брати — чесні комуністи, вони ні в чому не завинили перед Батьківщиною. Де вони?» Це 1937-й, коли вона, втративши всі надії, все-таки розшукує заарештованих 1937-го братів Євгена й Назара. 1939-го приходить відповідь: «Ужвій Назар Михайлович засуджений 29.Х.1937 року в дальні табори без права листування». І розгонистий підпис якогось начальника: «А.Каверін».

Після тріумфу «Райдуги» вона звертається особисто до маршала Георгія Жукова з проханням врятувати брата Євгена й повернути йому військове звання. Марно. Маршал навіть не подивився в її бік. І Євген не повернувся: «Відомостей про нього не маю», — напише актриса все в тій ж анкеті в 1952-му.

А року 1937-го — вона тільки переїхала з Харкова до Києва — і НКВС уже схопило її «братиків-соколів», відразу «дорогі гості» ввірвалися в її київську квартиру…«Усе перевернули догори ногами, зошити з ролями розкидали, зошити Михасика… Шукали щось… Вишукували… Наташу, скам’янілу, немов би стороною обходили. А я їм: «Шукайте що хочете, тільки її не чіпайте!» Тоді в театрі продовжували роботу над «Украденим щастям», Наташа одна грала роль Ганни. Тоді вона або листи писала в надії знайти братів, або репетирувала… Де сили знаходила?» — це ще один запис у щоден­нику чоловіка Ужвій.

Страшне життя, що склалося з безкінечного відліку жертв...
Її брат Євген розстріляний НКВС. Її брат Назарій розстріляний НКВС. Її чоловік Михайль Семенко розстріляний НКВС. Її брат Михайло — «убитий бандерівцями у Львівській області 1943 року» (так пише в тій же «анкеті»). Напіврозтерзана сім’я… Життя під прицілом. І безкінечні страхи за Михасика — єдиного сина. Ви вправі її судити?

СЕРІЯ ОСТАННЯ

А на «екрані» — дитячий почерк, дуже гарний почерк.

«Дорогі матусю й Женечко! От і закінчилася моя перша самостійна подорож. Закінчилося дуже благополучно. У Львові я пробув набагато довше, ніж ми думали. Несподівано відкрилися мої фурункули. Довелося чекати, поки все минеться. Дядько Мишко запропонував новий для нас засіб — мило, змішане з цибулею. Не минуло й двох днів, як фурункули стихли, і ми вирушили в Горохів. А звідти того ж дня — у Стрільче. Забув ще сказати, що у Львові ми купили цукру, мила — на твої гроші. Чаю, на жаль, не було. Погода в нас, на жаль, погана — холодно й щодня дощі. Чекаємо з нетерпінням появи ягід, полуниць, суниць й ін. Цього року їх має бути багато... Живемо ми всі дружно й весело. Читаємо в газетах про ваші успіхи в Москві, вирізаємо рецензії. Тепер чекаємо рецензії про «Гриця», цікаво, як він пройде... Бажаємо вам усім від душі успіхів і з нетерпінням чекаємо листів… Цілую вас міцно-міцно…
100000000800011300006000120007 разів. Ваш Михась.

13.06.1941 року, Стрільче».

За тиждень до початку війни Михась — син Ужвій — пише цього листа в Москву на адресу «Охотний ряд, готель «Москва», №529». У Білокам’яній тоді з успіхом гастролюють франківці. Михась разом із двоюрідним братом Ростиславом Братунем — на заході України, у селі Стрільче, у бабусі-дідуся «на теплому молоці й на варениках із вишнями». Ніхто ще не вірить, що вже через кілька днів — війна. І шляхи матері й сина розійдуться надовго.

Вона шукатиме його через військових, через знайомих — листи не доходять.

Але поки вона в Москві — ще гастролі. Фрагменти з «Украденого щастя»… Грають на сцені театру імені Станіславського. Щовечора повні зали. 1 червня — «Украдене щастя», 2 червня — «Маруся Богуславка», 3 червня — «Ой, не ходи, Грицю»... І скрізь Ужвій грає головні ролі. На гастролі якось вирішив заглянути Сам…

Із щоденників чоловіка Ужвій: «15 червня замість вистави «Ой, не ходи, Грицю…» пройшла п’єса Корнійчука «В степах України». На виставі були товариш Й.Сталін з членами Політбюро». Газета «Правда» від 18 червня 1941 року теж підтверджує факт візиту високих гостей — Сталіна, Молотова, Ворошилова, Кагановича, Берії.

Пономаренко в тих же записах: «Сталін і його оточення з’явилися в ложі. А потім у фіналі, немов заведені, піднялися й пішли. І не сказали жодного слова на адресу театру... А потім — 22 червня — ми мали грати «Гриця», і нас попередили, що в театр знову прийде Йосиф Сталін... А в Наталі Михайлівни в цьому спектаклі головна роль — Марусі Чурай...».

22 червня Ужвій у МХАТі на ранковому спектаклі дивиться «Синього птаха» Меттерлінка. А ввечері — «Гриць». Усі квитки продані. Тільки урядова ложа порожня. Сталін не прийшов... Війна. І «Від Радянського Інформбюро...»

Мало не в чому стояла, в тому й поїхала в Тамбов — в евакуацію. Театральні рецензії немов би летять за нею слідом: «Особливий успіх випав виконавиці ролі Беатріче — Наталії Ужвій. Життєствердна енергія її гри не раз викликала овації, а дотепність — підтримку всього залу».

Потім — фронтові дороги, фронтові гастролі. Нарешті — «Райдуга». У кожному епізоді цього фільму була й її особиста тривога за сина, доля якого їй була невідома: де він, чи живий?

Дотягтися до нього через лінії фронтів не було змоги. Щохвилини над дитиною нависала небезпека бути впійманим і вивезеним у товарняку, що віз таких же малих до Німеччини.

Тільки 1944-го, коли в напівзруйнованому Києві починало жевріти життя, вони з чоловіком вирушили на пошуки хлопчика. Дороги важкі, воєнні. Та все ж зустрілися…

Фотографії сина Наталі Ужвій і Михайля Семенка, немов би видають не хлопчика, а якогось ангела. Розумні очі, проникливий погляд. Приклад в усьому, поєднання дитячої наївності й надміру дорослої серйозності в тих речах, якими займався.

Йому заздалегідь було визначено престижний факультет міжнародних відносин Київського університету — найкращого університету.

Уже тоді виявлялися його неабиякі природні здібності, загорався поетичний талант. Михась, син поета, сам складав вірші, стилем і світовідчуттям зовсім не схожі на поезію батька.

Вірші Михася:

«Я згадую тепер той час

не дуже давній,

І те село,

Де на розпутті хрест,

Й ті ночі, спалені

в розпуці і чеканні,

Коли все далі біг рахунок

впертий верст...»

Він писав не лише поезії, а й п’єси. У гарному сенсі він «отруєний» театром. Сам дитя лаштунків, мама — примадонна. Одна з його юнацьких п’єс називається «З чужих тенет» (3 дії, 6 картин). Докладний список дійових осіб, навпроти кожного персонажа — прізвище актора-франківця: «Бучма, Бжестська, Омельчук, Міхневич, Шкрьоба...» Нема лише одного прізвища — Ужвій. Етика для хлопчика, вочевидь, була понад усе, щоб ніхто не дорікнув, мовляв, «син самої Ужвій...».

Та коли в одній із рецензій тих років з’являється досить недвозначний натяк на непереконливість трактування Наталею Ужвій образу Раневської у «Вишневому саді», тоді цей хлопчик-відмінник тоном і стилем Бєлінського дає «кривднику мами» переконливу професійну «відповідь». Ви б це прочитали! Це блиск театральної думки.

На екрані — текст Михася…

У нього в ці роки кілька «таємних» синіх зошитів. І кожен його рядок виведений чудовим каліграфічним почерком, чимось схожим на мамин.

Не хорошист, а таки відмінник. В усьому.

Єдине, що непокоїло — постійні головні болі...

Коли ж це почалося? У 30-ті, коли колобродив рідний батько? Чи коли «гості» увірвалися з обшуком вже до київської квартири?

Чи коли 1950-го разом із франківцями вирушив на гастролі до Ленінграда і пірнув у холодну Неву — і відразу його самопочуття різко погіршилося?

І знову ці головні болі... І знову нездужання...

Це тяглося довго — місяці. Вона ходила мов тінь. На допомогу кликала найкращих лікарів. Заради дефіцитних ліків розпродала деякі найцінніші речі.
«Аби... »

Не допомогло.

Із записів Євгена Поно­маренка: «Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталі Михайлівни. Її єдиний син Михась, будучи вже на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, так і не зміг подолати свою недугу — менінгіт... Він довго перебував у лікарні — тоді не було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і 13 грудня 1951 року він помер після нестерпних фізичних мук...»

Син повільно вмирав у неї на очах — місяці... Осмислити і пережити це — неможливо.

Було йому всього 24.

У день похорону на дверях університету — його альма-матер — жалобне повідомлення. У його заліковій книжці за всі чотири курси скрізь лише одна оцінка — «відмінно» (з усіх предметів). На останніх сторінках, там, де п’ятий, незакінчений курс, — білизна.

Брат Євген, брат Назар, брат Михайло, чоловік Михайль… Тепер — остання жертва?..

За кадром. Безумство тими днями підступило до неї настільки близько, що родичі тримали її за руки, коли схоплювалася посеред ночі і посеред пітьми непроглядної збиралася бігти на Байкове... До нього.

Зникли близькі і знайомі. Нутро випалене, душа розкололася. У свідомості настає затемнення. Життя втратило будь-який сенс.

Коли через певний час, подолавши свій розпач, вона все ж таки вийшла на сцену в «Без вини винуватих» Островського з текстом Кручиніної «І я була матір’ю, і я так само бачила вмираючого сина… тільки мій син помер ще дитиною…», то, здавалося, що вона сама нібито роздвоїлася… Душа полетіла кудись «за» стіни театру, а на сцені лишилася тільки її тінь. Її фото — той самий погляд із темнотою в орбітах...

Вона часто грала матерів — і в «Райдузі», й у «Виборзькій стороні». І в багатьох виставах. Коли через кілька років після смерті сина їй запропонували роль матері в екранізації «Землі» Ольги Кобилянської, матері, котра теж втрачає сина, вона все ж таки погодилася. І найкращікадри цього фільму — коли посеред лісу, посеред свого горя її героїня Марія Федорчук із божевільним криком біжить до остигаючого тіла своєї дитини…

Цей фільм вона згодом відмовилася переглядати — категорично.

За кадром. Після 1951-го — після останньої жертви — лишилася тільки інерція жити, звичка грати... І сила «лишитися».

Незадовго до смерті вона вирішила написати правду про своє «приховане», справжнє життя. Але чіткої розповіді так і не вийшло. Це досить сумбурні нотатки. І в них постійно вчувається глуха туга, невдоволення театром. Ці записи не для сторонніх очей, тому й цитат не буде.

Хоча один — останній запис — мабуть, усе ж таки варто відтворити…

Вже не гарний, а старечий почерк…

«От і знову була на кладовищі, у Михасика... Мені там легше, аніж тут… Там — спокійніше... Там він... Боже, за що?»

На умовному «екрані» — порожній зал театру.

ПРОЩАННЯ

Тіні бігають по ліжку,

Тіні грають на стіні.

Не гасіть її усмішку,

Хай вітає уві сні.

Хай відгомін дальній ловить

Десь в чарівнім забутті,

Хай слова прекрасні мовить,

Ті, що стліли вже в житті.

Хай забуде й пригадає,

Все, чим день був гомінкий,

Хай уперше покохає

Стан химерний і стрункий.

Хай… та, може, іншим часом.

Всіх побажань не сказать.

Може, стрінемось ще разом?

Може, спинимось спитать?

Може, й ні… Хтось інший буде

Сон тобі оберігать.

Все пролине і забудем…

Наш обіт — не забувать…

І зів’яне лист пожовклий,

А вірші — хто ж знайде їх?

Хочу тільки, щоб не змовкли

Всі слова рядків моїх!..

Спиш… Дивлюся я востаннє.

Тінь, волосся…

Затремтіла на прощання…

Не спиняйсь! Лиш не спинись!..

Тіні бігають по ліжку

Тіні грають на стіні.

— Не гасіть її усмішку

Хай вітає уві сні…

26.06.1945-й. Київ

Я ОДИН

Я один. Самотньо на дорозі,

Нічка тиха листям шелестить.

Наді мною в чаші темнокорій

Місяць з вітром казку гомонить.

Навкруги так любо, колосково,

Спить земля у лунці голубій,

Що ж мені так сумно й загадково?

Жду чогось, бажаю чи то ні?

Я стою самотньо над рікою.

Тихо хвиля хвилю підганя.

І сріблиться в погляді журбою,

Й на мені свій погляд зупиня.

Я закрив замріяно повіки,

Легкий шум стоїть поміж лілей.

Я б хотів заснути тут навіки…

Десь подалі гамору й людей…

22.09.1942 року. Стрільче.

ДИВНИЙ СОН

Я «прокинувсь» — що за лихо?

Вже восьма година!

Ай-ай-ай! Аж свиснув стиха.

От лиха година!

За штани я ухопився…

— Де ж вони? — Не видко!

Оглядаюсь, приглядаюсь,

Вже дев’ята швидко?!

Що це сталось? — Мов не свій я,

Кричу мовби гуска!?

От таке діло — закипіла

Бісова закуска!..

Скок додому — аж з-під полу

Чортовиння блика,

Та такеє страшенюще,

Що аж закликав… —

і прокинувсь.

Де я? — В хаті попід столом,

Перина на кріслі.

А штани мої нещасні

— на вікні повисли!...

31.09.1941. Стрільче

БАЛАДА

Тихо вітер траву колисає в степу.

А над степом висока могила,

Одиноко стоїть і віками таїть,

Як колись козаків схоронила.

Хрест високий на ній, навкруги

Ніби вимерло все, неживе.

Тільки, кажуть, вночі,

звідти з місячну тьму

Часом пісня журлива полине.

І стихає тоді вітер

дихать на мить,

Хвиль ночі бринить,

мов струна.

Голос плаче-дрижить,

аж могила тремтить,

І далека-далека луна…

25.02.1942. Стрільче

Поруч з Олесем Гончаром на Байковому кладовищі

Джерело: ZN.UA

 

Читайте також

comments powered by HyperComments